Місцеве самоврядування, Детальна інформація

Сільський, селищний, міський голова не може бути депутатом будь-якої ради, суміщати свою службову діяльність з іншою посадою, в тому числі на громадських засадах (крім викладацької, наукової та творчої роботи у позаробочий час), займатися підприємницькою діяльністю, одержувати від цього прибуток.

На сільських, селищних, міських голів поширюються повноваження та гарантії депутатів рад, передбачені законом про статус депутатів рад, якщо інше не встановлено законом.

У сільських радах, що представляють територіальні громади, які налічують до 500 жителів, за рішенням відповідної територіальної громади або сільської ради виконавчий орган ради може не створюватися. У цьому випадку функції виконавчого органу ради (крім розпорядження земельними та природними ресурсами) здійснює сільський голова одноособово.[9]

Результати аналізу, проведеного експертами КВУ свідчать, що рівень відомості голів і довіри до них є вищим, порівняно з довірою до депутатів всіх рівнів та голів адміністрацій. Традиційно є вищим рівень виконання головами своїх програм, оскільки вони мають реальний вплив на розподіл бюджетних коштів.[15]

Однак, саме голови, зважаючи на їх незалежність від виконавчої вертикалі дуже часто стають несистемним елементом у структурі місцевої влади. Особливо гостро виникають суперечки голів з державними адміністраціями під час формування та затвердження місцевих бюджетів.

Відтак голови (особливо це стосується великих міст) стають об‘єктами тиску та дискредитації з боку виконавчих структур.

За попередніми підрахунками КВУ за останні три роки в Україні змінилося понад 50 міських, селищних та сільських голів. З них в 6 обласних центрах (Ужгород, Одеса, Дніпропетровськ, Запоріжжя, Вінниця, Миколаїв). Часто причинами повторних виборів ставали: перехід голів на іншу посаду (як правило в органи виконавчої влади), відставка за власним бажанням (іноді під тиском), відкриття проти них кримінальних справ або фізична смерть.

Повторні вибори, як правило, характеризувалися гострою політичною боротьбою та жорстким втручанням адмінресурсу і, практично, скрізь новобраними головами ставали "протеже" виконавчої влади. Там, де це не вдавалося, робилося все можливе, щоб визнати вибори недійсними (Васильків, Коростишів). Отже можна стверджувати, що роль міських голів, як реальної альтернативи виконавчій вертикалі все більше мінімізується. Останніми прикладами можуть служити випадки з місцевими головами Черкас та Кіровограда.

Парадоксальною є ситуація, коли обраний на повторних виборах голова здійснює свої повноваження не повний термін (4 роки), а до наступних чергових виборів. На думку експертів КВУ, доцільно було б проводити місцеві вибори після цілотермінового закінчення повноважень місцевими головами, хоча тоді вони будуть проводитися в кожному регіоні в різний час. Але де-факто, це існує і зараз.

По-перше, члени громади та сільські, селищні та міські голови, обрані депутатами, повинні бути свідомими і відповідальними представниками своїх виборців. По –друге, вони мають бути достатньо підготовленими, щоб розуміти питання бюджету, комунальної власності та роботи служб життєзабезпечення населеного пункту, мати практичний досвід роботи. По- третє, вони мають добтре знати проблеми населенного пункту, тобто бути не лише членами громади, а і проживати по місцю обрання визначений законом строк. Ці проблеми можна врегулювати шляхом визначення активного і пасивного права членів громади, що не суперечитиме статті 70 Конституції України, статті 6 Европейської Хартії місцевого самоврядування.[13]

Слід при внесенні змін до закону про місцеве самоврядування більш чітко визначити статус і повноваження сільського, селищного, міського голови. /частина третя статті 141 Конституції України/ . Він повинен мати право самостійно формувати склад виконавчого органу ради, призначати та звільняти керівників його структурних підрозділів і бути відповідальним лише перед територіальною громадою та підзвітним і підконтрольним відповідній раді. Його рішення можуть скасуватись у разі невідповідності Конституції та законам України, лише відповідною радою або в судовому порядку. Не слід жорстко обмежувати його право на поєднання його посади з іншою, якщо це не пов”язано з суміщенням посад(що передбачає отримання заробітньої плати на двох посадах). Слід вирішити і проблему гарантій здійснення його діяльності.

Якщо відкинути проблему розмежування повноважень між радами та їх виконавчими органами і сільськими, селищними , міськими головами, яка є штучною, оскільки ці органи здійснюють різні функції з одних і тих повноважень: ради-нормативно-владну, а другі-виконавчо-розпорядчі, то не розв”язаними залишаються такі:

- проблема загальної компетенції місцевого самоврядування;

- проблема стабільності повноважень місцевого самоврядування;

- проблема повноважень державних органів виконавчої влади, якими наділяються законом органи місцевого самоврядування;

- проблема делегування повноважень районними і обласними радами місцевим державним адміністраціям;

- проблема повноважень районних і обласних рад, що представляють спільні інтереси територіальних громад;

- проблема делегування органами місцевого самоврядування на договірних засадах повноважень один одному та утворюваним ними асоціаціям.

Отже, функції та організація роботи голів місцевих рад насамперед базуються на принципах законності, гласності, колегіальності, поєднанні місцевих та державних інтересів, правової, організаційної та матеріально-фінансової самостійності в межах повноважень визначених законодавством. Голови місцевих рад не можуть займатися підприємницькою діяльністю і головувати на засіданніх інших місцевих рад, тобто вони діють у межах своєї компетенції відповідно до Констітуції України, Закону України “Про місцеве самоврядування” від 21.05.1997р., Закону України “Про вибори народних депутатів місцевих рад та сільських, селищних, міських голів” від 14.01.1998р. та Закону України “Про статус депутатів місцевих рад народних депутатів” від 17.12.1996р.

Закон України “Про місцеве самоврядування в Україні” повинен також більш повно визначити засади формування представницьких органів територіальних громад-сільських, селищних та міських рад, та обрання сільських, селищних, міських голів. Так сам механізм, процедура виборів має регулюватись законом про вибори, але кількісна і якісна характеристика складу рад має бути прерогативою саме закону про місцеве самоврядування.

Висновок.

Українське законодавство в цілому відповідає світовим стандартам (Хартія ратифікована Верховною Радою 15.07.97). Проте, як справедливо зазначають фахівці, було б доцільним напряму ввести деякі положення Хартії в Коституцію України і передбачити в законодавстві конкретні норми щодо фінансування органів місцевого самоврядування; обмежити компетенцію місцевих державних адміністрацій до контрольних функцій і функцій посередництва у відносинах органів місцевого самоврядування з виконавчою владою та Президентом.

Поняття і юридична природа організаційних форм діяльності органів місцевого самоврядування пройшли значний шлях історичного розвитку. З’явившись на зламі XVIII і XIX століть як теорія природних прав громади, місцеве самоврядування увібрало в себе концепції розподілу влад, теорії стримань і противаг, представницької і прямої демократії, витримало перевірку практичним застосуванням різних її видів, допомогла прилучити німецький (та інші) народ до державної діяльності. Теорія прав громади відроджується наприкінці XX століття вже на основі права людини на участь в державному управлінні; одночасно акцент у змісті діяльності органів місцевого самоврядування переходить зі здійснення державно-владних повноважень на надання послуг членам громади, відбувається позитивна взаємодія в цьому питанні державних органів, комерційних та громадських організацій. Україна, що тільки творить власну систему місцевого самоврядування, має перед собою двохсотлітній досвід європейських країн, і незважаючи на місцеві особливості, було б непогано навчитися на чужих помилках, а не на власних. Мені, зокрема, здаються досить перспективними концепції прямої демократії на місцевому рівні і використання місцевого самоврядування як політичної школи для виховання свідомих громадян з населення України, а також представництво громад в парламенті. Також я на перший план виношу питання фінансування місцевого самоврядування в Україні, бо без належно сформованої, налагодженої та законодавчо підкріпленої фінансової бази усі можливості місцевого самоврядування залишаться на папері. Звичайно, це вже питання законодавців і я бажаю їм обрати єдиний вірний шлях у вирішенні складних проблем українського самоврядування.

Список використаної літератури.

1) Закон України “Про місцеве самоврядування в Україні” від 21.05.97 – Нормативні Акти України – версія 7.2 для Windows – Інформтехнологія – К.: 1999

2)Європейська Хартія Місцевого Самоврядування від 15.10.85 – Нормативні Акти України – версія 7.2 для Windows – Інформтехнологія – К.: 1999

3)Конституція України від 28.06.96 – Нормативні Акти України – версія 7.2 для Windows – Інформтехнологія – К.: 1999

4) Закон України “Про місцеве самоврядування в Україні” Науково-практичний коментар HYPERLINK "\\\\Інститут" \\Інститут законодавства Верховної Ради України, 1999. –Ст.397.

5) Закон України “Про вибори депутатів місцевих рад та сільських, селищних, міських голів”від 14.01.1998р. № 14\98-ВР.\\Відомості Верховної Ради 1998. №3-4.-Ст.15.

6) Закон України “Про статус депутатів місцевих рад народних депутатів ” від 04.02.1994р. № 3949-XII\\ Відомості Верховної Ради, 1994. № 24. –Ст.180.