Володимир Винниченко, Детальна інформація



Іван Франко. Зібр. творів у 50 т.- К., 1982.- Т. 35.- С. 107, 108. Леся Українка. Твори.- X., 1930.- Т. 12.- С. 238, 241.

Леся Українка. Твори.- Т. 12.- С. 242.



10

11

інтелігенції, провінційних акторів тощо («Заручини», «Уміркований» га «щирий», «Малорос-європеєць», «Антрепреньор Гаркун-Задунайсь-кий»). А в таких Винниченкових оповіданнях, як «Роботи!», «Студент», «Зіна», представлені і образи українських інтелігентів, котрі роблять усе для того, щоб пробудити соціальну активність народу, революціонізувати його свідомість.

Не зайвим буде відзначити в цьому зв'язку, що розширення тематичних обріїв української літератури взагалі належить до числа істотних заслуг Винниченка перед нею; аніякого перебільшення нема в твердженні критика: «Обсягом і різноманітністю своєї тематики, діапазоном проблем і масою людських типів Винниченко, безперечно, стає на рівні першої-ліпшої літератури європейської» '.

Як викривач існуючих соціальних порядків Винниченко в своїй прозі виступає з піднятим забралом. Іноді навіть публіцист тут у ньому бере гору над художником. «Обкрадені, обідрані тими, хто мав силу обідрати, вони йдуть продавати себе, свої сили, своє здоров'я, своє тіло, сором, любов; вони йдуть найматься до ситих, розпутних, ледачих людей, які мають землю, гроші, але які не обробляють сеї землі, бо мають другу роботу: їсти, пити і розпутничать», — це про сільських наймитів-заробітчан («На пристані»). Однак, звертаючись і .до зовнішньо безстороннього способу малювання життя, не даючи публіцистично-прямих оцінок зображуваному, Винниченко не залишає сумнівів щодо свого ставлення до цього зображуваного. В оповіданні «Контрасти», де теж мовиться про поневіряння заробітчан, автор начебто тільки фіксує свої спостереження (його позиція певною мірою виражається хіба що в деяких репліках молодого скульптора Івана). Але хіба не несе в собі цілком певне ідейно-смислове навантаження змальована в оповіданні точними реалістичними мазками і психологічно переконлива сцена випадкової зустрічі в степу цих знедолених, нещасних людей з багатійкою Гликерією та її товаришами по чарці? В одній групі «всі ніби однакові: темні, худі, похмурі і всі наче одного якогось сірого кольору, нема ні білявих, ні чорнявих,— усі сірі» (тижнями блукаючи у пошуках роботи, вони покрилися з ніг до голови порохом). У другій же —«гарно одягнені, чисті, багаті люди», яким живеться легко і приємно. Це не просто один із тих звичних для нашого ока контрастів, що їх так часто пропонує реальна дійсність, це, як каже Іван, «справжній контраст». Перед нами дві соціальні сили, між якими нема і не може бути взаєморозуміння: «...дві купи людей стоять і дивляться одна на одну, але дивляться не так, як незнайомі між собою люди, а так, як дивляться звичайно в музеї на

вощані фігури, тільки одна група дивиться з виразом якогось жалю, огидливості, страху, а друга — заздрості, похмурої туги й ніяковості».

Наголос на типових для тогочасного життя суспільства різких соціальних контрастах зроблено також у найзначнішому творі раннього Винниченка — повісті «Голота» (1905). «З двора (панського.— І. Д-),— пише про її зміст І. Франко, — в злудному світлі пливе запах розкоші і цинічної розпусти, а сільське життя для декого вже відійшло в міфологію, а деякі... все-таки мусять служити і заробляти в дворі і мов риба об лід б'ються між занепадом села і широким шляхом у повний пролетаріат» '.

Характеризуючи «Голоту» з «соціологічного погляду», І. Франко лише побіжно зауважує, що вона являє собою «майстерну спробу змалювання» життя українського народу в перехідну історичну добу. Леся Українка ж у своїй статті про Винниченка приділяє основну увагу якраз художнім достоїнствам твору. Особливо приваблює її те, що автор повісті підходить до «толпьі» — Леся Українка зближує в цьому відношенні «Голоту» з «Ткачами» Г. Гауптмана і називає такий метод зображення дійсності «новоромантизмом» — не як до безликої, однобарвної маси, а як до «собрания определенньїх личнос-тей». «Г. Винниченко взял обт.ектом своего наблюдения небольшую толпу людей, 12 человек рабочих в акономии, но зато всю ее изучил и расчленил и вьіяснил личность каждого члена в ее сущности и в ее отношении к окружающим» 2.

Звичайно, та або інша із цих дванадцяти осіб зображується в «Голоті» з різною мірою повноти художнього аналізу.

Чи не найдетальніше, передусім у психологічному плані, виписаний в повісті образ наймички-куховарки Килини. Це розумна і красива молода жінка, яка всіма силами прагне вирватися з батрацької неволі. Вона, каже у творі дід Юхим, «аж дрижить, щоб хазяйкою стати», і смертельно боїться залишитися на все життя «голодранкою», не хоче, щоб її, як «гулящу» Софійку, «якась паскуда прилюдно по морді била та шлюхою очі випікала», щоб її діти, як дівчинка-сирота Маринка, «під стусанами виростали». Ось чому Килина поставила собі життєвою метою вийти заміж за «хазяйського сина» Андрія, давно закоханого в неї. Правда, вона не любить його, одначе й не приховує цього від нього; через те, за влучним спостереженням Лесі Українки, її поведінка аж ніяк не має характеру нав'язування себе в жінки Андрієві,— Килина лише чесно й відверто ставить свої умови: Андрій робить її «хазяйкою», а вона за це любитиме його «так, як нікого не любила». Та Андрій виявляє нерішучість, а далі події розвиваються таким чином,



1 Анд. Річицький. Володимир Винниченко в літературі і політиці.- X, 1928.- С. 33.

12

' Літературно-науковий вісник. —1907,— Річник X, т. XXXVIII.— С. 140-141.

2 Леся Українка. Твори,- Т. 12.- С. 255.

13

що Килині взагалі довелося облишити думку про одруження з ним. І, втративши надію знайти якийсь інший, кращий шлях якщо не до щастя, то принаймні до матеріального благополуччя, вона після тривалих вагань вирішила стати коханкою панича-офіцера. Причому Килина до кінця щира і з ним: «Ви кажете, що любите мене... Я цьому не вірю... І сама вас не люблю... А ви хочете мене за полюбовницю взяти... Так? Ну, так от що: візьмете мене в город, дасте мені кватирю... дасте мені в руки 300 карбованців, Чуєте? — і тоді... тоді я вас слухатимусь...» Килина, отже, процитуємо ще раз Лесю Українку, «горда», в ній «сильно чувство собственного достоинства», вона «не лжет ни жениху, ни офицеру». І було їй, читаємо в повісті, «безмірно тяжко» пропонувати себе в «полюбовниці» офіцерові, у розмові з ним «вона нервово давила собі одною рукою пальці другої руки, очі її ніяково ходили по кімнаті, груди важко й нервово здіймались, сама вона стала знов мертво-блідою». (Напрошується порівняння Кплини з панночкою Галею, однією з героїнь написаного приблизно в той же час, що й «Голота», оповідання Винниченка «Заручини». Дочка бідної вдови полковника, Галя теж продається — «вьіходит не за меня, а за мой капитал», як висловлюється її багатий наречений. Але Галя, на відміну від гордої Килини, саме нав'язує себе, І досить-таки безсоромно, своєму «обранцеві» й при цьому анітрохи не переживає, не відчуває ані найменших докорів сумління). Отож не можна не посперечатися з О. Дорошкевичем, який у своєму «Підручнику історії української літератури» (1924) не знайшов для Килини іншого визначення, ніж «розміркована егоїстка».

Так само досить виразними є психологічні портрети тих персонажів повісті «Голота», яким у ній відведено порівняно невелике місце; автор уміє небагатьма словами, як правило, вкладаючи їх в уста інших своїх героїв, дати читачеві уявлення про особистість, характер людини. Приміром, слухаючи того ж діда Юхима, ми ясно «бачимо» сирітку Марину («Залякане, засмоктане. Воно тобі не те що вкрасти не посміє, а й за себе постояти не може. Усяке її штовха, усяке її щипа, з роботи не вилазить, голодне, холодне, забите, чорне... кому воно, нащо воно?)» або робітника Трохима, котрий люто ненавидить панів, але не знає, як діяти проти них («Він чоловік попечений: йому, де не торкнись, болить... Чоловік дороги шукає. Де він її знайде, чи на Сибіру, чи в палатах — то вже нам не знати»). Та, власне, й про особистість самого діда Юхима ми багато чого дізнаємося з тих його характеристик. Як і з такого роду сентенцій цього старого наймита, що прожив велике і нелегке життя, «і по тюрмах сидів, і по світах бував»: «Правда — то от той самий п'ятак: подивись з одного боку — орел; переверни той самий п'ятак на другий бік — буде тобі орешка. От так і правда вся. Що на користь мені, от то й правда, а що на шкоду,

14

то — неправда. А що шкодить одному, то другому на користь. От тобі й правда вся...»

Далекий від септиментально-народницького замилування людьми з низів, Винниченко і в інших своїх творах про сільську та міську голоту правдиво показує, що в умовах панування соціальної нерівності народ приречений на темноту і забитість («На пристані», «Голод», «Баришенька»), що навіть непересічні його представники в цих умовах не завжди витримують тиск життєвих обставин і моральна деградують («Терень»). Разом із тим на сторінках Винниченкових творів живе чимало образів простих, «маленьких» людей, які є носіями І виразниками найкращих начал народного буття. Це селянин Василь, який «коло череди» навчився грати на сопілці й зворушує серця своїх товаришів чудесною музикою, натура справді артистична («Раб краси»). Це син робітника Федько — розбишакуватий, але чесний і сміливий хлопчик, що ладен із благородних міркувань пожертвувати собою («Федько-халамидник»). Це «найменший, найпослідній чоловік» (таким його всі вважають) ПІня, якого політичні в'язні обрали тюремним старостою І який ціною власного життя довів свою відданість громаді («Талісман»)... І, зрозуміло, як істинно позитивних героїв Винниченко зображує тих «голодних», що не тільки мучаться, страждають, а й рішуче виступають проти «ситих».

Революція 1905 року, писав В. І. Ленін у статті «П'ятдесятиріччя падіння кріпосного права», «вперше створила в Росії з юрби мужиків, пригнічених проклятої пам'яті кріпосним рабством, народ, який починає розуміти свої права, починає відчувати свою силу» '. Ми знаємо, що цей процес зростання самосвідомості трудящих мас знайшов глибоке художнє осмислення в творчості І. Франка, Панаса Мирного, М. Коцюбинського, Лесі Українки, В. Стефаника. Позначені неабиякою реалістичною силою оповідання В. Винпиченка про зародження революційних настроїв І революційного руху на селі — такі, наприклад, як «Біля машини», «Салдатики!», «Хто ворог?» — теж належать до безсумнівних здобутків української демократичної літератури початку XX століття.

В основі сюжету «чудового нарису» (І. Франко) «§іля машини» — конфлікт між економом Ґудзиком та селянами-заробітчанами, з якими він, маючи на меті свою користь, не хоче вчасно розраховуватися. Сподівання панського лакизи, що вони «постоять, погомонять, почухаються й підуть собі з богом до другої суботи», виявилися марними: змінилося село, виросли в ньому безстрашні бунтарі, як-от Карпо й Андрон. «Тепер інший час настає! Думаєте, що й довіку мужик дурний буде? Чекайте трохи!.. Он у Полтавській губернії задали вам перцю, буде й на всіх вас... Іроди! Мироїди! Ще дурить голову!»— гнів-

Ленін В. І. Повне зібр. творів.— Т. 20.— С. 134,

15

но кидає Ґудзикові Андрон. Спалахує страйк, І-селяни, очолювані Карпом і Андроном, здобувають перемогу.