Пізні національні релігії, Детальна інформація

які постійно посилалися на своє походження від верховного божества Аматерасу. Імператор вважався продовженням Аматерасу в часі, "сином небес", "богом в людському обличчі".

У V ст. до Японії проник буддизм. Обидві релігії, співіснуючи, взаємодоповнювалися. Місцеві культи відображали інтереси общин, клану і водночас були байдужі до духовних запитів особи.

Буддизм заповнив цей вакуум, причому важливу роль тут відіграла ідея карми — особистої розплати за здійснені вчинки. Більш того, буддизм вніс відсутню в уявленнях давніх японців концепцію відродження у потойбічному світі, порятунку в раю Будди. Саме буддизм з часом здобув найбільшу популярність, вніс у японське суспільство етичні поняття, відсутні в місцевих культах.

Слід мати на увазі, що, незважаючи на активний процес синто-буддійського синкретизму, буддизм ще не став релігією всього японського народу. Його вплив поширювався головним чином на імператорський двір та його оточення.

Серйозною перешкодою поширенню буддизму серед народу була складність його догм. Для усунення цього бар'єра необхідно було спростити як догматику, так і обрядовість буддизму, зробивши їх доступними для широких верств. У зв'язку з тим, що буддизму чинили опір старі школи, які прагнули зберегти вплив на віруючих, виникло ряд нових перешкод.

Загроза монгольської навали викликала піднесення національної свідомості японців і змусила їх звернутися до місцевих богів як до заступників. Короткий час реставрації імператорської влади супроводжувався посиленням інтересу до синтоїської міфології. Так робилися перші спроби створити догматику синто, зокрема культу ісе-дзингу.

Каноном ісе-дзингу вважають "П'ятикнижжя синто", "Синто-гобусе". Священнослужителі твердили, що воно було ^складене у VIII ст., приписуючи авторство окремих його частин відомим буддійським проповідникам того часу.

Одним з найважливіших документів, у яких втілене "все синто", є "Записки про закони спадковості божественних марновірств", написані К. Тика-фуса (1293-1354 рр.).

У XIII—XVI ст. релігія синто все ще перебувала у залежності від буддизму. Синтоїські святилища значно поступалися буддійським храмам не лише своєю економічною могутністю, а й політичним впливом. Синтобуддійський синтез залишався найхарактернішою рисою релігійного життя. Проте у межах синтезу цих двох релігій склалась власна догматика — синто.

Після 1867—1868 рр., тобто після незавершеної буржуазної революції, що зберегла монархістський режим, політика уряду в галузі релігії підпорядковувалася завданню зміцнення свого панування. Ніколи ще в історії Японії релігійна ідеологія не була так тісно пов'язана з політикою держави. По суті, було утворено нову релігію — державне синто.

Процес перетворення синто у державну релігію супроводжувався всілякими утисками. Головний удар уряду був спрямований на буддизм, аби підірвати його вплив і піднести престиж святилищ. Сигналом початку гоніння проти буддизму і буддійського духовенства стало опублікування 28 березня 1868 р. указу про поділ синто і буддизму. Указ передбачав припинення діяльності буддійських священиків, які відправляли обряди в святилищах, вилучення у них зображень будд і бодхисатв, а також буддійських культових предметів.

Синтоїзм став офіційною державною ідеологією, а отже, і нормою моралі та кодексом честі. На син-тоїські принципи спиралися імператори, які відродили і значно підсилили культ богині Аматерасу: не тільки в головних храмах, а й у кожному домашньому вівтарі японця (камідан) віднині повинно було знаходитися зображення богині, що перетворилася у символ японського націоналізму. Синтоїські норми лягли в основу патріотизму і відданості імператору (не вітчизні, а особі) японських самураїв, з рядів яких під час другої світової війни черпались кадри самовбивць — камікадзе. Офіційно японська пропаганда в своїх націоналістичних претензіях спиралася на стародавні синтоїські міфи про створення світу, про те, що велика Японія покликана створити "Велику Азію" і реалізувати принцип "вісім кутів під однією покрівлею", тобто об'єднання світу під владою Японії і японського імператора, нащадка богині Аматерасу.

Розгром Японії у другій світовій війні привів до занепаду синтоїзму як державної ідеології, котра виховала мілітаризм і націоналізм, культ імператора і "великої Японії". Проте синтоїзм не зник, але дуже змінився. Культ богині Аматерасу став приватною справою японського імператора й осіб, що його оточували, а відтак державний сенс поступово зник. Різко впало і значення культу аристократичних порядків, генеалогічних ліній, патріотичних традицій самурайства.

За нових умов повоєнної Японії релігія синто фактично втратила своє значення: позбавлена державної опіки, вона пережила глибоку кризу. Перед синтоїським духовенством гостро постало питання щодо подальшої долі синто. Синтоїські священнослужителі повинні були змиритися з думкою стосовно того, що віднині синто може існувати лише як одна з релігійних організацій поряд з іншими релігіями. З лютого 1946 р. вищі представники синтоїського духовенства утворили Асоціацію синтоїських святилищ (Дзіндзя хонте), до якої увійшли і кілька громадських організацій синтоїського гатунку.

Локально обмеженою дуалістичною релігією, в основі якої лежить уявлення про протиборство добра і зла, є зороастризм, або парсизм (226 тис. віруючих) — давньоіранська релігія, що склалася у X—VII ст. до н. е. і поширилася у Середній Азії. По-різному називають цю релігію: зороастризмом — за іменем її легендарного засновника — пророка Заратустри, або Зороастра (589— 512 рр. до н.е.); маздаїзмом — від імені Ахурамазди — головного божества, що уособлює світ, добро, істину, Життя, і бореться з Анра-Майю — богом тьми, зла, брехні й смерті; магізмом — жреці її є вихідцями з племені магів; релігією Авести — від назви збірника священних книг; вогнепоклонством — у зв'язку з особливим культовим шануванням вогню (в Ірані збереглася невелика кількість вогнепоклонників, яких мусульмани презирливо називають гебрами — невірними); митраїзмом — від бога-спасителя Митри; парсизмом, послідовники якого нині мешкають у Бомбеї (Індія). Суть цієї релігії зводиться до переможної боротьби Ахурамазди з Анра-Майю. Земні джерела дуалізму слід шукати в особливостях життя давньоіранських землеробських племен, які потерпали від руйнівних нападів кочовиків.

Об'єднання зороастризму з іудео-християнством породило у III ст. манихейство — вчення, яке в середньовіччі й пізніше дало ряд єресей: павликан, бо-гомилів, катарів, альбігойців та ін. У XI ст. серед курдів з'явився ієзидизм, послідовники якого поклоняються світлому і темному началам.

Зороастризму властиве вчення про страшний суд, про потойбічне життя, про кінець світу внаслідок космічної катастрофи, в якій грішники з їх покровителями загинуть, а праведники — послідовники доброго божества — з допомогою Митри воскреснуть і очистяться вогнем. Зороастризму властивий також культ вогню. На його честь будувалися храми. Дуже специфічний і обряд захоронення: тіло небіжчика вміщують на спеціальних "вежах мовчання" на розтерзання хижим птахам, тому що вважалося, що кремація і поховання у землю або воду споганює їх. Як і будь-яка інша релігія, зороастризм переносить перемогу зла на майбутнє, а встановлення правди передбачається лише у потойбічному світі.

Священна книга Авеста має 5 розділів. Перша частина — Вендідат (закон проти девів) — розповідає про створення світу; в поетичній формі змальовуються 16 країн, населених шанувальниками бога Ахурамазди; про історію людства і засновника цивілізації — Іама. Значне місце у Вендідаті посідає тлумачення про охорону ритуальної чистоти. Кілька розділів присвячено собаці як священній тварині. Вказуються розміри покарання за вбивство собаки або неправильного поводження з нею. Друга частина — Ясна — вмішує опис релігійних церемоній; до неї входять і гати Заратустри. Багато молитов Ясни звернеш до вогню, води, землі, повітря, які вважалися священними стихіями. У третій частиш — Висперед — зібрано літургійні молитви, звернеш до богів.

Найдавніша, четверта, частина Авести називається Ушти. В ній зібрано гімни, присвячені давньоіранським божествам — Митрі, Ардвісурі-Анахіті, Тімтрії та ін. Роз'яснюються способи захисту від злих духів, подано формули проклять. П'ята частина — Бін-дезії — вміщує роздуми про природу речей, кінець світу, прихід Саошинта і утвердження вічного добра на Землі.

У Європі зміст Авести став відомим ХУЛІ ст., після перекладу книги в 1771 р. французькою мовою. Це дало змогу вивчити не тільки історію стародавніх східних релігій зороастризму і маздаїзму та існуючих до них вірувань, а й простежити вплив вчення Авести на формування ряду релігійних систем більш пізнього походження.

Джайнізм (4,3 млн віруючих) — релігія, яка виникла в Індії у VI ст. до н. е. одночасно з буддизмом як опозиція брахманізму, що освячував кастовий лад. Джайнізм висловлював інтереси прогресивних шарів індійського рабовласницького суспільства. Послідовники джайнізму поклоняються 24 пророкам, останнім з яких був легендарний засновник джайнізму Ма-хавіра Вардхамана (VI ст. до н. е.), на прізвисько Джина (з санскр. — переможець); звідси назва джайнізму. Розповіді про Джина та його учнів склали канонічну релігійну літературу джайнізму (сіддханта).

Згідно з джайнізмом, Джина проповідував п'ять істин: не убий, не говори неправди, не кради, не прив'язуйся до земних речей, будь непорочним (для монахів). Джайнізм зберіг ряд елементів брахманізму: віру в перевтілення душ, вчення про карму, про періодичну появу пророків.

Джайнізм і буддизм заперечують кастовий устрій, вчення про індивідуальне позбавлення від страждань, святість Вед, брахманістські обряди. Обряди джайнізму передбачають поклоніння Джині як божеству, а також його учням, читання священних текстів, прилюдні сповіді. В наші дні робляться спроби модернізувати джайнізм, що виявляється в русі ануварт (моральне відродження суспільства), яке ставить за мету звільнити людину від вад виховання.

Ануварти проповідують реформаторські ідеї класового суспільства: виступають проти накопичення багатства і насильної експлуатації.

Сикхізм (18 млн) заснований Нанаком (1469— 1539 рр.), сином дрібного торгівця з касти Кшатріїв. Він народився у селі Тальванді в Пенджабі, що входив тоді до імперії Великих Моголів. Нанак розробив усі основні положення сикхізму і на тривалий час визначив характер общини. Релігійно-філософська система сикхізму протягом п'яти з половиною століть свого існування неодноразово змінювалася, але її догмати залишалися майже незмінними, так само як і в першій половині XVI ст., коли Нанак почав проповідувати своє вчення. Засновник сикхізму багато зробив для пропаганди своєї релігії: якщо повідомлення сикхістських авторів про його мандрівки до Мекки, Медіїіи, Багдаду не здаються достовірними, то, безсумнівно, він багато ходив по Пенджабу, де знайшов послідовників серед індусів і мусульман. Нанак був першим гуру секти: його наступники носили цей титул до кінця XVII ст., коли десятий ватажок сикхів Говінд радикально змінив характер общини й усунув посаду гуру. Вісім гуру, які йшли за Нанаком, розвивали його ідеї і не внесли до сикхізму кардинальних змін: тільки наступному судилося наповнити ідеологію общини новим змістом і надати їй нового характеру, хоча основні догмати релігії Нанака залишилися непохитними.

У гімнах, поемах, молитвах Нанака, які увійшли до "Грантх Сахіб" — "біблії" сикхів, його погляди викладено й систематизовано.

Центральне місце в філософії сикхізму посідає поняття Бога. Для доказу існування Бога ні Нанак, ні інші гуру не вдавалися до витонченої системи аргументації, як це робили ідеологи християнства у Європі або філософи іїадійських шкіл. Бог для віро-вчителів сикхізму був самоочевидною реальністю, тому ні їхня епоха, ні їхня аудиторія не вимагали доказів його існування. Нанаку не було потреби доводити існування того, що його слухачі вважали безсумнівним: коли йшлося про теологічні питання, він найчастіше приділяв увагу проповіді єдності Бога, що давало привід багатьом дослідникам вважати однією з важливих відмінних особливостей сикхізму його монотеїзм. "Суди про одного Бога, звідки бути іншому?" — постійно повторює гуру. Джерела сикхського єдинобожжя насамперед слід шукати в монотеїстичних традиціях самого індуїзму: релігія Нанака, яка вийшла з лона індуїзму, зобов'язана йому багатьма своїми доктринами. Важливим фактором, який вплинув на формування як монотеїстичних поглядів засновника сикхізму, так і багатьох інших ідей, що їх він впроваджував, були вчення таких середньовічних індійських мислителів, як Рамануджа (XI ст.), Нім-барка (XII ст.), Мадхва (XIII ст.), Чантанья (XV ст.).

Отже, пізні національні релігії є певною системою, що поширювалася у межах існуючих на той час держав і етнічних територій, їхня історія тісно пов'язана з історією відповідних народів і держав. Частина з них передавала дещо з свого арсеналу наступним релігіям, деякі існують і тепер, певною мірою трансформувавшись і пристосувавшись до сучасних реалій життя. Вони передали естафету історичного розвитку релігійних уявлень на більш якісному рівні так званим світовим релігіям.

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА

БеленькийЛ. С. О мифологии й философии Библии. — М., 1977.