Династія Романових, Детальна інформація

У управлінні державою, коли кояться великі події, вождь нації, хто б він ні був, осуджується за невдачі і прославляється за успіхи. Чому відмовляти Миколі II у цьому суворому іспиті? Тягар останніх рішень лежав на ньому. На вершині, де події перевершують розуміння людини, де усе несповедимо, давати відповіді припадало йому. Стрілкою компаса був він. Воювати або не воювати? Наступати або відступати? Йти вправо або вліво? Погодитися на демократизацію або триматися твердо? Піти або устояти? От поле боїв Миколи II. Чому не віддати йому за це честь? Самовідданий порив російських армій, що спас Париж у 1914 р.; подолання болісного безснарядного відступу; повільне відновлення сил; брусиловські перемоги; вступ Росії в кампанію 1917 р. непереможної, більш сильної, чим коли-небудь,; хіба у всім цьому не було його частки? Незважаючи на помилки, той будуй, яким він керував, котрому своїми особистими властивостями він надавали життєву іскру, до цього моменту виграв війну для Росії.

"От його зараз сразят. Цар сходить із сцени. Його і всіх його люблячих зраджують на страждання і смерть. Його зусилля применшують; його пам'ять ганьблять. Зупинитеся і скажіть: а хто ж інший виявився придатним? У людях талановитих і сміливих, людях честолюбних і гордих духом, відважних і владних недоліку не було. Але ніхто не зумів відповісти на ті декілька питань, від яких залежала життя і слава Росії. Тримаючи перемогу вже в руках, вона пала на землю".

Важко не погодитися з цим глибоким аналізом і оцінкою особистості російського царя. Більш 70-ти років правилом для казенних істориків і літераторів у нашій країні була обов'язкова негативна оцінка особистості Миколи II. Йому приписувалися всі принизливі характеристики: від підступництва, політичної незначності і патологічної жорстокості до алкоголізму, розпусти і морального розкладання. Історія розставила усе на свої місця. Під променями її прожекторів усе життя Миколи II і його політичних опонентів просвечена до найменших подробиць. І при цьому світлі стало ясно, хто є хто.

Ілюструючи "підступництво" царя, радянські історики звичайно наводили приклад, як Микола II знімав деяких своїх міністрів безо всякого попередження. Сьогодні він міг милостиво розмовляти з міністром, а завтра надіслати йому відставку. Серйозний історичний аналіз показує, що цар ставив справу Російської держави вище окремих особистостей ( і навіть своїх родичів), і якщо, на його думку, міністр або сановник не справлявся зі справою, він прибирав його поза залежністю від старих заслуг.

У останні роки царювання імператор відчував кризу оточення (брак надійних, здібних людей, що розділяли його ідеї). Значна частина самих здібних державних діячів стояла на західницьких позиціях, а люди, на яких цар міг покластися, не завжди мали потрібні ділові якості. Звідси постійна зміна міністрів, що із легкої руки недругів приписували Распутіну.

Роль і значення Распутіна, ступінь його впливу на Миколу II були штучно роздуті лівими, що у такий спосіб хотіли довести політичну незначність царя. Не відповідали дійсності брудні натяки лівої преси об якихось особливих відношеннях Распутіна і цариця. Прихильність царського подружжя до Распутіну була пов'язана з невиліковною хворобою їхнього сина і спадкоємця престолу Олексія гемофілією - незвертеностю крові, при котрої будь-яка ранка могла призвести до смерті. Распутін, володіючи гіпнотичним даром, шляхом психологічного впливу умів швидко зупиняти кров у спадкоємця, чого не могли зробити кращі дипломовані доктора. Природно, що люблячи батьки були вдячні йому і намагалися тримати його поруч. Сьогодні вже ясно, що багато скандальних епізодів, пов'язані з Распутіним, були сфабриковані лівою пресою з метою дискредитації царя.

Звинувачуючи царя в жорстокості і безсердечності, звичайно призводять у приклад Ходинку, 9 січня 1905 року, страти часів першою росіянкою революції. Проте, документи свідчать, що цар не мав ніякого відношення ні до транедії Ходинки, ні до розстрілу 9 січня (Кривавій неділі). Він жахнувся, коли дізнався про цю біду. Недбайливі адміністратори, із вини яких відбулися події, були усунуті і покарані.

Смертні вироки при Миколі II провадилися, як правило, за збройний напад за владу, що мала трагічний вихід, тобто за збройний бандитизм. Усього по Росії за 1905-1908 р.м. по суді (включаючи військово-польові) було менше чотирьох тисяч смертних вироків, переважно бойовикам-терористам. Для порівняння, безсудні убивства представників старого державного апарата, священнослужителів, громадян дворянського походження, інтелігенції тільки за півроку ( із кінця 1917 до середини 1918 р.) віднесли життя десятків тисяч чоловік. З другої половини 1918 року рахунок стратам пішов на сотні тисяч, а згодом - на мільйони безневинних людей.

Алкоголізм і розпуста Миколи II такі ж безсоромні вигадки лівих, як його підступництво і жорстокість. Усі, хто знав царя особисто, відзначають, що він пив вино рідко і мало. Через усе життя імператор проніс любов до однієї жінки, що стала матір'ю його п'ятьох дітей. Це була Аліса Гессенська, німецька принцеса. Побачивши її якось, Микола II протягом 10 років пам'ятав про неї. І хоча батьки з політичних розумінь прочили йому в дружини французьку принцесу Олену Орлеанську, він зумів відстояти свою любов і навесні 1894 р. домогтися заручини з улюбленої. Аліса Гессенська, що прийняла в Росії ім'я Олександри Федорівни, стала для імператора коханою й інше до трагічного кінця їхніх днів.

Звичайно, не треба ідеалізувати особистість останнього імператора. У нього, як і у всякої людини, були і позитивні і негативні риси.

Але головне обвинувачення, що йому намагаються винести від імені історії - політична безвольність, у результаті якого в Росії наступив розлад російської державності і крах самодержавної влади. Тут потрібно погодитися з У.Черчіллем і деякими іншими об'єктивними істориками, що на аналізі історичних матеріалів того часу вважають, що в Росії на початок лютого 1917 р. була тільки один по справжньому видатний державний діяч, що працював на перемогу у війні і процвітання країни, - це імператор Микола II. Але він був просто відданий.

Інші політичні діячі більше думали не про Росію, а про свої особисті і групові інтереси, що вони намагалися видавати за інтереси Росії. У той час спасти країну від розвалу могла тільки ідея монархії. Вона була заперечена цими політиками, і доля династії була вирішена.

Сучасники й історики, що обвинувачують Миколу II у політичній безвольності вважають, що будь на його місці інша людина, із більш сильною волею і характером, то історія Росії пішла б по іншому шляху. Може бути, але не варто забувати, що навіть монарх масштабу Петра I із його надлюдською енергією і геніальністю в конкретних умовах початку ХХ сторіччя навряд чи б досяг інших результатів. Адже Петро I жив і діяв в умовах середньовічного варварства, і його методи державного управління зовсім не підійшли б до суспільства з початками буржуазного парламентаризму.

Близився останній акт політичної драми. 23 лютого 1917 р. Государ-імператор приїхав із Царського Села в Могилів - у Ставку Верховного Головнокомандування. Політичне положення ставало усе більш напруженим, країна втомилася від війни, опозиція росла з дня на день, але Микола II продовжував сподіватися на те, що незважаючи на все це, почуття патріотизму візьмуть верх. Він зберіг нерушиму віру в армію, він знав, що бойове спорядження, вислане з Франції й Англії, своєчасно приходило і що воно покращувало умови, у яких воювала армія. Він покладав великі надії на нові частини, створені в Росії протягом зими, і був переконаний, що російська армія могтиме приєднатися навесні до великого наступу союзників, що завдасть фатальний удар Німеччини і спасе Росію. Ще декілька тижнів і перемога буде забезпечена.

Але ледь він устиг покинути столицю, як перші ознаки хвилювання почали виявлятися в робочих кварталах столиці. Заводи забастовали, і в такі дні рух швидко виріс. Забастовало 200 тисяч чоловік. Населення Петрограда піддавалося протягом зими великим позбавленням, тому що внаслідок браку рухливого складу, перевезення продовольства і палива було сильно утруднена. Натовпи робітників потребували хліба. Уряд не зумів ужити заходів для заспокоєння шумування і лише дратував населення репресивними поліцейськими мірами. Прибегли до утручання військової сили, але усе полки були на фронті, і в Петрограді залишалися лише запасні частини, що навчалися, сильно розкладені пропагандою, організованої лівими партіями в казармах, незважаючи на нагляд. Відбулися випадки непокори наказам, і після трьох днів слабкого опору війська перейшли на сторону революціонерів.

У Ставці спочатку не віддавали собі звіту про значення і масштаб подій, що розгортаються в Петрограді, хоча 25 лютого імператор направив послання командуючому Петроградським військовим округом генералу С.С.Хабалову з вимогою: "Велю завтра ж припинити в столиці безладдя". Війська відчинили вогонь по демонстрантах. Але було вже пізно. 27 лютого місто майже все було у руках страйкуючих.

27 лютого, понеділок. (Щоденник Миколи II):" У Петрограді почалися безладдя декілька днів тому тому; на жаль, у них стали брати участь і війська. Огидне почуття бути так далеко й одержувати уривчасті негарні звістки. Після обіду вирішив їхати в Царське Село пошвидче й о першій годині попівночі перебрався у поїзд". У Думі ще в серпні 1915 року був створений так називаний Прогресивний блок партій, що включив 236 членів Думи з загальної кількості 442 членів. Блок сформулював умови для переходу від самодержавства до конституційної монархії шляхом "безкровної" парламентської революції. Тоді в 1915 р., натхнений тимчасовими успіхами на фронті, цар відхилив умови блока і закрив засідання Думи. До лютого 1917 р. обстановка в країні ще більш загострилася через невдачу на фронті, великих втрат у людях і техніки, міністерської чехарди і т.п., що викликало широке невдоволення самодержавством у значних містах і насамперед у Петрограді, унаслідок чого Дума була вже готова зробити цю "безкровну" парламентську революцію. Голова Думи М.В.Родзянко безупинно шле в Ставку тривожні повідомлення, пред'являючи від імені Думи уряду всі нові наполегливі вимоги про реорганізацію влади. Частина оточення царя радить йому піти на поступки, давши згоду на створення Думою уряду, що буде підвласний не царю, а Думі. З ним лише будуть погоджувати кандидатури міністрів. Не дочекавшись позитивної відповіді Дума приступила до створення незалежного від царської влади Уряду. Так здійснилася Лютнева революція 1917 року.

3. Останні дні династії Романових

28 лютого цар направив на Петроград із Могилева військові частини на чолі з генералом Н.И.Івановим для наведення порядку в столиці. У нічній бесіді з генералом Івановим змучений, бюрящийся за долю Росії і своєї родини, схвильований озлобленими вимогам Думи, що бунтує, цар висловив свої смутні і важкі міркування: "Я беріг не самодержавну владу, а Росію. Я не переконаний, що зміна форми правління дасть спокій і щастя народу". Так пояснив государ свої особисті уявлення Думі на створення незалежного уряду.

Військові частини генерала Іванова були затримані революційними військами на шляху в Петроград. Не знаючи про провал місії генерала Іванова, Микола II у ніч із 28 лютого на 1 березня теж вирішує виїхати зі Ставки в Царське Село.

28 лютого, вівторок. (Щоденник Миколи II): "Ліг спати в трьох із чвертю часу ранку, тому що довго говорив із Н.И.Івановим, що виїзджає в Петроград із військами оселити порядок. Пішли з Могилева о п'ятій годині ранку. Погода була морозна, сонячна. Вдень проїхали Смоленськ, Вязьму, Ржев, Лихославль". 1 березня, середа. (Щоденник Миколи II): "Вночі повернули зі станції Мала Вищера тому, тому що Любань і Тосно виявилися зайнятими. Поїхали на Валдай, Дно і Псков, де зупинилися на ніч. Бачив генерала Рузського. Гатчина і Луки теж виявилися зайнятими. Сором і ганьба! Доїхати до Царського Села не вдалося. А думки і почуття увесь час там. Як бідної Алікс повинне бути обтяжливо однієї переживати всі ці події! Допоможи нам Господь!" 2 березен, четвер. (Щоденник Миколи II): "Ранком прийшов Рузський і прочитав свою длинну розмову по апараті з Родзянко. За його словами, положення в Петрограді таке, що тепер міністерство з Думи ніби безсило що-небудь зробити, тому що з ним бореться соціал-демократична партія в особі робочого комітету. Потрібно моє зречення. Рузський передав цю розмову в Ставку, а Олексєєв - усім Головнокомандуючим фронтів. До двох із половиною часів прийшли відповіді від усіх. Суть та, що в ім'я порятунку Росії й утримання армії на фронті в спокої потрібно зважитися на цей крок. Я погодився. З Ставки надіслали проект Маніфесту. Ввечері з Петрограда прибули Гучков і Шульгін, із якими я переговорив і передав їм підписаний і перероблений маніфест. О першій годині попівночі поїхав із Пскова з важким почуттям пережитого. Навкруги зрада і боягузливість, і обман!"

Варто дати пояснення до приведених останніх записів із щоденника Миколи II.

Після того, як царський поїзд був затриманий у Малих Вищерах, Государ розпорядився направитися в Псков під захист штабу Північного Фронту. Головнокомандуючий Північним Фронтом був генерал Н.В.Рузський. Генерал, переговоривши з Петроградом і Ставкою в Могилеві, запропонував царю спробувати локалізувати повстання в Петрограді шляхом угоди з Думою й створення відповідального перед Думою Міністерства. Але цар відклав рішення питання на ранок, усе ще сподіваясь на місію генерал Іванова. Він не знав, що війська вийшли з повиновіння, і через три дні той був змушений повернутися в Могилів.

Ранком 2 березня генерал Рузський доповів Миколі II, що місія генерала Іванова не вдалася. Голова ДержДуми М.В.Родзянко через генерала Рузського заявив по телеграфі, що зберігання династії Романових можливо за умови передачи трону спадкоємцю Олексієві при регенстві молодшого брата Миколи II - Михайла. Государ доручив генералу Рузському запросити по телеграфі думку командуюючих фронтами. На питання про бажаність зречення Миколи II позитивно відповіли усе (навіть дядька Миколи, великий князь Микола Миколайович, що командує Кавказьким фронтом), за винятком командуючого Чорноморським флотом адмірала А.В.Колчака, що від посилання телеграми відмовився.

Зрадництво керівництва армії було для Миколи II важким ударом. Генерал Рузський сказав імператору, що треба здаватися на милість переможця, тому що вище командування, що стоїть на чолі війська, проти імператора, і подальша боротьба буде марна.

Перед царем встала картина повної руйнації його влади і престижу, повна його відособленість, і в нього пропала усяка впевненість у підтримці з боку армії, якщо Глави її в декілька днів перейшли на сторону ворогів імператора.

Государ цю ніч із 1 на 2 березня довго не спав. Ранком він передав генералу Рузському телеграму з повідомлення голови Думи про свій намір зречення від престолу на користь сина Олексія. Самий він із сім'єю мав намір як приватна особа мешкати в Криму або Ярославської губернії. Декілька часів пізніше, він наказав покликати до себе у вагон професора С.П.Федорова і сказав йому: -Сергій Петрович, відповісти мені відверто, хвороба Олексія невиліковна?" Професор Федоров відповів: -Государ, наука говорить нам, що ця хвороба невиліковна. Бувають, проте, випадки, коли особа, одержима нею, досягає шанобливого віку. Але Олексій Миколайович, проте, буде залежати завжди від усякого випадку. Государ смутно сказав: - Це саме те, що мені говорила Государиня... Ну, якщо це так, якщо Олексій не може бути корисний Батьківщині, як би я того бажав, то ми маємо право зберегти його при собі."

Рішення було їм прийнято, і ввечері 2 березня, коли приїхали з Петрограда представник Тимчасового Керівництва А.И.Гучков - військові і Морські міністри і член виконкому Думи В.В.Шульгін, він передав їм акт зречення.

Акт про зречення був видрукуваний і підписаний у 2-х примірниках. Підпис царя був зроблений олівцем. Час, зазначений в Акті, - 15 часів, відповідало не фактичному підписанню, а часу, коли Миколою II було прийняте рішення про зречення. Після підписання Акта Микола II виїхав назад в Ставку, щоб попрощатись з армією.

3 березен, п'ятниця. (Щоденник Миколи II): "Спав довго і міцно. Прокинувся далеко за Двинськом. День стояв сонячний і морозний. Говорив із своїми про вчорашній день. Читав багато про Юлія Цезаря. У 8.20 прибув у Могилів. Всі чини штабу були на платформі. Прийняв Олексєєва у вагоні. У 9.30 перебрався у дім. Олексєєв прийшов з останніми звістками від Родзянко. Надається, Миша (молодший брат царя) зрікся на користь виборів через 6 місяців Установчого збору. Бог знає, хто його підказав підписати таку гидоту! У Петрограді безладдя припинилися - аби так продовжувалося далі"1.