Діяльність Івана Огієнка, Детальна інформація

Спогади П.Скоропадського дають яскраву оцінку вмінню І.Огієнка по-діловому, самовіддано, без зайвої метушні розв’язувати завдання державної ваги, що стосувалося створення навчальних закладів, організації їх роботи, українізації навчального процесу, питань життя і діяльності церкви і релігії, формування викладачів-теологів на богословському факультеті, курсах з релігії та ін.

У спогадах П.Солухи, що являють собою збірник матеріалів різних діячів часів української національної революції, де дається оцінка діяльності П.Скоропадського в галузі освітньої і релігійної роботи, на фоні чого яскраво відображено особистість І.Огієнка, його роль в цих справах як міністра освіти і сповідань.

Чимало документальних матеріалів і роздумів про діяльність І.Огієнка як міністра сповідань знаходимо в полковника О.Доцента. Зокрема “Закон про вищий уряд Української Автокефальної Православної Соборної церкви”, ухвалений Радою Насадних Міністрів (1 січня 1919 р.), Декрет Директорії УКР. про створення Священного Синоду (7 жовтня 1919 р.), Універсал Директорії про його скликання, відображено хід його роботи, його оцінка релігійниками, дається характеристика церковним стосункам в Україні.

В.Винниченко і П.Христюк у своїх спогадах засвідчують факт призначення на високі міністерські посади І.Огієнка в урядах П.Скоропадського і УНР доби Директорії. О.Войнаренко, який був свідком наукового і релігійного сходження І.Огієнка, описав все це як очевидець даних подій в житті Українського народу уже будучи в еміграції.

С.Ярмусь, сучасний релігійний діяч Канади, учень І.Огієнка, дав високу оцінку своєму учителю і вченому, церковно-релігійному діячу, назвав коло тих професорів Київського університету Святого Володимира, які відіграли вирішальну роль у формуванні суспільно-політичних поглядів цієї феноменальної людини – державника і церковно-релігійного діяча, щирого патріота України.

У монографії М.Тимошенка “Лишусь навіки з чужиною...” спогадам про Івана Огієнка присвячено частину третю монографії (“Спогади"). В ній дають високу оцінку постаті Митрополита Іларіона з вершини сьогодення Блаженній ший Василій Митрополит всієї Канади, первоієрарх Української православної церкви в Канаді як людині божественного покликання, Голова Президії консисторії Української православної церкви в Канаді Протопресвітер д-р Олег Кравченко як своєму найбільшому учителю, особистий секретар митрополита Іван Похильчук.

Особливе місце в джерельній базі належить листуванню С.Петлюри з І.Огієнком як міністром сповідань та Уповноваженим уряду УНР. Зокрема в ланцюгу листів до міністра сповідань І.Огієнка за 1921 р. С.Петлюра дає оцінку діяльності останнього як церковно-релігійного діяча, говорить про чергові завдання в галузі церковного життя, виходячи з нової дійсності, коли українська революція 1917-1920 рр. потерпіла поразку, схвалює програму діяльності на майбуття, розроблену І.Огієнком, говорить про українізацію церкви, видання церковних книжок і їх пере транспортування в Україну, акцентує увагу на тому, що Українська Автокефальна Церква повинна головою церкви мати власного Патріарха, наголошуючи, що така церква допоможе зміцненню та впливу української державності, турбується про долю українського православного населення, що перебувало в межах Польщі після поразки української національної революції 1917-1920 рр.

Не менш цінним з точки зору проблеми єдності української церкви в період дослідження, а й на сучасному етапі є листування Митрополита Андрія Шептицького і Митрополита Іларіона (Івана Огієнка), де піднімається питання єдності УАПЦ і УТКЦ, підкреслюється необхідність пошуків шляхів такого єднання українських церков різних віровизнань в ім’я народу, в ім’я державної єдності українців. Ці ж проблеми Митрополит Шептицький піднімає в листах до українських православних архієреїв, а також до української православної інтелігенції.

До важливих джерел дослідження належать також деякі документальні матеріали, зокрема “Конституційні акти України. 1917-1920”, матеріали і документи Української Центральної Ради, де містяться деякі біографічні дані Огієнка та інформація про склад викладачів Київського університету. Сюди ж належать документи в матеріали мартирології українських церков.

Значне місце у дослідження обраної проблеми належить працям самого Івана Огієнка, які належать частково і до джерел і до наукових праць: мова йде про листи, про документи, які він опрацьовував як міністр оповідань і як митрополит, про його спогади і наукові праці, що стосуються церковно-релігійного життя українства. З названих та інших його праць переконуємося, що І.Огієнко (Митрополит Іларіон) був глибоко віруючою людиною, високим професіоналом в галузі церковно-релігійного життя, патріотом, відданим українським в справі, в релігії бачив наймогутніший засіб відродження Української держави.

В українській історіографії постать Івана Огієнка і як ученого, і як державотворця, і тим більше як церковно-релігійного діяча вивчена недостатньо, поскільки за радянських часів на неї було накладено заборону та й у наші части ставлення до нього неоднозначне, адже ще не всі прихильники тоталітарного режиму поділяють його погляди щодо згуртування всіх людей України на засадах незалежної держави і високої духовності.

Найбільш повно постать І.Огієнка, його церковно-релігійна діяльність вивчалася нинішнім доктором філологічних наук, професором Національного українського університету імені Тараса Шевченка, лауреатом премії імені Івана Огієнка Миколою Степановичем Тимошенком. Він присвятив йому ряд досліджень. Серед низ – “Голгофа Івана Огієнка” – перше в Україні монографічне дослідження про життя і творчість цього видатного, реабілітованого історією, українського вченого-державотворця і церковно-релігійного діяча. Вона опрацьована ґрунтовно і добросовісно на основі вивчення великого масиву архівних матеріалів, що вперше введено в наукових обіг, залучено також “спецфондовські” та інші видання, що раніше були недоступні для дослідників. Церковно-релігійній діяльності І.Огієнка в монографії, присвячено розділи “Готов я нести люті муки за свій народ, за рідний край...”, “Смиренний богомолець за кращу долю українського народу...”, “Бережімо все своє рідне” та ін.

Інша його монографія – “Лишусь навіки з чужиною...: – Митрополит Іларіон (Іван Огієнко) і українське відродження” – написана на основі ретельного опрацювання наявних в Києві, Львові, Кам’янці-Подільському, а також у Швейцарії архівних матеріалів про життя і діяльність Івана Огієнка. У 1997 р. ним опрацьовано також архів митрополита Іларіона, що зберігається в Консисторії УПЦ в Канаді. У частині першій розділі третьому монографії діяльність Огієнка на ниві релігії присвячено параграф “Міністр культів та Головноуповноважений уряду УНР”, розділ третій. “Перший етап вимушеної еміграції” і розділ четвертий “Швейцарії незнана сторона”, у частині другій розділі першому “Перекладач Біблії та історик церкви”.

Ще більш глибоко з залученням нових архівних матеріалів розкрито досліджувану проблему в новітніх виданнях. Деякі цінні фактичні матеріали містяться в праці С.Гоголева, в якій подано атмосферу формування суспільно-політичних поглядів І.Огієнка, а також праця Д.Дорошенка “Історія України”, А.А.Марушкевича “Невгамовний працівник українського Ренесансу Іван Огієнко. Педагогічний аспект”, де розкриваються питання релігійно-духовної і просвітницької діяльності, починаючи з шкільних років аж до досягнення Огієнком сану Митрополита. Певні фактичні матеріали наявні в праці Н.Полонської-Василенко “Історія України” тощо.

Цінні фактичні матеріали знаходимо у ряді збірників і доповідей конференцій, статей в різних періодичних та довідкових виданнях і пресі.

Зібрані і проаналізовані джерела та література дозволяють в достатній мірі розкрити церковно-релігійну діяльність Івана Огієнка (Митрополита Іларіона) в період 1917-1947 рр.

Метою обраної для дослідження проблеми є вивчення церковно-релігійної діяльності в зазначений період.

Відповідно до цього завдання дослідника є висвітлення таких питань, як:

формування суспільно-політичних поглядів Івана Огієнка;

розкриття діяльності Івана Огієнка по відродженню Української православної церкви в умовах національно-визвольної революції 1917-1920 рр.;

дослідити його церковно-релігійну діяльність в період польсько-швейцарської еміграції, що тривала в 1921-1947 рр.

Структура дипломної роботи визначається характером досліджуваної проблеми, поставленою метою і завданнями дослідження, що випливають з поставленої мети. Вона складається з вступу, трьох розділів, висновків та списку використаних джерел і літератури.

Розділ 1. Формування суспільно-політичних поглядів

Івана Огієнка

Іван Огієнко народився 2 (15) січня 1882 р. в містечку Брусилові Радомишльського повіту Київської губернії (нині районний центр Житомирської області) у бідній селянській православній родині Івана та Єфросинії (з роду Петриченків) Огієнків. Його батько походив з давнього козацького роду, коріння якого сягають Полтавщини. Його предок козак Максим Огієнко в часи Коліївщини (1768 р.) став одним з ватажків Кліщинського повстання 1767-1770 рр. (село Кліщинці Лубенського полку – тепер Чорнобаївського району Черкаської області). Іван був наймолодшою дитиною в багатодітній родині. На другому, за іншими даними на третьому, році його життя трагічно загинув батько, залишивши вдову – матір з дітьми. Старші брати Івана опанували кушнірське ремесло і жили самостійно, трьох наступних дітей мати віддала на виховання добрим людям, а Івана, шосту дитину в сім’ї, змалку мати брала з собою на роботу в місцеву економію – фільварк, а згодом – на бурякові та хмелеві плантації.

У Івана змалку проявився потяг до знань, але лише в дев’ятирічному віці він переступив поріг місцевої чотири річки. Заробляючи на хліб, він одночасно навчався в школі, перериваючи шкільну науку взимку, поскільки не мав в чому ходити. Багато доводилося вивчати самотужки, а також навчати селянських дітей грамоті і молитов, за що одержував незначні кошти. Іван також підробляв прислужуванням у церкві, де місцевий священик Никанор Ста шевський навчав його глибокої любові до служби Божої.

Саме ці три чинники – побожне ставлення до праці, науки і церкви й формували у молодого Огієнка переконання, світогляд і громадянську позицію, його своєрідний духовний світ.

За його спогадами, особливе враження справляли на нього “Життя святих” Св.Дмитрія Ростовського, з якими він познайомився навчаючись у чотирикласній школі. “...Читав їх з нечуваним тремтінням і захопленням... , - писав пізніше Іван Огієнко. – Мені відкрився зовсім інший світ, світ ясний і блискучий, і саме буденне життя моє стало іншим... У мене виросла воля й розум...”

У 1896 р., закінчивши початкову чотирирічну школу в Брусилові, він пішки пішов з матір’ю до Києва, подолавши 75 верст дороги, з наміром вступити до військово-фельдшерської школи. Вибір саме цієї школи був зумовлений тим, що навчання в такій школі для нього було безкоштовним. Це було пов’язане з тим, що його батько протягом 25 років був солдатом царської армії. Таких дітей приймали до згаданої школи і утримували коштом держави. Для навчання в інших закладах Огієнко не мав коштів.

Проте засади одержання освіти й професії не зовсім задовольняли майбутнього вченого, поскільки, крім всього іншого, по завершенні чотирирічного курсу навчання йому ще належало обов’язково відпрацювати в лікарні протягом шести років за безкоштовне навчання. Ця школа давала майже середню освіту. Іван Огієнко цей період свого життя розпочав з інтенсивної самоосвіти. Він самостійно вивчав цілий ланцюг предметів. Його цікавили, насамперед, історія, література, мовознавство, філософія.