Софійний характер київського християнства, Детальна інформація

До того ж проявилася попередня життєздатність і стійкість соціальної організації східних слов'ян, що реалізувалася в утворенні самостійного державного об'єднання "Руська земля" — основи майбутньої Київської Русі. В перші десятиліття його існування набули поширення політеїстичні культи, але християнство продовжує укріплюватися. Про це є кілька важливих свідчень візантійських джерел. По-перше, патріарх Фотій повідомляє в "Окружному посланні східним архієпископам", що "не тільки болгари звернулися до християнства, але і той народ, про якого багато і часто йде мова..., тобто так звані руси. Поневоливши сусідні народи і через те надмірно загордившись, вони занесли руку на Ромейську імперію. Але тепер і вони змінили еллінську і безбожну віру, якої вони дотримувалися раніше, на чисте християнське вчення і увійшли до кола підданих і друзів, хоча нещодавно ще грабували нас, виявляючи нестримну зухвалість; і в них загорілася така жадоба віри і ревність, що вони прийняли пастиря і з великою старанністю виконують християнські обряди". По-друге, наприкінці IX ст. в "Руській землі" організаційно оформлюється церковна структура — митрополія, на чолі якої став болгарин Михаїл (кін. IX ст,). Про цей факт свідчить церковний статут Льва XI (рубіж IX — X ст.), в якому кафедра Русі стоїть на 61 місці. Михаїл продемонстрував перед київською верхівкою "чудо" з нетлінним євангелієм (поклав його у вогонь і вийняв неушкодженим), завдяки чому, за літописом, схилив київського князя Аскольда (? — 882 рр.) до прийняття християнства.

Необхідно зазначити, що юрисдикція митрополита Михаїла не поширювалася на західноукраїнські землі, які залишалися в сфері впливу західної, латинської культури. До того ж болгарське походження митрополита засвідчує поширення нової віри в Україні з Болгарії', а не з Візантії. Відомий російський дослідник історії християнства в Київській Русі М. При-сьолков (1881—1941 рр.) писав про підпорядкування першої церковної організації не Константинополю, а незалежному Охридському патріаршеству. Як відомо, після прийняття християнства Болгарія домагається заснування автономної архієпископії. В її межах широко впроваджуються на слов'янській мові писемність, книжність, богослужіння. Значний імпульс процесу утворення слов'янського варіанта християнства в Болгарії надають учні Кирила та Мефодія. Вони сприяли витісненню з богослужіння грецької мови, заміни її на слов'янську, а також слов'янізації вищого болгарського духовенства. Створена першовчителями слов'ян у Моравії церковна організація стає міцною опорою держави і водночас своєрідною ідеологічною моделлю, яку прагнуть запозичити сусідні слов'янські лідери. З кінця IX — початку XI ст. Болгарська держава відіграє роль найбільшого осередку слов'янського варіанта християнства, в рамках якого продовжували існувати традиції раннього християнства з його демократичними рисами і євангелістським спрямуванням. Цю естафету від Болгарії з плином часу перейме Київська Русь і її хреститель — князь Володимир.

А поки що Аскольду, після походу київських дружин на Константинополь у 860 р., вдалося домогтися політичного визнання Русі, а також запозичення християнства та церковного управління на рівноправних умовах. Костянтин Багрянородний зафіксував цей факт таким чином: "І народ росів, войовничий і безбожний, шляхом щедрих дарунків золота і срібла і шовкового одягу імператор Василій залучив до переговорів і, уклавши з ними мирну угоду, переконав стати учасниками божественного хрещення..." Як наслідок — вже у 70-ті роки IX ст. в "Руській землі" споруджуються перші дерев'яні храми, виникають перші монастирі, серед яких був і Почаївський, що ніс у собі дещо відмінні традиції чернечого побуту від греко-візантійських і був провідником кирило-мефо-діївського християнства.

Однак обмеженість в перейманні візантійського християнства Аскольдом, його нехтування специфікою слов'янського світобачення призвели до того, що у 882 р. новгородський князь Олег (882—912 рр.), використавши язичницьку опозицію, захоплює Київ і засновує новий династичний дім — Рюриковичів.

На початку свого правління Олегові необхідно було боротись з проаскольдовими силами, і тому християнські общини змушені були існувати напівлегаль-но. Втім, наприкінці свого княжіння Олег відходить від язичництва і легалізує християнство як державну ідеологію великого київського князя. Це засвідчує повідомлення східних авторів про прийняття Руссю християнства у 300 р. хіджри (912—913 рр.), що збігається з часом підписання Олегом русько-візантій-ського договору 911 р. Постать Олега взагалі залишила суперечливий слід в староруській історії. З одного боку, він здобув прізвисько Віщий, що й відобразилося у відомій легенді про його смерть від власного коня. З другого — кінь у слов'янській міфолога завжди був символом добра і вірності, помічником людини. Тому смерть князя від свого вірного друга засвідчує, що в свідомості певної частини киян князь Олег був людиною, яка не заслуговувала доброї смерті, і тому залишилося невідомим, де його поховали, хоча могили у слов'ян завжди були святими місцями.

Наступник Олега на київському столі Ігор (913— 945 рр.) уславився тим, що сприяв дуалістичному, двовірному характеру релігійного життя в державі. Про це свідчить русько-візантійська угода 944 р., вміщена в "Повісті временних літ", за якою договір підписали і погани-руси, і руси-християни. Представники першої групи присягалися перед ідолом дружинного бога Перуна, поклавши до його підніжжя власну зброю. Християни-руси присягу складали у торговельному районі Києва, на Подолі, в церкві св. Іллі. З договору, зокрема, випливає, що панівна верхівка русів, котра поповнювалася здебільшого представниками язичницької півночі, продовжувала шанувати дохристиянські культи. Християнство ж набувало популярності серед середніх прошарків населення — купців, ремісників, торговців. Сам князь Ігор толерантно ставився до християнства і не заважав його поступовому поширенню в країні. Більш того, частина дослідників небезпідставно вважають його таємним, або "внутрішнім" християнином.

З смертю Ігоря 945 р. на чолі держави стає його, вдова — княгиня Ольга (945—964 рр.). Під час її перебування у 957 р. у Константинополі було докладено чимало зусиль, щоб здобути найвищого державного титулу "дочки" імператора, для чого Ольга приватне приймає хрещення. Після повернення з Константинополя княгиня починає проводити лінію на обмеження впливу язичництва у державі, порушивши "требища бісівські" і побудувавши дерев'яну церкву святої Софії. Проте заходи Ольги не дали бажаних наслідків. По-перше, не одержавши політичних переваг від Візантії, вона повернула свій погляд на Захід, запросивши священнослужителів з німецького королівства, що піднялося за Оттона І (936—973 рр.). За свідченням німецьких хроністів, посли від княгині Ольги "просили посвятити для цього народу єпископа і священиків". У 961 р. до Київської держави було послано єпископа і священиків. Проте вже в 962 р. вони вернулися назад ні з чим. По-друге, намагання зберегти власну самобутність між Заходом і Сходом приводило до того, що в києво-руському суспільстві періодично відбувалося реставрування язичництва.

Діяльність Ольги не знаходить підтримки і розуміння у її найближчому оточенні. Навіть син Святослав, незважаючи на вмовляння матері, відмовляється від прийняття християнства. Язичницька опозиція, скориставшись з цієї ситуації, усуває княгиню Ольгу від влади і віддає управління країною до рук войовничого, але, як показав подальший перебіг подій, недалекоглядного князя Святослава (964—972 рр.).

Втім, образ Ольги як вельми цнотливої та премудрої жінки зберігся в історичній пам'яті народу. Мудрість, продемонстрована Ольгою, закладає підвалини майбутнього софійного її розуміння. Це не стільки знання істини, а "життя в істині", не тільки слово, а й діло. Саме такими людьми "мудрісного життя" змальовано у літопису й давніх полян. На відміну від інших східнослов'янських племен, що "живуще скотські", поляни стверджували моральний ідеал, намагалися збагнути внутрішній, духовний світ людини, тобто поступово еволюціонують до софійної духовності, що стверджувала почуття сумління, ідеал духовної любові, милосердя, співчуття і готовності до самопожертви в ім'я іншого. Княгиня Ольга та її внук, майбутній рівноапостольський князь Володимир, продовжили цю традицію і показали своїми діяннями найвищі зразки "благої мудрості".

Однак перед тим, як князювання Володимира відкрило нову сторінку світобачення києво-русів, перед нами постає ще одна велична і загадкова постать — князь Святослав. У роки його правління Київська Русь зосередила основні зусилля на вирішенні зовнішньополітичних завдань. Владі київського князя підпорядковувалися майже всі східнослов'янські землі, балтські та угро-фінські племена. Зміцненню позицій києво-руської держави у Причорномор'ї, Приазов'ї, Поволжі і на Північному Кавказі сприяли перемоги Святослава над Волзькою Булгаріею та іудаїстською Хазарією. Зміцнення держави після походів київського князя посилило суперечності між Візантією та Руссю.

Зовнішньополітичні успіхи молодої Київської держави сприяли її широкому виходу на міжнародну політичну арену. Разом з тим вона опинилася в оточенні феодальних держав, що сповідували монотеїстичні релігії. Питання про таку релігію, яка б принесла в країну освіту, книжність, право, нівелювала б племінні особливості і сприяла консолідації поліетнічної держави, постало і перед Святославом. На жаль, він не зумів піднятися до розуміння внутрішньополітичних проблем. А в багатьох випадках безглузді військові домагання були використані Візантією, щоб послабити міжнародні позиції Київської Русі.

В цьому контексті еволюціювалося й ставлення князя Святослава до християнства. Якщо спочатку він досить лояльно ставився до християн, то після невдалого походу на Балкани вдався до терору над ними. Зазнали мученицької смерті християни і пресвітери, що перебували у війську, були знищені київські церкви — Софійська, заснована ще Ольгою, і Миколаївська, збудована на Аскольдовій могилі. Підтверджують цю руйнацію храмів археологічні розкопки язичницького капища на Старокиївській горі, збудованого з решток християнського храму.

Після смерті Святослава влада в Києві перейшла до Ярополка (972—980 рр.), княжіння якого в основному присвячене налагодженню зв'язків з західноєвропейськими державами. У 979 р. до Києва прибуло посольство з Риму від папи. Однак воно нічим не позначилося за короткий час правління Ярополка.

Хрестити Київську Русь і проголосити християнство державною релігією припало князю Володимиру. Прийшовши до влади за допомогою варязької дружини і язичницької еліти у двовірному Києві, Володимир задля їхніх інтересів запровадив язичницький пантеон богів. На місці старого капища, де стояв ідол Перуна, з'являються шість різноплемінних богів — Перун, Дажбог, Хоре, Стрибог, Сімаргл, Мокош. Однак вони не змогли ідеологічно закріпити реформаторську діяльність Володимира. До цього додалися зовнішньополітичні обставини, за яких Києво-Руська держава опинилася практично в оточенні християнських держав. Зазначимо, що на цей час християнство було офіційною релігією у Болгарії, Моравії, Сербії, Германії, прийняв хрещення польський князь Мешко (бл. 960—992 рр.), заснована у Чехії Празька єпископІя, кордони якої наблизилися безпосередньо до західних кордонів Русі. Раніше християнство утвердилося на сході — Вірменії, Грузії, Абхазії, пускало корені в Угорщині і в скандинавських країнах. Тому Володимир неодноразово звертається до ідеї хрещення Русі, однак не поспішає його прийняти ні з рук римської курії, ні від константинопольського патріархату. Відчуваючи могутність своєї держави, київський князь прагне здійснити цей відповідальний крок на вигідних для його країни умовах.

i

oe

„

Cперії. Як відомо, у другій половині $0-х років X ст. вибухає вкрай небезпечне антиурядове повстання на Сході імперії, очолюване головнокомандуючим Вардою Фокою (? — 989 рр.) і підтримане населенням Таврії. Скрутне становище, в якому опинився імператор Візантії, змусило його звернутися до Києва з проханням про військову допомогу. Умови, за якими Київ погоджувався допомогти Візантії, продиктував Володимир. За ними київський князь зобов'язувався допомогти імператору придушити повстання, а за це він мав віддати за Володимира свою сестру та сприяти схрещенню населення Київської держави.

Після офіційного хрещення киян у 988 р. християнство стає державною релігією Київської Русі. Однак подальше утвердження християнського віровчення в країні засвідчує ігнорування князем Володимиром зовнішніх ініціатив у християнізації населення. А саме, Володимир намагається не підпо- рядковуватися ні константинопольському патріархові, ні римському папі, а продовжує розпочатий в Моравії Кирилом і Мефодієм процес розбудови слов'янського варіанта християнства. Це не могло не вплинути на подальший хід становлення і розвитку християнства на Русі. Використовуючи здобутки кирило-мефодіївської, константинопольської і римської традицій в християнстві, подальша християнська історія на староукраїнських землях значною мірою пов'язана з історією боротьби між двома гілками — патріотично-євангельською і месіансько-цезаропапістською, принаймні протягом перших двох століть після схрещення. Як відомо, після офіційного хрещення Русі митрополії в Києві певний час не було, хоча самостійне архієпис-копство існувало майже 120 років перед хрещенням у Тмутаракані і 80 років у Перемишлі. Смерть князя Володимира і крамола Святополка поставили молоде християнство Києва та його церкву в прикре положення. Ярослав і Мстислав (? — 1036 рр.), розгромивши Святополка (1015; 1017—1019 рр.), поділили державу на Лівобережну і Правобережну, де кожний намагався створити власний релігійний центр. В силу того що тмутараканське архієгшскопство залишилося на Лівобережжі, Ярослав розпочав переговори з Константинополем з приводу встановлення в Києві митрополії. Це було зроблено у 1037 р., коли до Києва прибув перший митрополит — грек Теопемпт (1037— 1040 рр.), який відразу розпочав втілювати в життя месіансько-православну ідеологію "другого Риму". Київський митрополит став офіційним главою Київської митрополії і всіх православних церков регіону. Але грецькі митрополити і єпископи не могли багато допомогти в розвої християнства в Україні через незнання старослов'янської мови і місцевих звичаїв. Вони вимагали переходу на теоретичні засади візантійського варіанта християнства і копіювання в усьому грецького обряду, а тому нерідко конфліктували з князями і патріотично орієнтованим духовенством.

У 1051 р., вже за одноосібного правління великого князя Ярослава Мудрого (1036—1054 рр.), собор єпископів у Києві зробив першу спробу обрати на митрополичу кафедру русича Іларіона, незважаючи на те, що константинопольський патріарх погрожував карою. Стосунки української і константинопольської церков в цей період, тобто в той час, коли Рим і Константинополь розірвали церковну єдність (1054 р.), були перервані.

Повторна спроба проголосити автокефалію Київської митрополії відбулася за великого князя Ізяслава (1146—1154 рр.) у 1147р., коли собор єпископів віддав митрополичу кафедру князівському ставленику Клименту Смолятичу, про якого його сучасник писав: "До мудрості митрополит Клим має найбільшу пошану", бо "премудрість, — пише він, — це божество, а храмом є людство". Предсідник собору, чернігівський митрополит на закид єпископів з півночі мотивував висвячення митрополита Смолятича благословенням останнього мощами св. Климента, що знаходилися в Києві з часів Володимира Великого.

Проте як перша, так і друга спроби добитися автокефалії були невдалими. Насамперед тому, що митрополити Іларіон і Климент були провідниками теорії християнського універсалізму з чітко означеним змістом, а саме — як схрещення здобутків східного варіанта християнства із західним на базі передхристи-янської слов'янської культури. Цей зміст визначає одну з головних особливостей християнства Київської Русі, і тому дослідники кладуть його в основу поняття "київське християнство". Універсалізм київського християнства формується на основі толерантного, відкритого ставлення до Сходу і Заходу.

Від Візантії києво-руси запозичили матеріальну допомогу, тобто певну кількість церковних риз, хрестів, образів та інших церковних предметів, що сприяло виробленню свого власного обряду, в основу якого покладено східний, грецький, деякі елементи латинського з використанням старослов'янської мови і місцевих звичаїв. Також в державі використовувалась допомога Патріархату в організації єпархій, але всіляко відкидалися спроби греків перевести Київську митро полію під юрисдикцію константинопольського патріарха і дозволялася лише можливість його духовної опіки. Відкинуло київське християнство візантійські ідеї теократії і цезаропапізму, що вимагали домінування світської влади над владою духовною. Не сприймалося в Київській Русі і переконання в окреме месіанське призначення візантизму.

Після розколу 1054 р., який практично не зачепив християнство в Україні, всі зусилля Константинополя були направлені на ліквідацію засад київського християнства. Насамперед це стосується позбавлення можливості перебування на митрополичій кафедрі русичів або підтримання тих ієрархів, особливо з північних земель, що мали провізантійську орієнтацію. Врешті-решт, Візантія добилася свого після смерті князя Ізяслава, розгромивши національний церковний табір на чолі з Климентом Смолятичем і встановивши контроль над Київською кафедрою. Його прихильники залишилися в основному в Печорській Лаврі, а противники, яких репрезентувала молодша лінія князів Мономаховичів, починаючи від другої половини XII ст., від Юрія Долгорукого (1155—1157 рр.), а потім за Андрія Боголюбського (? — 1179 рр.), поширюють візантійське вчення до північних земель роздертої вже Київської держави. Від цього часу зароджується північносхідний варіант християнства, що згодом дістав назву "московський", в основу якого покладено суто візантійську православну практику цезаропапізму й месіанства і в якому здійснюється відхід від засад християнського універсалізму, толерантного ставлення до інших релігій.

Про толерантність київського християнства щодо Заходу засвідчують постійні контакти з католицькою церквою. Так, під 988 р. в Никонівському літописі записано: "Прийшли посли з Риму від папи та принесли мощі святих". Через три роки знову "прийшли посли з Риму від папи з любов'ю і честю". Такі самі записи в літопису є під роками 944, 1000, 1001. Князь Володимир та українська церква підтримували приязні відносини з Римом. В римських джерелах обопільних посольств зафіксовано 12. Навіть пізніше велико князівська влада і патріотично зорієнтоване духовенство постійно контактували з так званою апостольською столицею. Підставами для такого висновку є відомості з історії шлюбних союзів Рюриковичів у XI ст. За їхнім свідоцтвом, у перше століття християнізації Україна була тісніше пов'язана з Заходом, ніж з Візантією. До цього самого періоду (1091 р.) належить прийняття запровадженого в Західній церкві свята перенесення мощів св. Миколая до міста Барі у Італії — свята, незнаного ніде в іншій східній церкві і яке зворушливо святкується й донині. Однак ці досить активні контакти з Римською церквою весь час контролювалися князівською та духовною владою з тим, щоби слов'янський обряд і юрисдикція української церкви були незалежними від Риму.

В контексті освоєння київським християнством духовної традиції Сходу і Заходу було прийняття ним кирило-мефодіївської спадщини. На той час вже була створена слов'янська азбука, перекладені на слов'янську мову деякі богослужебні та правові тексти, зокрема Збірне Євангеліє, Апостол, Псалтир, Молит-вослов (вибрані служби — для хрещення, шлюбу, похорон), Закон судний людям та ін. Діяльність Кирила і Мефодія мала загальнослов'янське значення. За короткий час їм вдалося створити, по суті, нову церковну організацію, відкрити школу для підготовки кадрів слов'янського духовенства, поступово перекласти на слов'янську мову богослужіння, здійснити переклади з грецької та латини. Ця спадщина стала тлом для формування київського християнства у патріотично-євангельській традиції, забезпечила його розповсюдження і розквіт у XI та XII ст. Відомий сучасний православний богослов протоієрей Г. Флоровський (1893—1979 рр.) писав: "Не можна уявляти собі Київську церкву, як щось замкнуте і самітнє. У XI і XII ст. вона досить тісно була пов'язана і з Царегра-дом, і з Афоном, і з Палестиною, і з Заходом, зв'язки були постійними й досить розвинутими".

Крім рис християнського універсалізму, толерантного ставлення до різних релігійних центрів, антимесіанства і антицезаропапізму, власного слов'янського обряду і богослужебної слов'янської мови, християнству перших віків в Україні були притаманні ранньохристиянська орієнтація, патріотичність, євангелізм, паулінізм тощо.

Перед Богом, на думку староукраїнських вчителів християнства, всі люди рівні, всі народи покликані Благодаттю до спасіння, тільки одні скоріше, а інші пізніше. Старий Заповіт, Закон суперечить, — вважає митрополит Іларіон, — Новому Заповіту, Благодаті. Такий закон розділяє народи, підвищуючи одні і принижуючи інші, засвідчуючи тим самим рабське становище людства. Закон був притаманний "юдеям". Благодать дарована всьому світові, і тому в новозаповіт-ному житті всі народи рівні перед лицем Бога. Більш того, видатний теоретик київського християнства твердить, що Бог є творцем не лише поодиноких людей, а цілих народів. Тому кожен християнин несе відповідальність не тільки за власні вчинки, а й за вчинки всього народу.

Ці тези покладено в основу відомого "Слова про Закон і Благодать", присвяченого темі ствердження Київської Русі як великої держави. Спрямований проти зовнішніх ідеологічних амбіцій, цей твір водночас демонструє не тільки блискучий ораторський талант Іларіона, а й глибину філософської думки. Розглядаючи хрещення як прилучення до Благодаті, він висунув і розвинув оригінальну концепцію світової історії як поступового руху від рабства до свободи. Як логічний висновок цієї концепції була ідея "рівно-апостольності" князя Володимира Великого, що діяв не під впливом зовнішніх спонук (проповідей місіонерів, вражень від чудес тощо), а виключно внаслідок внутрішнього осяяння, осяяння розуму вищою формою ідеї — Логосом.

З другого боку, концепція митрополита Іларіона раціоналізує відношення до зовнішньої дійсності не лише князя, а й простої людини тим, що обґрунтовує, в чому саме є несприйняття іноземних впливів, тенденції на поділ церков, підкреслюючи, що "обов'язок кожної одиниці" конкретно переживати "за всебічне добро свого народу". При всьому своєму принциповому християнському універсалізмі, веелен-ськості та абсолютній надрядності справ небесних над справами цього світу Іларіон закладає, як бачимо, засаду великого соціального значення, а саме — робить київське християнство щиро патріотичним. На думку відомого дослідника історії і культури Київської Русі Д. Ліхачова (1909—1999 рр.), митрополит-русич у своєму "Слові" створив "власну патріотичну концепцію всесвітньої історії". Виходячи з неї, митрополит Іларіон ставить і обґрунтовує таку засаду київського християнства: побороти цезаропапізм, започаткований в історії християнства ще у Візантії, і побудувати відно^ шення між церквою і державою таким чином, щоб церква, як установа Божа, була повністю незалежною від світської державної влади у справах внутрішнього життя та християнської віри і моралі.