Політичні передумови створення українських вчительських товариств, Детальна інформація

Готували педагогів для початкових шкіл учительські семінарії. В період з 1871-187 р.р. в Галичині було створено 5 утраквістичних вчительських семінарій, де окремі предмети викладалися українською. Серед них три чоловічі та дві жіночі. В 1909 році кількість таких семінарій становила 10. таким чином діяли коедукаційна (мала чоловіче й жіноче відділення) семінарія в Заліщиках, а також жіночі семінарії у Львові, Перемишлі, Станіславі, Коломиї та чоловічі у Станіславі, Львові, Тернополі, Самборі, Сокалі [51]. Газета “Діло” в статті “Народні вчителі та вчительські семінарії в 1904 р.” критикувала устрій двомовних вчительських семінарій і зазначала, що навіть до таких навчальних закладів важко вступити русинам, особливо це стосувалося жіночих вчительських семінарій [52].

З 70-х років ХІХ ст. Професійною підготовкою вчителів для початкових шкіл Буковини зайнялося чоловіче і жіноче відділення державної учительської семінарії у Чернівцях. Вона у довоєнний період була головним навчальним закладом, котрий готував педагогічних працівників для краю. Хоча Буковина найбільше потребувала вчителів для українських та румунських шкіл, так як переважна більшість предметів викладалася на німецькій. Поділ у 1909/10 н.р. чоловічого відділення семінарії на три національні відділи (німецький, український, румунський) дещо покращив стан справ на краще [53].

Розвиток україномовної гімназійної освіти в Галичині розпочався у 1874 оці, коли у всіх класах Львівської Академічної гімназії почали викладати українською. У 1900 р. Працювало три українські гімназії, а в 1914 році 6 повних державних гімназій (з них три утраквістичні) та одна неповна. В цей час поляки в Галичині мали 58 гімназій, а зростання числа українських середніх шкіл штучно стримувалося (Галицький сейм не давав дозволу на їх відкриття) [54]. Це привело до того, що майже половина учнів-ураїнців середніх шкіл змушені були навчатися у польських середніх школах. В Галичині на 675140 українців припадала одна середня державна школа, в той час, коли одна така польська школа припадала на 69361 осіб цієї національності [55]. Отже, створення українських та польських гімназій не було пропорційним кількості населення обох національностей. Періодичні видання того часу повідомляли про те, що українські гімназії переповнені і гігієнічні умови, які там були аж ніяк не сприяли успішному навчанню.

Становлення української середньої освіти в Буковині розпочалося 1896 р. разом з відкриттям паралельних українських класів при Другій Чернівецькій гімназії. В 1908 році у Вижниці було засновано першу в краї україномовну державну гімназію. В 1913/14 н.р. з 10 державних гімназій в Буковині працювала 1 українська та 3 утраквістичні (українсько-німецькі) в Чернівцях, Кіцмані та Сереті. В середньому у краї один такий навчальний заклад припадав на 73249 осіб. Таким чином Буковина посідала одне з перших місць в Австро-Угорщині за кількістю середніх шкіл на душу населення [56].

Отже, чисельність українських навчальних закладів не завжди відповідала реальним потребам. Частина українських дітей та молоді не мали можливості здобути освіту рідною мовою, особливо це стосувалося Галичини.

Не менш важливе значення для розвитку шкільництва в той час мала підготовка вчителів. Вона проводилася, як уже зазначалося, у вчительських семінаріях. Вимоги до абітурієнтів, що вступали до цього навчального закладу, а також перелік предметів, що вичався, проходження педагогічної практики, складання матури (випускних іспитів) говорило про те, що професійній підготовці вчителів приділяли чималу увагу. Проте дуже часто в той час йшла мова про те, що чотирьох років не вистачало, аби належним чином засвоїти теоретичне та практичне навчання. Дуже серйозною хибою у підготовці вчителів було те, що при навчанні в семінарії заздалегідь не враховувалося якою мовою буде користуватися в школі той чи інший педагог.

Якщо семінаристи успішно складали випускні іспити, то вони одержували атестат зрілості, який давав право займати посаду вчителя лише тимчасово. Для того, щоб отримати місце “сталого” вчителя, щонайменше після дворічної роботи в школі, потрібно було успішно скласти ще один кваліфікаційний іспит. З цією метою створювалися спеціальні комісії затверджені Міністерством освіти. Кваліфікаційний іспит міг дати право вчителеві викладати і у виділовій школі [57].

Всі, хто хотів отримати кваліфікацію вчителя середньої школи, повинні були закінчити хоча б чотири курси філософського факультету, скласти кваліфікаційні іспити, організація і проведення яких здійснювалося на основі спеціальних приписів, які вперше були видані як тимчасові ще у 1849 році і вдосконалювалися у 1853, 1856, 1870 р.р. Після трьох років бездоганної праці на постійній посаді викладачеві присвоювалося звання професора [58].

Умови праці педагогів початкової школи були не простими. Особливо це стосувалося сільського вчителя, котрий дуже часто стикався з такими проблемами як двозмінне навчання, переповнені класи, погано опалені шкільні приміщення, невлаштованість власного побуту.

Педагоги початкових шкіл Галичини мали право на повну пенсію тільки після 40 років роботи в школі. Вони вважали це несправедливим, адже внаслідок складних умов праці тривалість життя вчителя була невеликою, тому небагато з них могли одержати пенсію. Щось змінити в цьому плані у передвоєнний період не вдалося. Педагоги часто через недосконалість законодавства ставали жертвами упередженого відношення до них з боку влади. Саме вона не завжди погоджувалася вчительським подружжям роботу в одній школі. В “Спогадах про Марійку Підгірянку” (дитячу письменницю і талановиту вчительку) її чоловік А.Домбровський згадував, що його в лютому 1908 року переведено на роботу в с.Ворона Товмацького повіту, а М.Підгірянка з двома маленькими дітьми залишилася у Рибно. Тільки у лютому 1910 року, завдяки українським депутатам Галицького сейму, голова Крайової шкільної ради дозволив М.Підгірянці працювати в с.Ворона разом з чоловіком [59].

До українських вчителів, що працювали в школах Галичини, було також неоднакове ставлення з боку інспекторів. Так, на конференції в Чорткові, окружний інспектор позбавив права голосу вчителя, який промовляв українською. А головним аргументом такого поступку було: “Зрештою у всіх округах розмовляють польською, то чому їй має бути гірший” [60].

Умови праці буковинських педагогів початкових шкіл були дещо кращими, ніж вчителів в Галичині. 5 грудня 1902 року внесені зміни до крайового шкільного закону від 30 січня 1873 року щодо пенсійного забезпечення народних вчителів. Згідно нього педагоги могли одержати повну пенсію після 35 років праці, якщо їм на той час виповнилося 60 років [61].

Робота вчителя перебувала під жорстким контролем шкільної влади. Саме вона карала за допущені вчителями порушення в роботі згідно тих дисциплінарних покарань, які були закладені в крайовому законі. Оскільки педагогів не задовольняв такий стан речей, то вони повели активну боротьбу за зміну дисциплінарного законодавства, яка в результаті виявилася успішною.

Слід сказати, що державною владою на Буковині робилося немало аби покращити умови праці вчителів: слідкували за виконанням шкільного законодавства про обов’язкове початкове навчання, створювали багатокласові школи, будували нові шкільні приміщення.

Умови праці педагогів середніх шкіл були набагато кращими, їхнє службове законодавство в багатьох пунктах співпадало із відповідним законодавством державних урядовців.

Крайові шкільні закони передбачали невеликі розміри заробітної плати вчителів. Періодичний орган польського вчительства в Галичині “Народне шкільництво” у 1896 році писав, що утримання злочинця в тюрмі з доглядом коштувало державний бюджет 300 ринських. Учителів в Галичині, на яких уряд виділяв менше ніж на утримання злочинця було 2,318 або 36% всього вчительського загалу [62].

Під тиском безперервних індивідуальних і колективних прохань Галицький сейм змушений був змінювати законодавство, що стосувалося оплати праці педагогів. Такі зміни наступали у 1875, 1889, 1892, 1902, 1907 р. Але кожна з поправок до закону про правові відносини учительства не могла реально покращити матеріального становища педагогів [63].

Вперше після 1873 року педагогам Буковини було підвищено платню у 1885 році Серйозний крок вперед щодо оплати праці педагогів було зроблено у 18999 році, коли було скасовано попереднє присвоєння вчителю категорії, яке залежало від місцевості в якій він працював. Згідно нового закону заробітна плата залежала від кваліфікації вчителя і безперервного стажу роботи в школі, а також зросли її розміри. У 1903 році було прийнято закон, який встановив розмір дотації на проїзд в розмірі 25% від зарплати того чи іншого вчителя. Проте й такий стан справ не зовсім задовольняв буковинських педагогів [64].

На початку ХХ ст. не тільки педагоги, але й вся демократична громадськість Галичини та Буковини повели активну боротьбу за суттєве підвищення вчительської платні, яка через певний час принесла конкретні результати.

В кінці ХІХ ст. незавидне становище вчителів погіршував ще й той факт, що вони не відігравали важливого значення в політичному житті суспільства. Педагоги не могли впливати на вирішення своєї долі через політичні партії, сейм та парламент. На початку ХХ ст. ситуація починає змінюватися і вчительство перетворюється на важливий чинник суспільного життя. Це було зроблено завдяки провідним українським політикам та діячам вчительського руху.

Проблеми українського шкільництва та його педагогів вимагали серйозної уваги з боку небайдужої громадськості. Адже дуже важливо було скористатися тими демократичними нормами, що було закладені в Основному законі держави, загально австрійському шкільному законодавстві, крайових шкільних законах та захистити права української школи та освітян на їхній вільний національний розвиток, а також знайти своє місце в системі освіти Австро-Угорщини. Саме тому українські педагоги скориставшись державним законом про об’єднання та збори від 15 листопада 1867 року створили свої педагогічні організації.

Спочатку українські вчителі приймали участь в політичних педагогічних об’єднаннях. В 1868 році крайова шкільна рада Галичини була ініціатором заснування “Товариства педагогічного” у Львові. Згідно статуту, основним його завданням була турбота про шкільництво і справи виховання в краї. До товариства належали вчителі-поляки й українці. Ця вчительська організація мала в повітах свої відділи, поділені на гуртки, де вчителі проводили відкриті заняття та читали доповіді на педагогічні теми [65]. Друкованим органом товариства був двотижневик “Школа”, що виходив польською мовою і одержував щедрі дотації від Галицького сейму [66]. Незважаючи на свою змістовність, часопис не приділяв проблемам українського шкільництва належної уваги, так це не було серед пріоритетних завдань “Товариства педагогічного”.

Поступово зростали рівень освіти і громадська активність вчительства Буковини, що привело до заснування в 1872 році першої багатонаціональної педагогічної організації в краї під назвою “Буковинське вчительське товариство”. У 1882 році на його місці з’явилася нова організація “Буковинське крайове вчительське товариство”, яке теж об’єднувало педагогів різних національностей, в тому числі і українців. В газеті “Буковинські педагогічні листки”, що почала виходити у 1873 році з’явилися окремі статті й українською мовою. [67] Проте згадані товариства, де переважну більшість складали німці та румуни не ставили перед собою завдання розвивати на відповідному рівні української освіти.

Найсвідоміша і найактивніша частина тодішнього українського громадянства, яка розуміла вагу і значення національної школи та її вчителя, як важливого чинника відродження українського народу, усвідомлювала, що багатонаціональним педагогічним об’єднанням треба протиставити впливи також вчительського товариства, яке буде дбати, перш за все, про національну школу і національне виховання [68].

Шкільна нарада у Львові, що відбулася у листопаді 1880 року за ініціативою львівських професорів університету та викладачів гімназій Омеляна Огоновського, Анатоля Вахнянича, о. Олександра Стефановича, Омеляна Партицького, Романа Заклинського, Франця Костяка, а також шкільних службовців Амброзія Яновського, Корнила Сушкевича, Дмитра Вінцковського, редактора “Діла” Володимира Барвінського, криломанина о. Івана Величка поклала початок українському педагогічному товариству [69], адже створений ними організаційний тимчасовий комітет склав статут “Руського товариства педагогічного”, який 6 серпня 1881 року затвердило Галицьке намісництво [70].

Пропозицію про заснування окремого українського вчительського товариства, яке б займалось буковинським шкільництвом і об’єднувало в першу чергу педагогів-українців першим вніс на загальних зборах “Руської бесіди” учитель народної школи Омелян Попович в січні 1887 року зважаючи на те, що шкільний виділ при даному товаристві не мав можливості вирішувати справи шкільництва, як вони того вимагали. Спеціальний комітет, яким керував професор Чернівецького університету Степан Смаль-Стоцький (секретарем був О.Попович), провів ряд підготовчих заходів в справі заснування товариства [71], а також підготував статут товариства “Руська школа” в Чернівцях, що його затвердила Крайова управа Буковини 25 червня 1887 року за № 5680.

Обидві організації: “Руське Товариство Педагогічне” та “Руська школа” мали однакову мету, записану в статуті, де зазначалося: “Товариство ставить собі задачу: а) промишляти над потребами руського народу на пай шкіл народних, середніх і вищих, займатися основуванєм і розвоєм руських шкіл і підвищувати всякі справи виховування публічного і домашнього на основі язика руського; б) подавати членам поміч так моральну, як матеріальну” [72]. Створення двох учительських товариств із однаковими завданнями, було зумовлено тим, що Галичина та Буковина були окремими автономними краями в складі Австро-Угорщини, але труднощі, які стояли перед шкільництвом цих двох регіонів були подібними, хоча і специфіка вирішення їх в силу політичних обставин дещо відрізнялися, як згодом показала практика.

Особливої уваги вимагали і фахові проблеми учителів. Тому у 1896 році виникла незалежна від владних структур організація “Товариство народних вчителів в Галичині”, де об’єднувалися польські педагоги, котре ставило собі за мету захистити вчительські права і боротися за покращення матеріальної винагороди. 5 березня 1897 року відбувся перший з’їзд товариства, в якому брали участь і представники українського народного вчительства. На з’їзді було ухвалено резонацію, в якій зокрема, була вимога зрівняти заробітну плату вчителя із заробітною платою державних урядовців нижчого рангу, зменшити термін обов’язкової праці від 40 до 35 років. Брали участь українські педагоги і в інших заходах разом з народними вчителями Австрії [73].

Тим часом у Чернівцях, в 1897 році завдяки заходам вчителя Кальмана Дубинського, одного з кращих борців за права народного вчительства в краю почало активно працювати інтернаціональне товариство “Спілка народних вчителів Буковини”, що видавало газету “Голос вчителів” Буковини, де освітні питання набули особливої гостроти. [74] Хоча вже у 1899 році згадане товариство припинило своє існування, воно стало прикладом рішучої боротьби педагогів за свої права.

Не меншу активність проявила “Крайова екзекутивна народних учителів Буковини”, створена в 1901 році і керована румуном М. Кісановичем і німцем Г. Кіппером. Редагована ними “Нова учительська газета” справедливо і досить гостро критикувала тодішні шкільні та громадські порядки. Серед учителів-українців брали в тій організації активну участь Іларій Карбулецький, Омелян Іваницький, Корнило Данилюк, Дарій Пігуляк та багато інших. В краї було організовано окремі вчительські комітети.