Політологія міжнародних відносин, Детальна інформація

Далі можна назвати таких політиків і дипломатів, як Дж. Кен-нан (стримування СРСР шляхом інтеграції), Г. Кіссінджер (прагматична практика силової політики), 3. Бжезінський та ін., які змінювали геополітичні коди США, а відповідно і науково-геополітичне обґрунтування практичної політики, що є предметом окремої розмови.

Замість резюме, до окресленого вище екскурсу в історію становлення геополітики як науки, можемо констатувати: вона відбулася і в сучасній політології зайняла свою унікальну нішу. Зафіксуємо цю тезу і підемо далі...

Глобальні процеси розвитку сучасної цивілізації

Сучасна геополітична структура світу почала формуватися майже п'ятсот років тому.

Історія дипломатії фіксує перший розподіл світу 1494 року (Тордесильяський договір) між Іспанією і Португалією.

Неєвропейський світ за сприяння папи римського Александра VI був тоді поділений таким чином: території, які знаходилися на заході від 46° з. д., дісталися Іспанії, а на сході цієї лінії — Португалії.

Але 1581 р. іспанський король Філіп II приєднав португальську імперію до іспанської, проте з кінця XVI ст. розпочався занепад й іспанської могутності.

Європейська глобальна експансія була фундаментом асиметричної центропериферічної побудови світу, яка свого апогею досягла в період імперіалізму.

Згодом, протягом 1600-1800 pp. на авансцену виходять окрім Іспанії і Португалії (остання 1640 р. знову стала самостійною) Нідерланди, Великобританія, Франція і менш вагомо — Данія, Швеція і Пруссія.

Кінець XVIII-XIX ст. проходять під домінуванням Великобританії і Франції. Скажімо Великобританія 1876 р. мала площу колоній 22,5 млн кв. км, а населення — понад 250 млн [102, с. 181]. Наприкінці XIX ст. Британська імперія захопила 70 % усіх колоній світу. Проте з'явилися серед когорти імперіалістів і країни, які дещо "запізнилися" до розподілу світу: Бельгія, Німеччина, Італія, Японія і СІЛА.

Але поряд із заснуванням нових колоній паралельно йшов процес деколонізації. 1800 року в Америці (окрім СІЛА) з'явилося ще 18 республік і один домініон (Канада). В цей же час в Африці кількість держав скоротилася 1900 року з 42 до 6.

Наступний етап геополітичного перерозподілу відбувся після світової війни 1914-1918 pp., ще один вилився у світову війну 1939-1945 pp. А останній — пов'язують з розпадом Радянського Союзу та соціалістичної системи (1991 р.) і переходом до нової стадії міжнародного перерозподілу сил.

Взагалі вчені підрахували, що Перша світова війна породила ЗО нових держав, Друга світова війна — 25, деколонізація — 90, так звана перебудова — 27 нових незалежних держав.

Протягом XX ст. склався єдиний світовий ринок, який контролюється потужними транснаціональними корпораціями. Якщо раніше монополістичні групи були підпорядковані національним керівним групам, в яких об'єднувалися державні та приватновласницькі структури, то наприкінці XX ст. сформувалася могутня наднаціональна адміністративна система регулювання світового ринку.

Ця система спрямовується такими потужними фінансово-економічними та адміністративно-політичними структурами, як Міжнародний валютний фонд (МВФ), Міжнародний банк реконструкції і розвитку (МБРР), Світовий банк (СБ), Генеральне агентство по тарифах і торгівлі (ГАТТ), Організація Об'єднаних Націй (ООН) та ін.

За цих умов традиційні механізми державного регулювання національними сегментами світової економіки почали втрачати ефективність. І чим більша держава, чим строкатіше її територіальне, економічне, етнополітичне розмаїття, тим менше в неї можливостей реалізувати свою мобілізаційну функцію політико-адміністративними заходами.

У зв'язку з вищезгаданими змінами функцій держави (зростання тенденцій до створення єдиного світового економічного, екологічного, інформаційного простору) зросло значення ментальних, соціокультурних, психологічних чинників.

Особливого драматизму набула боротьба націй, які й досі не мають своєї державної оформленості, за утворення власних держав. У цьому контексті варто навести приклади боротьби за самовизначення курдів (Туреччина, Ірак), басків (Іспанія), ірландців (Великобританія), чеченців (Росія), палестинців (Ізраїль) та ін.

Ці та інші приклади свідчать про необхідність уважного вивчення проблем геополітики та етнополітики в руслі загальної глобалізації сучасної постіндустріальної цивілізації (рис. 13).

Рис. 13. Глобальні проблеми сучасності

Криза техногенної цивілізації та побудова інформаційного суспільства диктують необхідність створення парадигми нового світового порядку.

її можна реалізувати на основі таких принципів:

. розуміння цілісності та взаемопов’язаності сучасного світу;

. визнання миру вищою цінністю буття;

. визнання ступеня розвитку людини мірилом прогресу;

. відмови від використання сили шляхом створення системи всезагальної міжнародної безпеки;

• безумовного й повного визнання свободи соціального та політичного вибору народу тієї чи іншої країни;

• поглиблення співпраці країн і регіонів у вирішенні завдань збереження цивілізації;

• відмови від ідеологізації міждержавних відносин і готовності до діалогу та компромісів.

Процес деколонізації наприкінці XX ст. дав поштовх висуванню нових проблем, насамперед так званих малих народів.