Володимир Винниченко, Детальна інформація

В. Винниченко. Відродження нації. [Історія української революції (марець 1917 р.- грудень 1919 р.)].- Київ - Відень, 1920.- Частина II.- С. 151, 93-94.

2 Ленін В. І. Повне зібр. творів.— Т. 51.— С. 190.

3 Там же.- С. 421.

по в партію не вступаю й з уряду виходжу». І далі: «Питання про вступ у Політбюро явилось останнім пробним каменем їхньої щирості» '.

У перші ж дні після повернення за кордон Винниченко, начисто відмежувавшись од усіх своїх недавніх декларацій, розгортає активну антирадянську кампанію. В численних усних і друкованих виступах він у суціль негативному дусі оцінює політичну ситуацію на Україні, кличе український народ до боротьби з «московським більшовизмом» тощо.

Відтак, здавалось би, годі було тепер чекати від Винниченка вороття до тих ідейних настроїв, які володіли ним перед приїздом на Радянську Україну. А проте минуло зовсім небагато часу, і він — слід гадати, насамперед під враженням успіхів соціалістичного будівництва в СРСР — знову якнайгостріше засуджує політичну метушню укра- їнської націоналістичної еміграції і знову солідаризується з лінією Комуністичної партії! 1926 року з'явилась його брошура «Поворот на Україну». Вона не відзначалася теоретичною строгістю і послідовністю розвитку думки (це, між іншим, характерно для більшості Винни-ченкових трактатів, розвідок, есе), але в ній було чітко сказано про національну політику, здійснювану на Україні, як єдино правильну, . єдино перспективну політику. «...Факт створення Союзу Радянських Республік,— підкреслюється в брошурі,— є дуже важний і позитивний для національного відродження факт. Українська держава існує і має свою державну владу. Всякі ж інші емігрантські «державні центри», «влади», «уряди» є шкідливі для українського відродження забавки» 2. Або взяти написану Винниченком уже в 1934 р. велику статтю «За яку Україну?» — в ній він, торкаючись своїх політичних поглядів, кілька разів повторює, що стоїть тільки «за Україну радянську, соціалістичну».

Констатуючи різкий перелом, який відбувся у світогляді Винниченка в середині 20-х років (відгомони давніх націоналістичних передсудів, правда, звучали і в його публікаціях пізнішого часу), слід відзначити й таке: «новий» Винниченко теж критикує недоліки в тогочасному житті радянського суспільства, але — вже з найкращими намірами, турбуючись про долю цього суспільства. Один приклад. Незадовго до початку другої світової війни Винниченко в «Одвертому листі до Сталіна і членів Політбюро ВКП», не просто вказуючи на негативні явища в сфері національних відносин у СРСР, а наголошуючи важливість «мобілізації національного почуття» всіх народів першої країни соціалізму перед лицем фашистської воєнної загрози,

1 Володимир Винниченко. Щоденник.— Т. 1.— С. 479, 480.

2 В. Винниченко. Поворот на Україну.— Львів — Пшібрам, 1926.

С. 18.

писав: «Офіціально вважається і проголошується в СРСР, що національне питання там розв'язано ідеально. На великий жаль, це не так. В глибині своєї свідомості ви й самі, звичайно, знаєте, що до ідеального розв'язання питання ще дуже далеко» '. Виходячи з наших сьогоднішніх історичних знань, до слова, мусимо визнати, що висновок цей був аж ніяк не безпідставним...

Наостанку ще два штрихи до політичного портрета В. Винниченка. В роки війни, під час окупації Франції (з 1925 р. Винниченко жив у Парижі і з 1934 р. до кінця своїх днів у селі Мужен поблизу Канна), він рішуче відхилив пропозицію гітлерівців співпрацювати з ними, за що був кинутий у концтабір. А в повоєнний час Винниченко невтомно виступає із закликами до боротьби за мир між народами, до налагодження контактів і співробітництва між різними соціальними системами.

Взагалі ж після переїзду (з Німеччини) до Франції Винниченко припиняє активну політичну діяльність, «обтрушує з себе всякий порох політики», якщо скористатись його власним виразом. Він відмовився од будь-яких контактів з агресивно настроєною щодо СРСР частиною української еміграції, зазнавши через це всіляких нападок та утисків з її боку. В той же час чергові його спроби налагодити взаємини з ЦК КП(б)У залишилися безрезультатними; в роки, коли набирала силу сталінщина, офіційні кола оголосили Винниченка «ворогом соціалізму, агентом імперіалістичних держав, інтервентом» і відповідно реагували на висловлене ним знову бажання «повернутися в СРСР і взяти участь у справі будування соціалізму» (лист «До Політбюро ЦК КП(б)У», 1933 р.). Й останні два з половиною десятиліття свого життя Винниченко присвятив головним чином письменницькій роботі, а також малярству і студіюванню наукової літератури з філософії, етики, естетики...

Думається, всього сказаного досить, щоб побачити, яким напрочуд звивистим був політичний шлях В. Винниченка, які найкрутіші повороти траплялися на ньому. Він ще потребує поглибленого вивчення, і слово тут — за істориками.

«Політбюро констатує мінливість настрою т. Винниченка...» — так було записано в рішенні Політбюро ЦК РКП(б) від 6 вересня 1920 року при розгляді питання про прийняття В. Винниченка до партії 2. От на оцю «мінливість настрою» Винниченка-політика не можна не зважати при характеристиці Винниченка-художника.

Як і на те, само собою зрозуміло, що зв'язок між світоглядом і творчістю письменника, митця має далеко не простий, не механічний характер. Незмінне прагнення Винниченка до життєвої правдивості своїх художніх образів найчастіше долало нечіткість, суперечливість (на певних же етапах його діяльності й хибність) властивих йому соціально-політичних переконань. Життєдайними соками живило талант Винниченка також те, що він, нехай і не раз жорстоко помиляючись як політик, усім серцем любив свою батьківщину, пристрасно бажав щастя рідному народові.

Першим друкованим художнім твором Володимира Винниченка була повість «Сила і краса» (в наступних перевиданнях —«Краса і сила»), яка з'явилася в 1902 р. на сторінках журналу «Киевская старина». Цей твір, інші оповідання і повісті Винниченка, що побачили світ незабаром, відразу зробили широко відомим ім'я їх автора. Причому передова літературна громадськість не вагаючись констатувала, що народився талант, котрий здатен сказати своє, оригінальне слово в українській прозі.

«Серед млявої тонко-артистичної та малосилої або ординарно шаблонової та безталанної генерації сучасних українських письменників,— писав І. Франко в рецензії на збірку оповідань В. Винниченка «Краса і сила» (1906),— раптом виринуло щось таке дуже, рішуче, мускулисте і повне темпераменту, щось таке, що не лізе в кишеню за словом, а сипле його потоками, що не сіє крізь сито, а валить валом як саме життя, всуміш, українське, московське, калічене й чисте, як срібло, що не знає меж своїй обсервації і границь своїй пластичній творчості. І відкіля ти взявся у нас такий? — хочеться по кождім оповіданню запитати д. Винниченка» '. Як бачимо, Винниченко протиставляється не тільки декадентствуючим літераторам з їхнім тяжінням до «чистого мистецтва», ігноруванням змістовного начала в художній творчості, але також епігонам традиційної для української літератури манери письма.

Більше того, Винниченко прагне якнайрішучіше оновити цю манеру, влити свіжу кров у поетику «старого» реалізму.

За чотири роки до появи Винниченкової збірки «Краса і сила» І- Франко в одній зі своїх літературно-критичних праць переконливо аргументував той висновок, що новаторство молодих українських письменників, передусім Стефаника і Коцюбинського, «лежить не в темах, а в способі трактування тих тем, у літературній манері або докладніше — в способі, як бачать і відчувають ті письменники життєві факти». Коли Панас Мирний, Свидницький, Нечуй-Левицький, Карпенко-Карий — І. Франко називає їх «великими епіками» —«завсі-



1 Трудова Україна.-1937.- Ч. 6-7.- С. 7. Див.: Ленін В. І. Повне зібр. творів.— Т. 51.— С. 421.

' Літературно-науковий вісник. —1907.— Річник X, т. XXXVIII,— С 139.

ди клали собі метою описати, змалювати такі чи інші громадські чи економічні порядки, ілюструючи їх такими чи іншими типами, або змалювати такий а такий характер, як він розвивається серед такого чи іншого окруження, нові письменники кладуть собі іншу задачу. Для них головна річ — людська д у ш а, її стан, її рухи в таких чи інших обставинах...» '. У річищі цього, за визначенням найновішої академічної «Історії української літератури», «оновленого, соціально-психологічного (чи філософсько-психологічного) реалізму», що зайняв домінуючі позиції в українській літературі кінця XIX — початку XX століть і виводив її на ширшу світову арену, розвивалась, у цілому, і творчість В. Винниченка.

Уже повість «Краса і сила» (до речі, сам Винниченко називав її, як і більшість своїх повістей, оповіданням) була загалом вдалою спробою письменника відійти від застарілих літературних стереотипів. Відійти навіть у стилістиці. Так, перед тим як подати портрет Мотрі, героїні повісті, автор з неприхованою іронією говорить: «То була краса, що викохується тільки на Україні, але не така, як малюють деякі з наших письменників. Не було в неї ні «губок, як пуп'янок, червоних, як добре намисто», ні «підборіддя, як горішок», ні «щок, як повная рожа», і сама вона не «вилискувалась, як маківка на городі». Головне ж, Винниченко в «Красі і силі» заглиблюється найперше саме у внутрішній світ людини, чого бракувало творам побутово-етнографічного характеру в українській реалістичній літературі.

Сюжетні перипетії розгортаються в повісті навколо взаємин Мотрі з двома парубками-злодіями —«гарним та здоровим», але слабоволь-ним, нерішучим Ільком і розумним, упевненим у собі, завзятим, хоча й зовні непривабливим, Андрієм. Обидва вони люблять Мотрю, а вона ніяк не може віддати перевагу котромусь із них, зробити вибір між «красою» і «силою». Врешті-решт, після того як Андрій тяжко поранив у сварці Ілька і був засуджений, Мотря виходить заміж за Андрія і їде з ним у заслання... Не все тут психологічно вмотивовано. Як зазначала Леся Українка в своїй незакінченій статті про Винниченка (написана російською мовою, стаття ця, очевидно, мала бути надрукована в журналі «Жизнь»), у «Красі і силі» «фабула и психологические перипетии все-таки оставляют много желать», оскільки «трагическая дилемма вьібора между красотой и силой, стоящдя перед героиней, далеко неясно виражена конкретними воплощениями ее». Але в той же час Леся Українка не відмовляла авторові повісті у проникливому аналізі людських почуттів і, зокрема, вказувала на «замечательно верньїе и тонкие психологические штрихи в обрисовке внутренней драмьі Мотри» 2. Щодо цього особливо велику роль у «Красі і силі»

відіграють «естественньїе», за виразом Лесі Українки, монологи і діалоги героїв. Найменше розмірковуючи про почуття, переживання Мотрі, автор дає можливість «висловитись» їй самій, а відтак ми й одержуємо її психологічну характеристику:

« — Ха-ха-ха! Ти? Даси? Ану, спробуй, ану, ану ж, ну! Чого ти? На ще, на! Бий же! Тьху на тебе! Тьху у самі твої гарні очі!.. У, паршивий!.. А ти, сатано руда, не посміхайсь, не задавайсь! Ти думаєш, я не знаю твоїх думок? Знаю, знаю. Тільки ти не задавайся. Я йому плюю в морду, і піду до його, і буду ходить. На зло тобі буду ходить, бо він — гарний, а ти — рудий! І ось вам обом, прокляті, ось! — і, тикнувши з ненавистю дві дулі, блиснула очима, насунула хустку й швидко пішла з двору».

На думку декого з дослідників, повість «Краса і сила», поза іншим, сповнена соціально-критичного пафосу. Мовляв, хоч Ілько і Андрій є злодіями, але, як заявляє один із них, то багачі «саме і грабують, бо деруть і з слабого, і з бідного — а я з бідного не деру», а отже, злочинні дії героїв твору породжені соціальними причинами, мають своїм джерелом звичаї капіталістичного ладу і т. п. Проте бачити в Ількові й Андрієві таких собі українських Робінів Гудів аж ніяк не доводиться. Мала рацію Леся Українка: «Конечно, среди воров и разбойников встречаются люди с чисто реформаторскими наклонно-стями, о чем свидетельствует вместе с историей и мировая литература, и народная поззия, но герой г. Винниченко ничем не напоминают зтого типа, они слишком мелкотравчатн и в чувствах и в поступках, позтому фраза Илька о том, будто они «з бідних не деруть», а только «з багачів», отзьівается лицемерием или авторской «вьідумкой», так как зти «идеи» вовсе не мешают приятелям фактически «драть» главньїм образом с крестьян, вовсе не принадлежащих к «багачам», а скорее равньїх по положенню самим героям» 1.

Мотиви осудження соціального зла на повен голос звучать у багатьох інших оповіданнях і повістях В. Винниченка, написаних ним напередодні та під час першої російської революції (а почасти й у наступні роки). І те, що пером Винниченка рухали тоді його нехай не в усьому чіткі й не завжди послідовні, але щирі соціалістичні переконання, засвідчила не тільки ціла низка його творів про трагічне становище селянства, затисненого в лабетах експлуатації і безправ'я («Контрасти», «Голота», «Біля машини», «Хто ворог?», «На пристані», «Голод», «Кузь та Грицунь» та ін.). Життєві «університети», що їх пройшов Винниченко, дозволили йому сказати чимало нещадної правди і про солдатчину («Боротьба», «Мнімий господін», «Честь»), і про тюремні будні («Темна сила», «Промінь сонця», «Маленька рисочка»), ' про побут та мораль ліберальствуючого панства, дрібнобуржуазної