Філософські ідеї Аврелія Августина, Детальна інформація

Міністерство освіти і науки України

Луцький державний технічний університет

Кафедра філософії

РЕФЕРАТ

На тему:

ФІЛОСОФСЬКІ ІДЕЇ АВРЕЛІЯ АВГУСТИНА

Підготував: студент групи МО-12

Сидун Олексій

Перевірила: Гітун Н.І.

Луцьк

2002

ПЛАН:

Представники феодальної доби.

Аврелій Августин як один з представників західних “отців церкви”.

Філософські ідеї Августина.

Суть августиніанства.

“Вчинив ти нас для

Себе, і неспокійне серце наше,

поки не спочине в Тобі.”

Августин Блаженний – “Сповіді”

Феодальна епоха – це не “темні віки”, не “провал” у поступальному рухові людської цивілізації і, звичайно ж, не “крок назад” порівняно з античністю, як це здавалося мислителям Відродження. Сама назва ”Відродження” несе в собі негативну оцінку “середніх віків” – віків між античністю і Новим часом, які нібито не з’єднували, а абсолютно розділяли їх. Проте саме звідси беруть початок характерні для буржуазної свідомості передсуди щодо середньовіччя як чогось принципово відсталого і реакційного по суті.

Процес систематизації і впорядкування теологічно-філософських принципів християнської ідеології з найбільшою інтенсивністю відбувається в IV ст. Серед тих, хто зробив найвагоміший внесок у цей процес звичайно виділяють кілька імен так званих “отців церкви” (patres ecclesiae). Це насамперед Григорій Низіанзін, єпископ Константинопольський, прозваний Богословом; Василій Великий, єпископ Кесарійський; Григорій, єпископ Нісський – всі троє учасники так званого “капподокійського гуртка”, або, як їх називають в церковній літературі, “три світочі капподокійсько церкви”.

Західними “отцями церкви” вважають Амвросія, єпископа Медіоланського, Ієроніма Блаженного, перекладача Біблії на латинську мову і, нарешті, найвідомішого серед отців церкви і одного з найзначніших філософів середньовіччя Аврелія Августина (354-430 рр.), працями якого завершується період становлення і утвердження феодально-християнського світогляду, період так званої патристики (від лат. рater - отець).

“Капподокійці” упорядковували систему християнської думки головним чином на базі неоплатонічної філософії, пристосовуючи останню до світоглядних установок нової (феодальної) суспільної свідомості. Остаточну християнізацію платонізму в дусі перетворення останнього на стійку абстрактно-гуманістичну тенденцію теологічно-філософської концепції середніх віків здійснює єпископ Гіппонський – Аврелій Августин. Він ще відомий як Августин Блаженний.

Він народився в Тагасті, в Нумідії. В отчому місті, а потім в Карфагені, Римі й Медіолямі був учителем риторики. Хоч матір виховала його у християнстві, він ставився до нього неприхильно; попервах сповідував маніхейство з його крайнім дуалізмом добра і зла. Пізніше, відкривши браки тієї доктрини, перекинувся до академічного скептицизму. В 386 році читання неоплатонівських творів схилило його повернутися до догматичної філософії. Етапи, через які пройшла Августинова думка, не були випадковими, навіть маніхейство й скептицизм відповідали певній стороні його натури, і, хоч він їх зрікся, але цілковито не позбувся маніхейського дуалізму та скептичної недовіри до природного знання.

Августиніанство і по сьогодні репрезентує в рамках католицько-релігійної філософії її екзістенціально-гуманістичне крило. “Люди, - наголошує Августин в одній з найвідоміших своїх праць “Сповідь”, - дивуються висоті гір, і величезним хвилям морським, і най величезнішим водоспадам, і безмежності океану, і зоряним шляхам, але не звертають увагу на самих себе”. Августин дає принципово нове тлумачення часу на відміну від циклічного його тлумачення, притаманного “речово” орієнтовній традиції античності. Наголошуючи на лінійних (а не циклічних) часових ритмах, Августин підкреслює принципову можливість виникнення нового, ще ніколи не бувалого. Згідно з циклічною концепцією часу все існуюче є повторенням чогось такого, що вже колись було. Таке розуміння часу означало розуміння його плину як поступу, а значить – історії. Вперше виникав реальний грунт для серйозної постановки таких фундаментальних гуманістичних проблем, як проблем творчості, свободи та ін. Йдеться, звичайно про нову постановку Августином питання про час як історичний час. Розуміння Августином проблеми було історично обмеженим. Його “історія” лише короткий відрізок між двома “вічностями” – створення світу Богом і “тисячолітнім” царством божим на землі. Обмеженість ця виявляється і в тому, що Августин, по суті, заперечував об’єктивне існування минулого й майбутнього, суб’єктивістськи тлумачачи їх як, відповідно, пам’ять і надію.

Августин поділяв вихідний пункт із філософами еллінізму: приймав, що метою людини є щастя та що філософія має знайти. Але про щастя він гадав, що дати його може лише Бог. Така точка зору була природною для релігійної епохи, а надто у християнського філософа, але ніхто не дотримувався її настільки послідовно, як Августин.

Для щастя потрібне пізнання. Августин шукав такого способу пізнання, який не підлягає помилкам і тому становить непомильний вихідний пункт для знання. І знайшов передусім те, що помилки виникають тоді, коли ми висловлюємо твердження про речі, але не виникають, коли стосуються явищ.

Беручи за точку опори апріорне знання про ідеї, Августин напівраціональним і напівмістичним способом доводив чільні тези метафізики: існування Бога і безсмертя душі. Ми маємо несхитне усвідомлення вічних істин, а все, що вічне, може існувати лише в Богові, отже, Бог – існує. Як інші доводили існування Бога як причини світу, так він доводив – як джерела істини. Й аналогічно доводив також безсмертя душі: вона мусить бути вічна, бо, усвідомлюючи вічні істини, вона має свою долю у вічності. То був повністю інший шлях, ніж той, яким до доведення тих самих тез доходила, наприклад перипатетична філософія, яка приймала за вихідний пункт досвідне знання про реальні речі.

Суб’єктивістськи-ірраціонально тлумачить Августин і співвідношення розумово-мислительських і вольових характеристик людської душі, віддаючи перевагу останнім. Подібним же чином проводить Августин розрізнення між наукою і мудрістю. Наука підпорядкована мудрості, оскільки навчає лише вмінню користуватися речами, в той час як мудрість орієнтує на пізнання вічних божественних справ і духовних об’єктів. Звідси виводиться теза про незаперечну першість віри перед розумом (віра передує розумінню) і, зрештою утверджується беззастережний авторитет церкви як останньої інстанції у ствердженні будь-якої істини.