Теологічний напрямок політичної думки періоду Середньовіччя, Детальна інформація

4) форми державного устрою, організації влади і політичного режиму;

5) цілей, форм і методів проведення ринкових реформ.

Класифікуючи таким чином сучасні політичні партії України, можна назвати чотири основні напрямки: націонал-радикальний, націонал-демократичний, ліберально-центристський та соціал-комуністичний.

Характеризуючи програмні настанови та практичну політику націонал-радикалів та націонал-демократів, треба наголосити, що головним спрямуванням їхньої діяльності є ідея розбудови незалежної української держави і все, що з цим пов’язане. Як свідчить навіть невеликий досвід практичної політичної діяльності цих партій, саме державотворчій ідеї вони схильні підпорядковувати інші сфери суспільного життя (економічні, духовні, соціальні, моральні тощо). А відокремити націонал-радикалів від націонал-центристів можна за методами, якими вони користуються у своїй діяльності.

Так, до націонал-радикалів належать Всеукраїнске об’єднання “Державна самостійність України”(ДСУ), Конгрес українських націоналістів (КУН), Українська консервативна республіканська і Національна консервативна партії (УКРП і УНКП), Організація український націоналістів в Україні (ОУНУ), Українська національна асамблея (УНА), Українська народна самооборона (УНСО) і т. д. Для цих партій і рухів домінуючою є ідеологія інтегрального націоналізму, для якої характерні крайні вияви “етнічного патріотизму”. Головним для націонал-радикалів є розбудова незалежної Української держави. Державотворчий ідеї вони підпорядковують усю свою діяльність, а методи досягнення цієї мети вибираються, звичайно, найрадикальніші.

Як в інших політичних напрямках, у націонал-радикальному є партії і політичні організації, налаштовані більш помірковано. Таким, очевидно, можна назвати ДСУ, Організацію українських націоналістів в Україні, Українську консервативну республіканську партію. Ці політичні сили виступають за створення та розбудову на етнічних українських землях сильної незалежної унітарної держави з громадянським суспільством та розвинутою багатопартійністю, де права людини гарантувалися б державою. Вони прихильники розвинутих ринкових відносин, проведення політики мінімуму одержавлення й максимуму приватизації за справедливих стартових умов (дещо меншу активність виявляють такі об’єднання, як ДСУ та ОУН в Україні).

Слід зазначити, що активізація правих сил характерна не тільки для Україні. Це загальна тенденція. Та якщо в Європі ультправі пропагують ідеї “захисту” від переселенців зі сходу та півдня, у Росії – ідеї реваншизму і відновлення старої імперії, то в Україні метою багатьох ультраправих є побудова нової слов’янської імперії на кшталт Київської Русі з центром у Києві.

До націонал-демократів можна віднести Народний Рух України (НРУ), Українську республіканську партію (УРП), Демократичну партію України (ДПУ), Українську селянську демократичну партію (УСДП), Християнсько-демократичну партію України (ХДПУ), політичне об’єднання “Конгрес демократичних сил” (КНДС), Всенародний рух України (ВНРУ). До цих же партій у найбільш принципових питаннях усе частіше приєднуються Партія демократичного відродження України (ПДВУ) і Соціал-демократична партія України (СДПУ). Історично об’єднування політичних сил націонал-центристського спрямування відбулося з утворенням Народного Руху України (вересень 1989 року). До проголошення незалежності та виборів Президента України (1 грудня 1991 року) блок діяв у сиcтемі Руху, об’єднуючись на грунті боротьби за національну, демократичну державу. Після перемоги на виборах Л.Кравчука і необхідності визначення стратегії державотворення в період становлення Української держави виникло два напрямки: національно-державницький, котрий орієнтувався на підтримку Президента як гаранта нової держави (ДемПУ, УРП), та націонал-демократичний, центристський, що задекларував статус опозиції (Рух).

Рух уважає, що соціальною базою політичної стабільності та економічних реформ в Україні має стати широкий середній клас власників і сім’я. Основним пріорітетом економічної реформи має стати підвищення добробуту народу та надання соціальних гарантій усім громадянам України. А засобами для здійснення цих заходів мають бути лібералізація цін, запровадження конкуренції та демонополізація. Проведення земельної реформи має відбуватися через приватизацію землі та майна на основі паювання. Потрібно створити ринок землі, який забезпечить її вільний продаж. Соціальною базою Руху є ті громадяни України, що поділяють ідеї національного відродження і розбудови демократичної незалежної України.

До партій ліберально-центристського політичного спрямування належать Ліберальна партія України (ЛПУ), Народно-демократична партія (НДП), Партія праці України (ЛПУ), Українська партія солідарності і соціальної справедливості (УПССС), Аграрна партія України (АПУ) та ін.

Найбільш впливовою політичною партією цього блоку є Народно-демократична партія України (НДП). Партія у своїх програмних настановах проголошує розвиток соціально орієнтованої економіки ринкового типу, що забезпечує стійкі темпи зростання та економічні рівновагу.

До політичних партій соціал-демократичного спрямування належать Комуністична партія України (КПУ), Соціалістична партія України (СПУ), Селянська партія України (СелПУ), Прогресивна соціалістична партія України (ПСПУ).

4. Політичні цінності як основа політичної ідеології

Політична ідеологія, відображаючи політичні відносини, включає систему поглядів, ідей, цінностей, теорій, в яких знайшли відображення інтереси політичних суб'єктів, цілі, завдання, методи, засоби політичної діяльності. Ідеї не можуть існувати без інтересів, нав'язуватися всупереч інтересам. Відображаючи сукупність теоретичних утворень, політична ідеологія на відміну від інших ідеологій безпосередньо відбиває відносини влади, її види, а також політичні інтереси суб'єктів як їх волі до Єдності та регулювання суспільно-політичного життя Політична ідеологія не відривається від політичних відносин, емпіричного політичного досвіду та опосередковується політичною психологією.

Водночас її роль щодо влади не є однолінійною і на конкретно-історичному етапі суспільного розвитку може бути різною. Якщо спочатку ідеологія — своєю дією «назовні» — допомагає встановленню влади, відіграючи, роль своєрідного алібі, то з того моменту, як вона стає загальноприйнятою, вона починає діяти «всередину» — як складова частина влади: виконує роль головного інструмента ритуальної комунікації в апараті влади.

Найбільшої ваги набувають цінності та ідеї лібералізму, національні, історичні й екологічні. У кожному окремому регіоні, державному утворенні (національному, адміністративному) одна з них стає провідною. Щоправда, у межах деяких республік-держав зараз Важко виділити пріоритетну політичну цінність, що є системотворчим фактором політичної ідеології. Якщо в національно-державних утвореннях такою цінністю є національна ідея, по-своєму усвідомлена й реалізована, то в Росії про це не можна сказати нічого певного. Чим ширшим е державне утворення, а національна і соціальна структури складнішими, тим важче виявити стрижневу ідею, цінність політичної ідеології.

Політична цінність — це політичне значущі явища, процеси, предмети, основи, сторони політичного життя, феномени політичної свідомості. Поряд із спільними для державних і цивільних структур, соціальних спільностей цінностями (демократія, гуманізм, солідарність, суверенітет» свобода, рівність, справедливість, гідність тощо) у кожного політичного суб'єкта залежно від його інтересів, традицій, культури є свої власні політичні цінності. Загальні й особливі політичні цінності не е незмінними.

Система ідеологічних цінностей СРСР зруйнована, але вона ще жива. Популісти, представники колишніх і політичних структур продовжують оперувати цінностя-' ми абстрактного змісту, які у масовій свідомості не знаходять грунту для закріплення. І це зрозуміло, крім того, що вони дискредитували себе попередньою ідейно-політичною роботою, вони не відображають нинішнього стану політичного життя народу. Багато з них є цінностями майбутнього, ідеалами, і ще не зовсім ясно, як вони вписуватимуться в реальну практику, . як Jx реалізувати, Відбувається зіткнення ідеологій, а не пошук їхньої спільної основи. У зв'язку з цим постала проблема розробки нової системи ціннісних орієнтацій, ідеалів,, не відірваних від політичного життя.

У системі ідеологічних цінностей має бути основна системотворча ідея-цінність. У пресі висловлювалися ідеї щодо цього, в основу яких було покладено різні критерії: національні, раціональні, особистісні, демократичні тощо. Наприклад, А. Аніпкін такою ідеєю вважає ідею Батьківщини. І. Клямкін переконаний, що.! тільки екологічні ідея може стати міжнаціональною. 3. Бжезінський має свою думку: «Права людини — це єдина і найсприятливіша політична ідея сучасного світу... Привабливість цієї ідеї криється у тому, що вона відповідає інтересам грамотних і політичне свідомих мас, яких вже не можна з колишньою легкістю ізолювати та ідеологічно обробляти. Посткомуністичні авторитарні режими будуть, напевно, особливо вразливими для впливу ідеї прав людини завдяки відсутності ідеології, яка була б всеохоплюючою, заслуговувала на довір'я Отже, вони стануть доктринально нетривкими»

5. Теорії анархізму в політичній думці

П.Ж.Прудона та М.О.Бакуніна

Критиками політичних доктрин лібералізму окрім соціалістів і комуністів були й представники політичних концепцій анархізму, з-поміж яких найпомітнішими є постаті М. Штірнера, П. Прудона, М. Бакуніна і Ж. Сореля.

П'єр Жозеф Прудон (1809-1865), депутат Національних зборів Франції, заперечував будь-яку державність як основне суспільне зло, не схвалював ідею класової боротьби, а найважливішою умовою свободи особи вважав дрібну власність. Його ідеал — суспільна асоціація дрібних власників, які б мали рівну за розмірами власність. П. Прудон заперечував комуністичне і капіталістичне суспільство, обстоюючи "третю форму суспільства" як синтез спільності й власності. Цей ідеальний стан він і називав анархією.

На думку П. Прудона, треба повалити буржуазну державу, ліквідувати центризм і загальнонаціональну владу, замінивши їх федерацією самостійних територіальних одиниць на основі угод між ними. Такі територіальні одиниці можуть утворювати будь-які групи населення: раси, національності, міста тощо.

Організація суспільства на принципах комунального устрою повинна мати "аполітичний" характер і не передбачати поділу на володарів і підлеглих. А замість політики має з'явитися наукова організація суспільства, де законодавча влада повинна належати розуму, а виконавча — народу як охоронцеві закону. Саме тому П. Прудон писав про "науковий соціалізм", який має перемогти ненасильницьким шляхом за умови становлення робітничого класу як рушійної сили прогресу.

Російський теоретик анархізму Михайло Бакунін (1814-1876) закликав до повного знищення держави, церкви та приватної власності, встановлення "колективної й невидимої диктатури", створення комітетів громадського порятунку. Основні положення його концепції викладено в творі "Державність і анархія" (1873). Намагався втілити свої ідеї в життя, беручи участь у кількох збройних повстаннях, а на схилі віку переконався в утопічності своїх ідей.

6) Концепція “психології народів” В.М.Вундта

Прийнято вважати, що Вундт був одним з родоначальників соціальної психології — одним з тих, хто рішуче відстоював право цієї науки на дисциплінарне самовизначення. Тут історіографи гуманітарного знання мають на увазі так називану "психологію народів". Однак при ближчому розгляді виявляється, що вундтовская версія "психології народів" насправді (саме в змістовному відношенні) була дуже мало схожа на ту наукову сферу, що ми сьогодні звикли іменувати соціальною психологією. У конкретно-змістовному аспекті Вундта як автора концепції "психології народів" цікавили насамперед такі колективно-психологічні явища, як мова, міфи і звичаї.

Ідея, що затверджує нагальну потребу створення концептуальної основи "народопсихології", проходить червоною ниткою через усю творчість німецького вченого. Упритул займатися проблемами "психології народів" Вундт починає тільки із середини 80-х років ХIХ сторіччя. Саме до цього часу відноситься публікація його програмних статей, присвячених даній проблематиці. Безпосередньо ж до розробки нової дисципліни вчений приступить лише в другій половині наступного (останнього) десятиліття ХІХ століття. Для систематизатора наукових знань не може бути кращої життєвої нагороди, чим дарунок фізичного і творчого довголіття. Вундт прожив довге життя й у цьому житті встиг зробити всі (чи майже усі), що задумав. В останні двадцять років свого життя, будучи вже поважним старцем, Вундт продовжував займатися активною науковою діяльністю. Створення "Психології народів" відноситься саме до даного періоду його творчої біографії.

В енциклопедичній системі Вундта серед інших наук про дух "психологія народів" була на особливому рахунку. Вундт відносився до даної області знання в деякому роді як до власного інтелектуального дітища — незважаючи на те, що термін "психологія народів" не був його особистим винаходом. За задумом Вундта, "психологія народів" повинна вивчати духовні явища надиндивидуального походження. Потреба психологічної науки в самовизначенні такої її області диктувалася, головним чином, що випливає розумінням: "спільне життя людей викликає явища, що, незважаючи на свій безсумнівний психічний характер, не можуть бути пояснені з умов і законів індивідуального щиросердечного життя". Якщо так, то, відповідно, потрібна особлива наука, що буде досліджувати феномени подібного роду.