Пізні національні релігії, Детальна інформація

Виступивши з критикою своєї епохи і високо оцінюючи минуле, Конфуцій на основі цього протиставлення створив власний ідеал удосконаленої людини — Цзюн-цзи.

Високоморальний Цзюн-цзи, сконструйований Конфуцієм як еталон для наслідування, володіє двома важливими, за його уявленнями, гідностями: гуманністю і почуттям обов'язку. Поняття "гуманність" (жень) включало в себе багато якостей: скромність, справедливість, стриманість, гідність, безкорисливість, любов до людей тощо. Жень — це високий, майже недосяжний ідеал, характерними рисами якого були наділені лише стародавні: із сучасників Конфуцій, включаючи себе, вважав гуманним тільки свого рано померлого улюбленого учня Янь Хуеня. Обов'язок — це моральне зобов'язання, яке гуманна людина завдяки своїм доброчесностям накладає на себе сама. Почуття обов'язку, як правило, зумовлене знанням і вищими принципами, але не розрахунками.

Конфуцій розробив і ряд інших понять, включаючи вірність і щирість (чжень), благопристойність і дотримання церемоній та обрядів.

Конфуцій щиро прагнув створити ідеал лицаря доброчесності, який бореться за утвердження високої моралі, проти існуючої навколо несправедливості. Однак, як це часто трапляється, з перетворенням його вчення на офіційну догму, на перший план виступила не суть, а зовнішня форма, що виявилася переважно у підкресленій відданості старовині, повазі до старших, напускній скромності й доброчесності. В середньовічному Китаї поступово склалися і були канонізовані певні норми і стереотипи поведінки кожної людини залежно від того, яке місце вона посідала у соціально-чиновницькій ієрархії.

У будь-який момент життя, на будь-який випадок, у щасті й скруті, при народженні й смерті, вступі до школи чи призначенні на службу — завжди й в усьому існували строго фіксовані й обов'язкові для всіх правила поведінки. Ти епоху Хань було складено детальний збірник цих правил зовнішньої ввічливості і церемоніал-трактат Лин-зи — компедіум кон-фуціанських норм, який мав силу понад два тисячоліття. Усі записані в цьому обряднику правила належало знати і застосовувати на практиці, причому з тим більшим старанням, чим вище становище займала людина в суспільстві.

Конфуцій, відштовхуючись від сконструйованого ним соціального ідеалу, сформулював основи такого соціального порядку, який хотів би бачити в Піднебесній: "Хай батько буде батьком, син — сином, цар — царем, чиновник — чиновником і т. п., хай все в цьому світі хаосу і мішанини стане на свої місця, всі будуть знати свої місця, права і обов'язки, робити те, що їм належить". Упорядковане таким чином суспільство повинне складатися з двох категорій: верхів і низів — тих, хто думає, управляє, і тих, хто трудиться і підкоряється.

Критерієм поділу на верхи та низи мусили служити не знатність походження і тим більше не багатство, яке Конфуцій зневажав, а лише знання та чесноти, а точніше, ступінь близькості людини до ідеалу Цзюн-цзи.

Формально цей критерій відкривав шлях до будь-кого, хто приносив "в'язку сушеного м'яса", тобто плату за навчання. Фактично справа була значно складнішою: стан чиновників був відокремлений від простого народу перешкодою, яку було важко подолати, — "стіною ієрогліфів", тобто письменністю.

Однією з найважливіших основ соціального порядку, за Конфуцієм, було суворе підкорення старшим. Будь-хто з старших (чи то батько, чи чиновник, чи імператор) є безперечним авторитетом для молодшого, підкореного, підданого. Сліпе підкорення його волі, слову, бажанню — це елементарна норма для молодших і підкорених не лише у державі в цілому, а й у клані, корпорації або сім'ї. Невипадково Конфуцій полюбляв говорити, що "держава — це велика сім'я, а сім'я — це мала держава",

В культі предків йдеться про культ як мертвих, так і живих. Значно змінивши зміст і форми цього культу, відомого в основних рисах майже всім народам, конфуціанство надало йому глибинного змісту як символу соціального порядку і перетворило його в найперший обов'язок кожного китайця — універсальну і загальну норму поведінки. Саме з цією метою Конфуцій розробив учення про Сяо — синівську пошану.

Сяо — це основа гуманності. Бути чемним сином зобов'язаний кожен, а особливо — людина письменна, освічена, гуманна, яка прагне до ідеалу Цзюн-цзи. Суть Сяо — служити батькам за правилами обов'язку Лі, поховати їх за правилами Лі і приносити їм жертви за правилами Лі. Культ синівської пошани з часом досяг у Китаї загального визнання і став нормою життя. Оповіді про визначні вчинки Сяо, зібрані у збірнику "24 приклади Сяо", перетворилися на об'єкт захоплення і наслідування. Наведемо зразок Сяо з цього збірника: восьмирічний хлопчик літніми ночами не відганяв від себе комарів — нехай вони краще кусають його, а не турбуватимуть його батьків; шанобливий син голодного року відрізав шматок свого тіла, аби зварити бульйон для обезсиленого батька. Ці та багато інших прикладів-розповідей повинні були з дитинства виховувати в людині шанобливого сина, готового до пожертви в ім'я культу.

Конфуціанський культ предків і норми Сяо сприяли розквіту культу сім'ї і клану. Сім'ю вважали серцевиною суспільства, інтереси сім'ї переважали над інтересами окремої особи, яка розглядалася лише крізь призму її (сім'ї) вічних — від далеких предків до віддалених нащадків — інтересів. Дорослого сина женили, дочку віддавали заміж за вибором і рішенням батьків, причому це вважалося настільки нормальним і природним, що проблема любові при цьому не поставала ні перед ким. Любов, тобто щось особисте, емоційне — визнавалася чимось незрівнянно нижчим, аніж інтереси сім'ї, яка вважалася категорією високого обов'язку. Любов могла прийти після шлюбу, а могла і зовсім не прийти. Однак це ніколи не заважало нормальному існуванню сім'ї і виконанню подружжям свого усвідомленого соціально-сімейного обов'язку: збереження інтересів сім'ї, тобто народження дітей, насамперед синів, покликаних продовжувати рід, зміцнювати позиції сім'ї у віках.

Процес перетворення конфуціанства в офіційну доктрину централізованої китайської імперії зайняв чимало часу. Спочатку необхідно було розробити детально вчення, домогтися його поширення в країні, що й було з успіхом зроблене послідовниками Кон-фуція. Успіхам конфуціанства великою мірою сприяло й те, що вчення грунтувалося на незначно змінених давніх традиціях, на звичних нормах етики і культу.

За часів Чаньго (V—III ст. до н. е.), коли в Китаї сперечалися різні філософські школи, конфуціанство за своїм значенням і впливом посідало перше місце. Однак, незважаючи на це, запропоновані послідовниками конфуціанства методи управління країною тоді ще не одержали визнання. Цьому завадили суперники конфуціанців — лепети.

Вчення законників-легістів значно відрізнялося від конфуціанського. В основі легістської доктрини лежав безумовний примат писаного закону, сила й авторитет якого повинні триматися на кийковій дисципліні й жорстоких покараннях. Грубі методи легізму для правителів були вигідними й ефективними, бо вони дозволяли тримати в руках централізований контроль над приватним власником, що набувало великого значення у боротьбі за об'єднання Китаю.

Синтез конфуціанства з легізмом виявився нескладною справою. По-перше, незважаючи на значні відмінності, легізм і конфуціанство мали чимало спільного: послідовники обох доктрин мислили раціоналістично; як для одних, так і других цар був найвищою інстанцією, міністри, чиновники — його основними помічниками в управлінні, а народ — відсталою масою, якою необхідно було керувати для її ж благ. По-друге, необхідність синтезу зумовлювалася запровадженням легізмом методів та інститутів, без яких не можна керувати імперією; в інтересах самої імперії необхідно поєднувати повагу до традицій з патріархально-класовими зв'язками, що й було здійснено.

Перетворення конфуціанства в офіційну ідеологію стало поворотним пунктом в історії як самого вчення, так і Китаю. Якщо раннє конфуціанство, закликаючи навчатися у стародавніх, передбачало за кожним право самому розмірковувати, то тепер набирала сили доктрина абсолютної святості й непорушності давніх канонів.

Конфуціанство зуміло зайняти головні позиції в китайському суспільстві, ідеологічно закріпити свій крайній консерватизм, який знайшов найвищий вияв у культі незмінної форми.

Починаючи з епохи Хань, конфуціанці не тільки тримали в своїх руках управління державою і суспільством, а й піклувалися про те, щоб кон-фуціанські норми й цінності стали загальновизнаними, перетворилися на символ "істинно китайського". Практично це призвело до того, що кожен китаєць з народження й за вихованням повинен був бути насамперед конфуціанцем. Це означало: з перших кроків життя кожен китаєць у побуті, у спілкуванні з людьми, при виконанні важливих сімейних та громадських обрядів і ритуалів діяв так, як це було санкціоновано конфуціанськими традиціями.

Виховання розпочиналося з сім'ї, з дитинства, з привчання до культу предків і норм сяо, до суворого дотримання церемоніалу в сім'ї, особливо на людях, у суспільстві.

У країні виник нечуваний культ письменності, ієрогліфа, культ конфуціанських освічених мораліс-тів-начотчиків, вчених-чиновників, які вміють читати, розуміти і тлумачити мудрість священних книг, шар письменних штелектуалів, які зосередили в своїх руках монополію на знання, освіту й керівництво, зайнявши в Китаї місце, яке в інших суспільствах посідало дворянство, духовенство, бюрократія, разом узяті.

\x2403\x1103\xD084\x1202\x6864\x0101\x3100$\x2437\x3800$\x2448\x6000\xD084\x6102\x0324\x1B00онале знання стародавніх текстів, уміння вільно оперувати висловлюваннями мудреців і, як взірець, уміння писати твори, в яких вільно викладалась і коментувалась мудрість стародавніх — такою була програма навчання в китайській школі — державній і приватній. Протягом тисячоліть саме це вважалося у Китаї наукою.

Дати синові освіту й вивести його "в люди" — мрія кожної сім'ї в Китаї, але здійснити її було нелегко. Необхідно було вивчити кілька тисяч ієрогліфів і з їх допомогою вміти розбиратися у складних стародавніх текстах, написаних малозрозумілою письменною мовою. На це втрачалися тривалі роки наполегливої праці, та й давалася освіта не всім. Проте слід зазначити, що облагодіяти й вивчити бідного, але здібного родича вважалося справою честі всієї родини і приносило їм у випадку успіху чималу вигоду, що, звичайно, стимулювало благодійність.

Конфуціанці й набрані з числа чиновників ефективно керували всією великою імперією, за винятком тих періодів, коли Китай перебував у стані кризи і центральна влада помітно слабшала. У періоди кризи особливо ставала помітною характерна закономірність: хабарництво і корупція (які ніколи не зникали, але в період ефективного функціонування влади певним чином обмежувалися і офіційно суворо переслідувалися).

Саме в періоди глибокого занепаду і розкладу імперії в середовищі чиновників завжди були популярні діячі, які мужньо чинили опір і викривали недоліки сучасного їм суспільства. При цьому вони не тільки керувалися інтересами багатостраждального народу, а й намагалися врятувати вічні й священні принципи конфуціанської держави.

Заклики цих чесних чиновників не заважали, звичайно, кризі йти своїм шляхом. Проте їхня діяльність не була безплідною. Дехто з них приєднувався до повсталих селян і навіть очолював рух, в разі його перемоги — ставав радником нового імператора. Після смерті чесних чиновників, особливо якщо вони були жертвою репресій з боку уряду, їхні дії ставали легендарними. Такі легенди підтримували в народі культ мудрих, справедливих і турботливих конфуціан-ських вчених-чиновників.

Поняття "китайські церемонії" торкалися життя й побуту кожного китайця настільки, наскільки кожен китаєць у стародавньому Китаї був причетний до конфуціанства. В цьому розумінні церемоніальні норми можна було б зіставити з релігійними: подібно до того, як у межах інших релігій усі деталі ритуалу, як правило, були відомі тільки професіональному духовенству, знання всього комплексу церемоній було привілеєм вчених-чиновників (шеньші).

Серед цього освіченого шару суспільства старанне дотримання всіх церемоній і деталей етикету, регламенту у вчинках, рухах, одязі, прикрасах, виїзді тощо було не тільки природним і обов'язковим, відмінною ознакою, а й вважалося умовою престижу, критерієм освіченості. Підкресленим дотриманням усіх умовностей і формальностей шеньші намагалися визначититу межу, яка відділяла їх від неосвіченої маси китайців, знайомих з церемоніалом лише у загальних рисах.

Культ форми породив у сфері конфуціанських шеньші дивне переплетення почуття самоповаги з показовим самозневаженням. Норми поведінки передбачали принизливий тон кожного з представників обох сторін щодо самого себе ("Я, негідний, насмілюсь потурбувати...", "Яке Ваше дорогоцінне прізвище?", "Ваш негідний слуга сподівається" тощо). Проте така форма звертання не означала, що співрозмовник (навіть якщо його поза, жести, міміка відповідали са-мозневажувальному тону) насправді вважає себе нікчемним.

Форма в конфуціанському Китаї була еквівалентом релігійного ритуалу, наприклад, молитві у християнстві чи ісламі, аскези чи медитації в індуїзмі й буддизмі. Чим щільнішою була мережа обов'язкового церемоніалу, тим більше людина наближалася до стану автомата. Ні вільного вияву волі, ні сміливості й безпосередності у почуттях, ні прагнення до реалізації громадянських прав — усе це замінювалося, витискалося сталою тенденцією до повного й автоматичного і докладно розробленого віками ритуалу.