Зародження укранської мови, Детальна інформація

Зародження укранської мови
Тип документу: Реферат
Сторінок: 3
Предмет: Мова, Лінгвістика
Автор: basst basst@online.com.ua
Розмір: 33.3
Скачувань: 4828
Олексій Шахматов — один з небагатьох російських вчених, який відстоював права української мови ще у 1905 р. У 1916 р. вів присвятив дослідженню української мови працю «Короткий нарис історії малоруської (української) мови», Агагангел Кримський — український енциклопедист, мовознавець, дослідник української та східних культур, поет, переслідуваний і відлучений від наукової праці в 30-х роках і вивезений в ешелоні заарештованих у 1942 р до Казахстану, де й помер. Його праці з українського мовознавства цінні для нас, сучасних українців, котрі будують свою незалежну державу, насамперед своєю правдивістю, науковою виваженістю та сумлінністю.

У своїй праці «Українська мова, звідкіля вона взялася і як розвивалася» (1922)1 Агатангел Кримський дослідив українські мовні риси X — XI ст. (Ізборник. Святослава, 1073 p.), простежив розвиток південноруської мови XIV ст., яка вже була близькою» до сучасної української мови, а також мову літературних творів XV — ХІХ ст. v її розвитку. Вчений також вказав на необхідність об'єднання обох літературних мов (наддніпрянської та наддністрянської) на основі української мови центральної України.

Риси української мови чітко помітні у давньоруських пам'ятках. Це насамперед українська лексика: гребля, стріха, лагодити, лінощі, дивуємося, ліпший, яруга, туга, гримлять, полоняник, повінь, баня (рос. «купол» церквя> та ін.

Для уважного читача давньоруських пам'яток відкривається ряд фонетичних рис української мови: німая, сім’я, стіни, перехід Е в О після шиплячих: жона, чоловік, нічого, замість жена, человек, ничего, кінцева літера В у дієсловах там, де в російській мові Л; ходив, косив, брав. Ці явища академік ''А. Кримський знайшов у збірнику Святослава 1073 р. Досить часто в пам'ятках староруського письменства зустрічаються такі суто українські мовні явища як чергування приголосних Г-3, К-Ц, Х-С в давальному відмінку: дорозі, дівці, кожусі (пор. рос. дороге, девке, кожухе). Або споконвічні українські форми займенників: тобі, собі (рос. тебе, себе) тощо.

j

j

\x1616\x6B68\xA94A\x4300\x1C4A\x6100\x144A\x6D00\x0948\x7304\x0948\x4404 знать). У давнину ця форма мала такий вигляд: знати + имамъ (де имамъ — допоміжне слово, яке загубило початкове Й і видозмінилося в сучасну українську форму). Дуже давня також кінцівка -МО в дієсловах: знаємо, ходимо (пор. рос. знаєм, ходим). Агатангел Кримський стверджує: «...порівняльно-історичні міркування показують, що оце -МО далеко старіше навіть від доби Київської держави». У своїй праці «Українська мова, звідкіля вона взялася і як розвивалася» він робить висновок: «Мова Наддніпрянщини і Червоної Руси часів Володимира Святого та Ярослава Мудрого має здебільшого вже всі сучасні малоруські особливості»1. Про сучасну російську мову він писав: «Північ витворила свої власні язикові риси, чужі для Півдня».

ПЕРШІ СЛОВНИКИ

Для вивчення історії мови велике значення має лексикографія — галузь мовознавства, яка займається укладанням словників та вивченням їхньої історії. Перші лексикографічні спроби були вже за часів Київської Русі. Так, «Повість врем'яних літ» мас кілька місць, які можна назвати тлумаченням імен: пояснення імені Феодосій, назви міста Переяслав. У Збірнику Святослава є цілий розділ, де подано пояснення незрозумілих слів з Євангелія та інших книг. На сторінках церковних книг трапляється чимало так званих «проізвольників» — записів, зроблених тими, хто, читаючи, сам вписував на полях пояснення слів, незрозумілих іншим читачам. Все це свідчить про те, що потреба у словниках існувала ще за часів Київської Русі.

У Новгородському списку Кормчої книги зберігся словник «Ръчь жидовскаго язнка преложена на роускоую, не-разоумно на разоумь», де так пояснювалися давньоєврейські імена: Сара — приди, Ревекка — радость, Рахиль — присъщеніє; а також деякі географічні назви та деякі грецькі імена. Всього тут пояснено 174 слова, а в XV ст. переписувачі додали ще 350 слів. Другим відомим в Україні словником був словник 1431 р. під назвою «Тлъкованіс неудобъ познаваемомъ въ писаныхъ речемъ...», в якому пояснювались слова грецької, сербської, болгарської та словенської мов.

УКРАЇНСЬКА МОВА XIII — XVI СТ.

Феодальна роздробленість і татаро-монгольська навала завдали нищівного удару по культурі й всьому життю давніх українців. Значних руйнувань та знищення зазнали міста, горіли бібліотеки і документи. Списки творів письменства Київської Русі збереглися головним чином у Новгородській та Псковській землях, які не зазнали повного розгрому. Найбільшому спустошенню піддалися Київська, Чернігівська, Переяславська землі. Але, незважаючи на жорстокі часи, культурне життя на завойованих землях не припиняється. Писемні пам'ятки цього періоду: «Галицько-Волинський літопис», «Слово о погибелі Руської землі», «Києво-Печерський патерик». Для мови творів цього періоду характерна образність, урочистість стилю, народнопоетичні вислови, афоризми.

Ослаблені південноруські та західноруські землі в XIV ст. потрапляють у нову залежність: Київщина, Чернігево-Сіверщина, Переяславщина (Полтавщина), Поділля, Волинь аж до XVI ст. перебувають під владою Великого Литовського князівства; Галичина з 1387 р.— під Польщею, Закарпаття — з XIV ст. входить до складу Угорщини, а Буковина — до Молдавського князівства. Рівень культури держави-завойовниці був нижчим, ніж на завойованих нею землях. Тому, незважаючи на велику військову могутність, Литовське князівство не змогло обійтися без руської мови, яку було визнано за державну. Про це свідчать пам'ятки ділового письменства, грамоти XIV — XVI ст., «Судебник» Казимира Ягайла 1468 p., «Литовський статут» 1566, 1588 pp.

У рукописному примірнику «Литовського статуту» вміщено вірш Яна Казимира Пашкевича про руську мову:

Полска квитнет лациною,

Литва квитнет русчизною,

Без той в Польше не пробудешь,

Без сей в Литве блазнем будешь.

Світські і релігійні книги в Литовській державі писалися також руською мовою: “Литовський літопис”, “Люцидарій”, “Четья-Мінея”.

Люблінська унія 1569 р. проголосила утворення однієї федеративної держави (польське-литовської) — Речі Посполитої. У цей період у мові українських грамот з'являється чимало полонізмів і запозичених через посередництво польської мови германізмів: маршалок, канцлер, чинш, галдаваньє (у знач, «присяга») тощо, а також латинізмів: маистат, привильє тощо. Однак кількість лексичних запозичень була незначною. Основа термінологічної лексики складалась із слів давньоруських, успадкованих від ділового письменства Київської Русі. Вплив польської мови на морфологію та фонетику був також незначним, оскільки існувало паралельне вживання як польських, так і українських форм: король — круль, волость — влость, добровольче — добровульне та ін. Найбільш стійким залишився синтаксис, він зберігав порядок слів живої української народної мови та пам'яток Київської Русі.

Отже, польська мова, яка з XIV — XV ст. користувалася латиницею, а мова діловодства була виключно латинською, не могла значно вплинути на мову українських пам'яток, як це може здаватися на перший погляд.

Молдавське письменство відчувало вплив старої української актової мови, адже молдавські господарі мали писарів (канцлерів) українського походження з числа буковинців. Ось для прикладу зразок мови молдавської грамоти: «... Герге, уставши ся з добрыми людьми, перепросиль пана Костю, абы его простиль на тое село и на доми, й пань Косте ся смиловаль на него...»

Боротьба православ'я з католицтвом певною мірою впливала на розвиток писемних пам'яток. Оборонці православ'я вважали, що треба писати старослов'янською, а католики ганьбили старослов'янську як непридатну для церковного письма. Так Петро Скарга, завзятий пропагандист католицтва, писав: «із слов'янською мовою не можна стати вченим. Та й що це за мова, якої тепер ніхто не розуміє і не розуміє писаного нею. Цією мовою немає ні граматики, ні риторики і бути не може... Звідси загальне неуцтво і помилкові погляди». У відповідь на його книгу «Про єдність церкви Божої» виникає багато творів полемічної літератури, які захищають православну церкву і старослов'янську мову: це твори Христофора Філалета, Іова Борецького, Захарії Копистенського, Івана Вишенського та ін. Потреба зберегти старослов'янську мову в культово-релігійному письменстві, а отже, штучне обмеження сфери вжитку простої народної української мови стало причиною гальмування розвитку української мови. Оскільки старослов'янська мова уже в IX ст. не зазнавала змін, фактично була мертвою мовою і застосовувалася тільки в релігійній літературі, вона дедалі більше ставала незрозумілою народові. Тому з'являються словники, які подають переклад з старослов'янської на українську народну мову. Так у XVI ст. був написаний «Лексись с толкованіємь словенскихь словь просто» невідомого автора, в якому пояснено 776 слів, 121 слово — без пояснення. Це була вже лексикографічна спроба української мови. Ось приклади перекладів: абиє — заразь, бращася — боролися, возискаю — шукаю, благодару — дякую, тощо.

Першим друкованим словником став «Лексись сиреч речення, вькратце собраны и изъ словенскаго языка на просты рускій діялект истолкованы» Лаврентія Зизанія, який вийшов 1596 р. Тут пояснено всього 1061 слово: авва — тато, отець; баснь — казка, слово, байка; юноша — парубок, младенець; который єсть чему причиною тощо.

Видатною пам'яткою староукраїнської мови є «Пересопницьке євангеліє», написане в 1556—1561 pp. Його мова має виразний народний колорит, насичена фразеологізмами з живої народної мови, живописними заставками, орнаментами в староукраїнському стилі. Переклали книгу Михайло Василевич та архімандрит Пересопницького монастиря Григорій.

Протестантські рухи XVI ст. сприяли тому, що до писемної мови все більше залучалися слова з простонародної української мови. Взагалі епохи Ренесансу та Бароко в Україні внесли живомовний струмінь у літературну мову. Загальнонародна розмовна лексика проникла і в книжно-церковну, і в актову, і в художню мову українського письменства.

Іван Франко вважав, що ця епоха була «порою, в котрій у нас народилася і почала гарно розвиватися перша всеукраїнська, дійсно національна література», коли писали «мовою, зрозумілою по всіх усюдах Русі-України».

І хоча література України періоду майже трьох століть була багатомовною (старослов'янська, латинська, польська, російська), вже з'являлися твори, написані близькою до народної української або книжною українською мовою.

За свідченням сучасників тоді існувало безліч рукописних збірників народних пісень або віршів, написаних простою народною мовою. Якщо церква прагнула якомога довше зберігати церковнослов'янську мову як літературну, то світська література, особливо поезія, тяжіла до вживання народної та близької до народної української мови. Про це, наприклад, писав Іван Жоравницький (1575 р.). Отже, як бачимо, Іван Котляревський та Григорій Квітка-Основ'яненко починали не на порожньому місці. І цілком зрозумілою с думка Івана Франка, що «Енеїда» Котляревського «не була абсолютно новим явищем в руському письменстві як з погляду мови, так і в плані літературного методу... Котляревський був продовжувачем старої руської літературної традиції».

Ділова мова українських сотенних канцелярій наближалась до народної, хоча й мала традиційні риси тогочасного діловодства. Писарі зберігали фрази-стереотипи з Литовського статуту та інших правописних кодексів. Цінні зразки мови дають судові документи, які фіксують живе мовлення свідків і підсудних, адже для точності документів була потреба в дослівному записі свідчень. Тому в них спостерігаються мовні риси різних соціальних верств українського народу.

The online video editor trusted by teams to make professional video in minutes