Діяльність Івана Огієнка, Детальна інформація

За часів Центральної Ради урядовий кабінет не мав навіть Міністерства віросповідань, а справи Церкви належали до одного відділу при Міністерстві внутрішніх справ, керівником якого був Никон Бзносов, що зрікся свого духовного сану під впливом революційних стихій.

Однак і в цих складних умовах послідовні борці за відродження української автокефальної православної церкви не складали зброї. Після гострих дискусій та суперечок з керівництвом Центральної Ради були зроблені перші кроки в цьому напрямі. 25 листопада 1917 р. на засіданні Генерального Секретаріату було доручено Генеральному писарю О.Г.Лотоцькому “скласти проект установи при Генеральному секретаріатові особливого управління у справах віри.

29 листопада 1917 р. від імені уряду на засіданні Малої Ради він доповів про це і виклав свої міркування про доцільність окремого державного органу, який би координував взаємовідносини між церквою і державою. Але Мала Рада відхилила такі пропозиції та повернула уряду справу для нового опрацювання й вписання доповнень у вигляді “певного законопроекту в релігійній справі”. І цього року справа не знайшла розв’язку – в кінці листопада О.Г.Лотоцького звільнили з посади Генерального як такого, що, мовляв, не виконав доручення про створення особливого управління у справах віри.

Після лютого 1917 р. православному духовенству в Україні певний час не вдавалося утворити власний керівний орган, який би займався справою вироблення статуту церкви в республіці, поскільки, на думку Д.Дорошенка, “молода українська державність... недооцінювала українського церковного руху і не дала йому потрібної піддержки”.

Лише на початку грудня 1917 р. Організаційний Комітет по скликанню Всеросійського Церковного Собору перейменував себе на Тимчасову Всеукраїнську Православну Церковну Раду, яка стала своєрідним “тимчасовим урядом української православної церкви”. Вона мала у своєму складі представників низового духовенства і мирян та “ставила своїм завданням перетворити церковне життя на Україні на основі старих релігійно-національних традицій на відповідно новим, сучасним вимогам життя”.

Але офіційного статусу Церковній Раді Генеральний Секретаріат не надав. Проте до складу Ради від Секретаріату внутрішніх справ було введено його представника, очевидно, для контролю за її діяльністю.

Проте і це найменша можливість використовувалась послідовними борцями за відродження української автокефальної православної церкви.

В числі таких був Іван Огієнко. У роки української національно-демократичної революції він проявив себе як непересічний діяч на державотворчому полі не тільки в галузі просвітницької, а й релігійної діяльності. Провідним у його житті був принцип: “Служити народові – то служити богові”. Національна церква, мова, народні звичаї та традиції, на його переконання, взаємопов’язані. Втративши національну церкву, народ втрачає свою мову та звичаї і навпаки. Жоден з названих складників не може бути знехтуваний, бо це призводить до створення національної свідомості. Саме ці засади він поклав в основу своєї праці, коли став в ряди свідомих борців за українську справу, будучи студентом, професором, міністром.

У драматичний період українського державотворення авторитет І.Огієнка був високим не лише серед науковців, освітян, працівників сфери культури, а й серед національно свідомої частини українського духовенства. Він схвально і з великим оптимізмом сприйняв створення Церковної Ради. Метою її діяльності ставало гасло національної організації духовенства, орієнтації його на підтримку й реалізацію ідеї побудови демократичним шляхом Української держави.

На одному з засідань цієї Ради (грудень 1917 р.) й виникла думка про доцільність створення при ній державного органу, який міг би взяти до своїх рук справу Української церкви, - щось на зразок Генерального секретаріату церковних справ. Рада одноголосно схвалила пропозицію архієпископа О.Дородиця про кандидатуру на цю посаду професора Київського університету Івана Огієнка.

Намагаючись реалізувати цю ідею, делегація Всеукраїнської православної церковної ради (ВПЦР), зустрілася у грудні 1917 р. з головою Генерального секретаріату В.Винниченком, який заявив, що він як соціаліст церкви не визнає.

Після візиту до В.Винниченка депутатів церковних діячів звернулася у грудні 1917 р. на прийом з цього питання до Голови Центральної Ради Михайла Грушевського. Проте порозуміння з його боку ця депутація також не знайшла. На пропозицію Київської Всеукраїнської церковної ради призначити Івана Огієнка Генеральним секретарем ісповідань М.Грушевський відповів: “Обійдемося і без попів. Професор Огієнко прийняв це як особисту образу, що в наступному привело до припинення між ними будь-яких особистих зв’язків.

Відмова у створенні державного комітету з церковних справ пояснюється, найімовірніше тим, що сам М.Грушевський офіційно належав до соціал-революційної партії, яка, як відомо, в своїх статутних положеннях самоусувалася від співробітництва з церквою. Та й сама Центральна Рада дещо байдуже ставилася до церкви. Явно недооцінюючи суспільну роль церкви і релігії, вона, на жаль, допускала велику помилку.

Офіційно своє ставлення до релігії Центральна Рада висловила в кінці грудня 1917 р. на засіданні Малої Ради такою резолюцією: “Державним нашим ідеалом є такий устрій, де релігія мусить бути приватною сферою життя, а тому утворення яких-будь адміністративних установ для тої справи було б віддаленням від ідеалу. Тому-то за Центральної Ради не було створено Міністерства віросповідань.

Поскільки верховне українське керівництво – Голова Центральної Ради М.Грушевський і Голова Генерального секретаріату Винниченко церкву не сприйняли, то скликано у Києві напередодні старого нового року 13 січня 1918 р., проходив практично без участі держави, без її підтримки. На прохання організаторів Собору з доповіддю “Відродження Української церкви” перед поважним духовенством виступив молодий, 35-літній професор Київського університету Іван Огієнко. У своєму викладі доповідач свідомо наголошував на відродженні, а не на створенні Української церкви. Переконливо залучаючи до своїх аргументів свідків старої Української церкви – безцінні лаврські стародруки – про її існування і боротьбу за самостійність, він аргументував свою думку про необхідність не українізації,а дерусифікації церкви, її “відмосковлення”. Йшлося, отже, про не канонічність приєднання Української церкви до Московського патріархату, що сьогодні не хочуть визнавати деякі ревнителі російського православ’я в Україні.

Після досить успішного виступу Огієнка частина духовенства несподівано підвелася з місць і почала співати український гімн “Ще не вмерла Україна”. Його обрали членом секції з підготовки до видання українською мовою богослужбових книг, яка створювалася при постійно діючому робочому органі Церковного Собору.

Налаштований прихильно до дерусифікації церкви, Собор не зміг завершити своєї роботи у зв’язку з наступом більшовицьких військ на Україну та складними політичними подіями в ній у січні-березні 1918 р.

Внаслідок цих обставин Центральна Рада була усунута від влади і їй на зміну прийшла українська держава Павла Скоропадського, який на відміну від М.Грушевського і В.Винниченка був людиною віруючою. І можна було сподіватися, що ставлення до церкви і релігії за гетьманату в Україні зміниться на краще.

Ставлення до релігії гетьман П.Скоропадський чітко висловив у “Законах про тимчасовий державний устрій України”. У розділі “Про віру” підкреслювалося: “Передовою в Українській Державі вірою є християнська православна. Всі не приналежні до православної віри громадяни Української Держави, а також всі мешканці на території України, користуються кождий на кождім місці свобідним відправленням їх віри і богослужіння по їх обряду”.

Надаючи великого значення релігії в житті людини, а також в суспільстві і державі, П.Скоропадський у соборі св.Софії прийняв миропомазання і склав присягу на вірність Україні. Тим самим він протиставив себе силам окатоличення, силам атеїзму і політичним агресорам на Українську Церкву.

Прийшовши до влади, гетьман створив Міністерство віросповідань, вважаючи релігію не приватною справою і надаючи їх суспільного, національного, політичного і державного значення.

Міністерство було створено на весні 1918 р. Дещо змінюючи свою назву, - спочатку воно називалося Міністерством ісповідань, на початку 1919 р. – Міністерством культів, а потім – Міністерством віросповідань, - воно проіснувало до кінця 1922 р. В різні часи міністрами цього міністерства були І.Липа, В.Зінківський, М.Воронович, К.Мировик. З 1919 по 1922 рік його очолював І.Огієнко.

Створене за гетьмана П.Скоропадського Міністерство ісповідань являло собою державний орган, який мав спрямовувати церковно-релігійне життя з точки зору його відповідальності законам і інтересам Української держави.

Керівник міністерства та його заступники мали бути православного визнання. Міністр ісповідань здійснював верховний державний нагляд над “суміжною з цивільно-політичними інтересами стороною життя всіх церков та віросповідань громад”. Крім того, щодо Православної Церкви міністрові належали права присутності особисто або через уповноваженого на засіданнях найвищого органу управління Православною Церквою в Україні та ін.

Ці та інші завдання, права й обов’язки урядовців були сформульовані в “Положенні про Міністерство ісповідань та органи Міністерства ісповідань на місцях”.

Програмою гетьмана для Української православної церкви була автокефалія. Відвідуючи 6 липня 1918 р. Всеукраїнський Церковний Собор, він наголошував на цьому так: “Щоб усі діла української церкви рішалися тут, у нас, в Україні”.

Першим міністром віросповідань став В.Зіньківський – фахівець своєї справи, науковець і професор Київського університету. Справу Української православної церкви він провадив, підготовляючи її до автокефалії. Праця складалася з двох етапів: перший – підготовчий, автономний, другий – автокефальний. Вже через півтора місяця після приходу П.Скоропадського до влади було скликані перший Всеукраїнський Церковний Собор (20 червня 1918 р.). Міністерство ставило за мету почути голос Собору в церковних справах, зокрема, щоб церква в Україні мала своє вище управління на засадах автономії. Це вище управління, хоч воно і на засадах автономії, мало стати підвалиною і початком для наступного відділення української церкви від Москви в самостійну, автокефальну церкву. Про це потрібно було довести до духівництва і народу через Собор та прийняти на Соборі відповідну постанову. На Соборі міністр Зіньківський зачитав декларацію, якою проголошувалося:

Церква в Україні не повинна бути відділена від держави;

Уряд не втручається в життя церкви;

Уряд бажає допомогти церкві в її потребах і справах, але сподівається знайти з боку церкви опору для державних завдань;