Материнська амбівалентність, Детальна інформація

Е.Фромм більше погоджувався з Г.Салліваном, ніж з З.Фрейдом, коли стверджував, що базою прихильності до матері є потреба у безпеці, а не потреба у сексі. Інцестуальний симбіоз, надмірна залежність від матері чи людини, яка її замінює, на думку цього вченого, виникає у дитини як природна прихильність до матері. Якщо індивід психологічно розвивається нормально, то вроджена тенденція зростати перемагає, в іншому разі переважає схильність до симбіозних стосунків, наступає втрата індивідуальності [цит. за 16, ст.658]. звідси рекомендації жінці-матері: стимулювати дитячий розвиток, створювати “конструкції, які підтримують” (прихильність до інших близьких людей), не втрачаючи провідної материнської участі у житті дитини.

2) Дослідження психології материнської амбівалентності у проблематиці фемінізму:

Дослідження психології материнської амбівалентності є найбільш плідним у проблематиці фемінізму. Протягом ХХ ст. у межах концепції фемінізму, яку дослідники умовно поділяють на три етапи, було намагання розв’язати як проблеми жінки, так і матері. Зокрема, більшість учених пишуть про першу хвилю фемінізму, - з початку і до середини ХХ ст., та другу – з початку 60-х років. Окремі дослідники виділяють ще й третю хвилю – з 90-х років минулого століття. Основною рисою першої хвилі був акцент на соціально-економічному та політичному рівноправ’ї жінок та чоловіків, коли жінку розглядали як об’єкт та жертву патріархального соціального порядку. К.Хорні пише: “Добре відомо, що наша культура – це чоловіча культура, а тому несприятлива для розкриття жіночої індивідуальності. Неважливо, що жінку можуть високо цінувати як матір, або коханку, і все ж у духовному та загальнолюдському аспектах, чоловіка завжди оцінюватимуть вище. Маленька дівчинка розвивається та росте, перебуваючи у тенетах саме такого розуміння”. [16, ст.192-193]

Друга хвиля – процес самоусвідомлення жінок, утвердження жіночої ідентичності, визнання їхньої відмінності від чоловіків і навіть конкретної унікальності представниць слабкої статі. Цей період називають революцією в соціології. Наприклад, у США в 1950 році 28% жінок із дітьми працювали за наймом, у 1968 ця цифра зросла до 68%. Наразі у США 2/3 всіх матерів працюють, що спостерігається у більшості західних країн. Зокрема, у Великій Британії у 1991 році майже половина жінок призупинила працю у зв’язку з народженням дитини, але повернулися до неї через 9 місяців після пологів. Це цифра, що подвоїлася вдвічі за останні 10 років [30, ст.85].

Воднораз це всього-на-всього констатація зміни усталених поглядів на материнство. Психологічно ж становище жінки у ролі матері не зазнало ніяких трансформацій. Панувала нав’язлива ідея про материнське щастя та невиразний страх, що нібито амбівалентність змусить жінок відійти від домашньої роботи та зайнятися складними й громадською діяльністю.

Третю хвилю фемінізму, що продовжується й нині, відображають у переорієнтації аналізу проблем із соціально-економічної площини у філософську, психологічну (М.Балтон, О.Воклей, Е.Грізлі, Р.Паркер). так перших два науковці свої праці присвятили жінкам-домогосподаркам, у яких всебічно дослідили природу амбівалентності. Результати їх пошукових зусиль, з одного боку, свідчать про задоволення 2/3 жінок – домогосподарок турботою про дітей, оскільки вони наповнюють сенсом їхнє життя і мають велику емоційну наснагу, з іншого – незадоволення і навіть роздратування від щоденної праці, яка перевантажує та ізолює жінку-матір від соціального життя.

Антоніо Менегетті [13, ст.47-49] вважає, що “...Сім’я являє собою відносну, але не абсолютну мету. Абсолютна мета природи людини є у тому, щоб стати особистістю. На перше місце ставиться реалізація душі, а таким чином в більшості випадків в тіні сім’ї жінка ховає свої глибинні проблеми. Виходить, що жінка, яка не реалізовує себе, як особистість може переживати почуття глибокого незадоволення, що спричиняє амбівалентність почуттів до своєї дитини та чоловіка.

3) Психологічні (позитивні і негативні) аспекти відносин у системі “мати – дитина”.

Р.Паркер звертає увагу на психологічні аспекти відносин у системі “мати – дитина”, напружене функціонування негативних та позитивних почуттів матерів до дітей [30].

Саме психічна реальність, а не ідеалізована материнська, дає істинне переживання материнського щастя, яке сприятливо впливає на емоційний розвиток особистості дитини. Тому не дивно, що сучасні західні психологи називають свої книги про материнство нетрадиційно. Наприклад, Д.Райлі обрав назву “Війна в колисці”, а психоаналітик Д.Вінікота у передтексті заспокоює своїх пацієнток фразою про те, що вони “достатньо добрі матері”.

“Я вважаю, - пише Р.Паркер, - що материнська амбівалентність, не зважаючи на страждання, або навіть завдяки їм здатна викликати у матерів трансформуюче-позитивний вплив і, як наслідок, сприяти ефективному виконанню будь-якої роботи [30, cт.14].

Цитована авторка особливо підкреслює творчу роль материнської амбівалентності. Зокрема, у ситуації, коли матері переживали провину, хоча їх ніхто не засуджував, вони могли вільно думати про свої негативні і позитивні риси, знаходити конструктивні рішення проблемних питань у взаємостосунках з дитиною, нарешті повно реалізовувати свої кращі внутрішні ресурси. Ці жінки ділились амбівалентними переживаннями в атмосфері підтримки, зокрема, в оточенні інших матерів або свого чоловіка, які їх розуміли, що й спричинювало впевнену свідому поведінку на тлі гармонійної, конкордантної амбівалентності. У зв’язку з цим доречною є теза Р.Паркер про те, що материнством керує фрустрація, яка викликає амбівалентність і відчуття реальності до себе та дитини. Але таким самим чином біль, переживання провини може призвести до уникнення обов’язку: небажання знати, думати про емоційні переживання, приймати та бути толерантною до них, що природно сприяє розвитку нетерпимості до фрустрації та втечі від материнської ролі. Інакше кажучи, якщо амбівалентність, на думку дослідниці, повно відкинута матір’ю, то вона не може примусити її думати про себе, дитину та їхнє гармонійне співжиття. Тому поле материнської амбівалентності досить широке – від творчого першоджерела до руйнівних здібностей.

На думку Антоніо Менегетті усі діти, особливо найбільш чутливі і розумні, формуються шляхом організмічної семантики материнського ядра, і стають материнською зовнішньою копією. Жіноча психологія, якою б вона не була, зумовлюється не стільки фрустрацією, обумовленою сім’єю, суспільством, чоловіком, скільки типологією діадичного симбіозу з матір’ю. Мати одночасно любить і ненавидить дитину. На думку автора ця ненависть більше стосується до дочки. А. Менегетті вважає: “Цю ненависть народжує уявлення про те, що народитися жінкою – це горе: “Бачиш, і ти народилася жінкою. Тебе також розчавить цей світ так само, як це відбулося зі мною, і ти приречена на невдачу як і я ! ” Любляча мати буде прагнути до відтворення через дочку втраченого рано власного дитинства, сприймаючи її як продовження себе і можливість втілення своїх мрій. У будь якому випадку – і через любов і через ненависть – мати завжди передає те, як вона прожила і вистраждала своє життя, а не те, що необхідне дочці, як особистості. У автора склалася думка, що жінки з’явилися на цій планеті, приховавши злість, настільки застарілу, що самі давно забули джерело її виникнення. “... Давня війна, минулий світ давно пішли у непам’ять, але жінки продовжують мститися, не помічаючи навколо сприятливих можливостей, котрими можна скористатися безкінечною кількістю засобів ...”. Жінкам необхідно визволитися від внутрішніх кайданів, які вони кують одна в одній. Не позбавившись глибинної діадичної залежності від матері, жінка ніколи не втілить свій потенціал, не реалізує свої можливості.

Мова не йде про Едиків комплекс який відкрив Фрейд, а про елемент, корені якого губляться у глибині століть і поколінь. А.Менегетті пише: “... Здається, що жінці необхідний цей театр, у якому вона повинна наслідувати сценарій. Заради вірності ролі жінка здатна зрадити своїм об’єктивним інтересам.

У основу усієї цивілізації була покладена сім’я. Жінка розглядалася, як продовжувачка роду, як об’єкт сексуального бажання, як мати родини. І сьогодні вона не в силах усвідомити свою духовну перевагу, побачити у собі особистість, розум. До цих часів жінка ставить на перше місце гру у материнство і подружні стосунки.

Жінка, яка визволиться від кайданів і яка буде черпати сили з глибин власної душі, здатна реалізовувати нові інтереси, змінювати роботу, дотримуючись економічних, юридичних і політичних правил, так і вільно створювати саму себе.”[13, ст. 20-22] Цей погляд автора відповідає сучасній феміністичній течії у розумінні проблеми сім’ї, жінки, чоловіка та їх дітей.

4) Стандарт материнства – неусвідомлення суперечливості образу матері.

Для жінки головним суддею материнства є її чоловік. Якщо б чоловіки зрозуміли труднощі пов’язані з турботою про дітей, та повірили, що страх, фрустрація, імпульсивність, вагання – це цілком нормальні явища у такій ситуації, то вони б прийняли суперечливі, болісні переживання своїх дружин і тим самим певною мірою зменшили їх інтенсивність та негативні прояви. Примітивна віра чоловіка у те, що піклування про дітей саме по собі повинно давати задоволення, призводить до ускладнення перипетій материнської амбівалентності, особливо коли мати(дружина) переживає розчарування та гіркоту низьких взаємин. Жінка, із острахом хвилюючись через усвідомлення власної невідповідності материнській ролі, може спрямовувати злість на партнера – критика, передусім чоловіка. Водночас вона побоюється, що чоловік правильно оцінює ситуацію, визнаючи її поганою матір’ю. У цьому разі жінка спрямовує свою агресію на дитину. Р.Паркер справедливо і відверто пише, що поява дитини нерідко призводить подружню пару не до гармонії, а до взаємних образ і відчуття самотності. Прикро, але ненависть матері до свого немовляти може знищити любов як до дитини, так і до чоловіка. Буває навіть таке, що жінка приймає рішення розлучитися з чоловіком, для того щоб зруйнувати ситуацію, яка її мучить і травмує.

У своєму дослідженні Р.Паркер розкриває феноменологію материнської амбівалентності ґрунтовно і всебічно. Авторка розглядає проблеми матері та дитини неподільно, підкреслюючи право кожної сторони на гармонію і щастя. На сучасному етапі розвитку людства важливо, щоб потреби “її величності дитини” були замінені потребами, котрі спрямовані на розуміння бажань жінок, які, за звичай, турбуються про дітей та задають траєкторію їхньої долі.

Якщо б наша культура дозволяла матерям свідомо проявляти амбівалентність до своїх дітей без переживання провини та надмірної тривоги, то не було б тих руйнівних почуттів у матерів та їхніх дітей. Страх бути недоброю матір’ю розширює межі материнських страждань, посилюючи інтолерантність до переживання амбівалентності (особливо негативних проявів). Рольове покликання материнства важливо усвідомити і прийняти ще й суто психологічно, що дало б змогу жінці бути більш природною, брати участь у суспільно-політичному житті, розмірковувати над подіями, що відбуваються, приймати обдумані розв’язки буденних проблем і бути позитивно-послідовною. Тільки така жінка буде здатна до особистісного зростання не лише у розширенні сфери її життєдіяльності з поєднанням ролі матері та налагодження духовної близькості зі своєю дитиною, а й у спрямуванні на толерантність у ставленні до фрустраційних ситуацій, інтолерантність, котра утверджує переважання конструктивної агресії і доброзичливості у поведінці. Зазначені природні прояви материнської амбівалентності забезпечать умови для успішного засвоєння дитиною гуманістичної життєвої стратегії.

Представникам однієї родини здебільшого важко зрозуміти і прийняти те, що матері можуть одночасно і любити, і ненавидіти своїх дітей. Любов до дитини, безперечно, сприймають як природну рису материнства, її ж відсутність – як зраду, трагедію. На інтелектуальному та емоційному рівнях очевидно, що любов завжди пов’язана з ненавистю, але це традиційно не стосується материнської ролі, яка базується на ідеалі безмежної материнської відданості. Це - небезпечна ілюзія в ідеалізації материнства і водночас своєрідне “табу” вільного прояву амбівалентності, що призводить до затримки у розвитку взаєморозуміння матері і дитини.

Вітчизняна культура захищає себе від усвідомлення амбівалентності матері шляхом її ідеалізації чи паплюження: зганьблена мати – це та жінка, яка ненавидить, не любить власну дитину, ідеальна мати – постійна і ненаситна у своїй любові до дитини. У результаті материнський досвід подається як конструктивний і толерантний чи деструктивний та інтолерантний. Таке чорно-біле уявлення про материнство – надумане, не життєве, фантомне. Реально мати живе лише у соціально-психологічному форматі її ролі як вихідного середовища для дитини. [15, 23, 16, 19, 20]

Стандарт материнства у контексті визнання традиційно усталеного культурного тиску на жінку – всебічно відповідати ідеалам материнства – вона сама сприймає надзвичайно емоційно. На практиці така материнська позиція не дозволяє їй вільно і відповідально керувати амбівалентністю, примушує матерів не усвідомлювати суперечливий образ своєї амбівалентності, переживаючи біль за раптові спалахи некерованої агресії. Заборона на материнську амбівалентність змушує матір психологічно захищатися від власної деструктивності у ставленні до дитини, причому ця особливість її особистості посилюється у часі. Воднораз руйнується материнська толерантність фруструючих ситуацій, і тоді спостерігаємо негативні її прояви, починаючи з байдужого ігнорування потреб дитини та закінчуючи викиданням, спаленням чи іншим зживанням небажаного створіння, тобто знищенням самого життя власного дитяти як чогось непотрібного та небезпечного. Це вже патологічні прояви дискордантної хворобливої амбівалентності, які потребують проведення попереджувальної психологічної роботи спеціаліста.

5) Провина – основа амбівалентних почуттів матері до своєї дитини.

Кожна жінка-матір може згадати ситуацію, коли її дитина безупинно плакала, а вона трясла колиску чи ліжечко й, можливо, й саму дитину так, що згодом соромилася своєї люті. “Вина – це тягар, який людина повинна нести сама, але водночас – це також її обов’язок перед іншими людьми. Допоки ви, - пише К.Ізард, - не подолаєте провину, поки не виправите ситуацію і не відновите колишню довірливість у стосунках, ви будете відчувати це і як особисту біду, і як крах ваших взаємин з іншими людьми” [20, c.407]

Тетяна Зелінська описує такий випадок зі свого життя: “ ... Влітку, у нестерпне осоння молода мама настирно тягла асфальтним тротуаром свого малюка всупереч його бажанню. Він заливався сльозами, упирався ніжками, а вона, із блідим відчайдушним обличчям, проволочила його через “зебру” на вулиці міста. Машини не відразу зірвалися на зелене світло, пішоходи призупинилися в русі. Найімовірніше, що кожен згадував подібну ситуацію й імовірно, в малюкові “впізнавав” себе” [2, ст.19]

Шок від зустрічі з проявами некерованої деструктивної амбівалентності відкриває очі (але далеко не кожній жінці) на реальність материнської відповідальності. Багато матерів після таких випадків ще більше переживають тривогу і провину, їм здається, що вони погані матері. Ненависть і любов до дитини співіснують одночасно, зумовлюючи як їх розмежування, так і об’єднання в амбівалентність з високою мірою напруження.

6) Дискордантні прояви материнської амбівалентності: шизоїдний, депресивний, нав’язливий, та істеричний типи.

Мати, яка усвідомила амбівалентність до дитини, часто регресує до стану нав’язливості, істерії, депресії, шизоїда, створюючи тим самим непереборну стіну між дитиною і собою. Жінка-матір як представниця цих типів суб’єктивно почуває себе доброю, відповідальною, а дитину вважає поганою, котра заслуговує ненависті і фактично сприймається нею як негідний недоброзичливий опонент. Така “любов” до дитини, на жаль, не послаблює ненависті, що призводить до страху, ізоляції, самотності матері і дитини (шизоїдний тип особистості). Матір цього типу, можливо, залишить дитину, шукатиме кращого життя і ніколи не повернеться до неї (істеричний тип особистості).

Однак може бути і навпаки – мати постійно спрямовує негативні почуття, збільшуючи свою провину, і водночас ідеалізує материнську роль, а тому не довіряє дитину нікому, переживає безпідставний страх за свою, як їх здається, недостатню відданість нащадкові. Це провокує здебільшого конфлікт з чоловіком, тому, що нерівного суперництва мати рано чи пізно не витримує. Вона уявляє, що чоловік цікавіший дитині, та й батьківські обов’язки вдаються йому набагато легше, і в нагороду він отримує увагу дитини та її любов. Переживання небезпеки щодо несправедливої втрати прихильності дитяти, напівусвідомлена спроба позбутися провини внутрішньо спричинюють некеровану амбівалентність (наприклад кинути дитину на підлогу; вдарити її так, що залишається кривавий слід на тілі, тощо). У цьому випадку дискордантна, незбалансована материнська амбівалентність розвивається за нав’язливим або депресивним сценарієм.