Ольга Кобилянська, Детальна інформація

16

морозі «чужої» для села людини виявляється страшна черствість, абсолютна байдужість священика-скнари і, навпаки, безмежна душевна доброта простої жінки — бідної, прибитої своїм ненастанним горем. Для священика знайдений на морозі напівживий незнайомець — тільки чужинець, якийсь волоцюга, «лише клопіт для села; загине, то й ховай даром, трудись за бог зна які гріхи...». Тому духовний пастир умиває загребущі руки від дармового клопоту, наказує ще живу людину перетягнути за межі свого села, хай чуже село дає з ним раду. «За готар,— прошептав зимним, хитрістю переповненим голосом.— Затягніть його за готар... Сусіднє село нехай собі з ним голову б'є...»

Прагнучи розширити сферу своїх художніх пошуків, письменниця звертається до розробки деяких абстрактно-символічних тем і образів («Акорди», «Хрест», «Місяць» та ін.), підпадаючи під певний вплив модерністських течій. Але ці моменти в творах О. Кобилянської не були панівними, сама ж письменниця аж ніяк не вважала себе однодумцем теоретиків і адептів «чистого», безідейного мистецтва. В листі до О. Маковея від 15 грудня 1902 р. вона категорично заявляла: «А щодо мене, то я ніколи декаденткою не була і не буду, бо мені всякий декадентизм противний». ' Зрештою, в реалістичному ключі витримана -збірка оповідань О. Кобилянської «До світа» (1905) та її повісті, що вийшли друком у цей час.

Одним із видатних творів письменниці є повість реалістичного звучання «В неділю рано зілля копала...», в основу якої покладено мотив романтичної пісні-балади «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці». Певний поштовх до написання цього твору дав болгарський письменник П. Тодоров, оповідання якого містять художні інтерпретації народнопоетичних образів і мотивів і який, за словами О. Кобилянської, звернув її увагу на народні пісні, їх багатство і свіжість. Звернення до народнопоетичного джерела збагатило художню палітру письменниці, музикальні, ліричні інтонації її прози. У повісті, в її ідейно-художній концепції органічно поєдналися два начала — реалістичне й романтичне. «Особи — це типи з дійсного життя, які я пізнала в горах: циганку Мавру, старого Андронаті, її батька, Гриця, одного молодого знаного мені одинака-гуцула, а решту домалювала фантазія»,— свідчить О. Кобилянська в автобіографії «Про себе саму». Романтична стихія ріднить цю повість з пізніше написаною драмою-феєрією Лесі Українки «Лісова пісня», з гуцульською поемою-піснею в прозі М. Коцюбинського «Тіні забутих предків».

Сюжет твору розгортається двома взаємозв'язаними лініями: перша, реалістична — трагічна доля циганки Маври, яка карається за подружню зраду, поневіряння її батька, музики Андронаті, який покинув табір; друга, романтична — кохання Гриця, сина Маври, до Тетяни

' Кобилянська О. Твори: В 5 т.— Т. 5.— С. 520.

17

й Настки, засноване на мотиві відомої народної пісні. У своїй розробці мотивів народної пісні О. Кобилянська уникла мелодраматизму, створивши життєво переконливі образи циган і мешканців гуцульського села. Кожен з персонажів твору наділений індивідуальними рисами характеру: Гриць пристрасний, але хисткий і роздвоєний у своїх почуттях, Настка — м'яка, лірична натура, Тетяна —• горда, одчайдушна, як і її любов, що «ваги не знає». У кожного з героїв по-своєму трагічно складається життя, над ними всіма тяжить «гріх» Маври, яку звабив угорський шляхтич, а потім кинув на поталу циганського табору. Трагічна доля Маври тяжіє над Грицем, який виріс у чужих людей, не зазнав материнської ласки. Кобилянська, змальовуючи трагічні долі своїх героїв, не раз ставить питання: хто винен? І хоч чіткої відповіді вона не дає, але підводить до думки, що винне те зло, та соціальна нерівність, які роблять нещасливими Мавру та Андронаті, без вини винен і Гриць, який, всупереч народній моралі, кохає двох дівчат.

«В неділю рано зілля копала...» — один з найпоетичніших і найлі-ричніших творів О. Кобилянської, хоч він і сповнений глибокого драматизму. Ліричного характеру значною мірою йому надають одухотворені письменницею картини природи, якими вона досягає великого емоційно-художнього впливу на читача, поетичні інтонації її мови.

Подальша творчість письменниці проходила в умовах лихоліття першої світової війни, яка трагічними акордами відбилася не лише в прозі О. Кобилянської, а й О. Маковея, В. Стефаника, Марка Черемшини, Катрі Гриневичевої та інших письменників, в умовах боярсько-румунського поневолення краю, коли українська культура, зокрема література, переслідувалася, заборонялася. Ті суворі випробування, що випали на долю письменниці, позначилися на її творчості. Роздуми й переживання періоду першої світової війни знайшли своє художнє відбиття в нарисах та оповіданнях «Юда», «Лист засудженого на смерть вояка до своєї жінки», «Сниться», «Назустріч долі», «Зійшов з розуму», написаних 1915—1923 рр., що силою свого трагізму не поступаються новелам антивоєнного циклу Василя Стефаника й Марка Черемшини.

Письменниця шукала свого підходу до зображення картин народного горя, часто вдаючись до такого художнього засобу, як сповідь-самовираження героя, що надає її творам життєвої безпосередності, емоційної наснаженості. Формою епістолярного жанру О. Кобилянська майстерно скористалася в творі «Лист засудженого на смерть вояка до своєї жінки». Цей художній документ з часу війни не можна читати без глибокого хвилювання. Сповідь засудженого на смерть безневинного солдата-українця австрійської армії вражає нас трагізмом, приреченістю долі. Крізь призму сну (до цього засобу письмен-

13

ниця зверталася неодноразово) прорізаються, ніби висвітлені прожектором крізь темінь ночі, жахливі картини воєнної дійсності, наближаючи страшний кінець воїна, засудженого до розстрілу «за зраду». І тяжкий сон, і страшні картини реальної дійсності — все зливається в цьому творі у єдину цілість, переростаючи в посмертний реквієм за живим ще солдатом. Пафос твору — в осудженні людиновбивства, війни, зокрема австро-угорських військових інституцій, їх кривавої жорстокості. Заглиблюючись у психологію людини, приреченої на смерть, замислюючись над трагічною долею цієї жертви війни, О. Кобилянська осуджує суспільну несправедливість, національний гніт. Воїна-українця, який не знає німецької мови, судить австрійський польовий суд, не бажаючи слухати його виправдань: «Я хотів боронитися, але не розумів добре їх мови, так само, як і вони моєї не розуміли. Воєнний суд невмолимий, скорий, як вогневий кріс. І я, і моя матірня мова — ми обоє втратили нараз грунт під ногами»,— з невимовним болем сповіщає засуджений на смерть дружині в своєму останньому листі.

Інший характер має драматичний символічний ескіз «Сниться». Перед читачем постають дві пристані; одна — із змученими війною, нелюдськими стражданнями солдатами; друга — із жінками та дітьми, що в розпуці чекають з фронту своїх чоловіків, батьків, братів. І одні, й другі — страдники, жертви ненаситного молоха. Крізь алегоричний серпанок оповіді, завуальовані символікою образи проступає, як світло з тьми, утверджувана письменницею ідея минучості воєнного лихоліття, перемоги розуму над силами безумства. Крізь гук гармат могутньо лунає заклик матерів, дружин і дітей до воїнів — швидше вернутися до мирної праці. Відповідь: «Ми вернемося...», «Ми будемо»— сповнена віри в мир, у безсмертя народу.

Надбанням антивоєнної прози О. Кобилянської є оповідання із символічною назвою «Назустріч долі». В центрі твору — образ дівчини Настки, її роздуми й переживання під час війни, глибокий душевний потяг до свого рятівника — солдата російської армії, українця 3 Наддніпрянщини. Оповідання пройняте почуттям любові до єдинокровних братів-наддніпрянців. У свідомість малої Настки входить український степ, народжується почуття духовної спорідненості з ним. «Мала Настка думає про степ, про багато, багато зір на небі, про місяць, що пливе поволі або не рухається, думає про свого спаси-теля...» з Наддніпрянщини. З цією думою йде назустріч своїй долі.

У 20—30-і рр. письменниця далі розробляє соціальні та морально-етичні теми з життя буковинського селянства. Одним з кращих творів цього періоду є велике оповідання, що тяжіє до жанру повісті,— «Вовчиха». В ньому авторка проникливо показала, як приватна власність в умовах капіталістичного ладу згубно впливає на людину. Центрі твору образ «твердої як камінь» Зої Вергер, яка в гонитві за

19

наживою втрачає здоровий глузд, стає вовчихою для власних дітей. Зої Вергер протистоїть у творі її дочка Санда — поетична натура, у якої приватновласницька мораль не змогла заглушити людських почуттів. Оповідання «Вовчиха», засуджуючи темні сторони селянського життя, зумовлені соціальною дійсністю, викриваючи згубну владу землі, вияскравлювало кращі риси народного характеру. Оповідання свідчило про те, що, незважаючи на матеріальну й моральну скруту, на переслідування румунської політичної поліції сигуранци, письменниця і в цей час працювала плідно, створювала життєво правдиві образи.

Проте, крім безперечних здобутків, у доробку письменниці з'являються і деякі твори, що свідчать про посилення суперечностей у її світогляді, певний спад у творчості. Це, зокрема, стосується роману «Апостол черні», позначеного певною ідеалізацією представників духовного стану. Не змогла цілком впоратись письменниця і з романною формою свого твору, позначеною композиційною розтягнутістю. Незважаючи на те, що Кобилянській вдалося колоритно й правдиво змалювати окремі картини життя й побуту різних верств населення Буковини, показати народження в цьому краї української інтелігенції, роман у цілому свідчив про певні кризисні моменти в творчості письменниці цього періоду, що виявилися і в таких оповіданнях, як «Василка», «Пресвятая богородице, помилуй нас».

У тих тяжких умовах, в яких опинилась О. Кобилянська в 20— 30-х рр., велику підтримку подала їй громадськість Радянської України, до якої вона з надією звертала свій погляд. Протягом 1925— 1932 рр. у видавництвах Харкова й Києва вийшло чимало видань творів письменниці, з яких одне — дев'ятитомне. Яскравим виявом піклування про О. Кобилянську було призначення їй Радянським урядом у 1927 р. персональної пенсії.

Письменниця була щирим і відданим другом Країни Рад, своїми зв'язками з діячами культури Радянської України, публікаціями творів у радянських видавництвах вона прагнула підтримувати й розвивати дружні почуття буковинських українців до братів з-над Дніпра. Свою віру у возз'єднання рідного краю з Радянською Батьківщиною вона свято пронесла до незабутнього 1940 р., коли земля Лук'яна Кобилиці й Юрія Федьковича навіки об'єдналась із землею Тараса Шевченка й Івана Франка.

О. Кобилянська мала щастя на власні очі бачити торжество історичної справедливості, привітати світанок нового життя в рідному краї.

«Усі мої думки тобі, народе вільний, і пісня серця, музика душі тобі!» — під цим гаслом розвивалася короткочасна подальша літературна творчість О. Кобилянської.

Життєствердним пафосом, ідеями дружби народів-братів, вірою в

20

їхнє світле майбутнє пройняті статті О. Кобилянської в радянській пресі, що ними вона ввійшла у свідомість наших читачів вже як радянська письменниця. Творчість О. Кобилянської радянського періоду наповнена новими ідеями й образами, що несуть у собі красу і правду радянського життя.

Померла О. Кобилянська 21 березня 1942 р. в тяжкий час поневолення Північної Буковини румунсько-фашистськими загарбниками, які переслідували письменницю, готували над нею судову розправу.

Довгий і складний шлях пройшла О. Кобилянська як письменниця. Протягом півстоліття виступала вона в літературі, відображаючи життя народу в його різноманітних виявах, духовні прагнення інтелігенції, малюючи природу рідного краю. Письменниця утверджувалась в українській літературі поступово, в процесі переходу з німецької на українську мову, опанування художніх традицій народу, реалістичного методу. Художньо осмислюючи життєвий матеріал, що був їй найбільше відомий, О. Кобилянська створила цілу галерею образів із середовища демократичної інтелігенції, втіливши в них свої погляди на соціальні й морально-етичні проблеми часу.

Безперечною заслугою письменниці є те, що вона однією з перших в українській літературі змалювала образи жінок-інтелігенток, яким притаманні вищі духовні інтереси, прагнення вирватись із тенет буденщини, духовного рабства. Звеличуючи людину, зокрема жінку, показуючи її високі духовні поривання, О. Кобилянська утверджувала передові погляди на життя.

Поглиблення й розширення світогляду О. Кобилянської зумовило її звернення до життя селянства. Письменниця розкривала його крізь призму складних психологічних, морально-етичних переживань героїв. У творах з життя села, насамперед у повісті «Земля», особливо яскраво виявилось художнє новаторство письменниці, глибина її психологічного аналізу, який давав змогу розкривати соціальну зумовленість психології людини, передавати найтонші порухи її душі. За манерою письма О. Кобилянська — в період зрілості її таланту — виступає визначним художником слова нової соціально-психологічної школи, репрезентованої в українській літературі кінця XIX — початку XX століття іменами М. Коцюбинського, В. Стефаника, Марка Черемшини, Л. Мартовича, С. Васильченка та ін. Саме ці новаторські риси прози письменниці мала на увазі Леся Українка, коли у статті «Малорусские писатели на Буковине» зауважувала, що О. Кобилянська — «наследница Федьковича по таланту, но не продолжа-тельница его манерьі». Реалізм О. Кобилянської збагачувався романтизмом («Некультурна», «Битва», «В неділю рано зілля копала...» та 1Н.), він був далеким від етнографічно-побутового реалізму письменників народницького напряму, спирався на досягнення світової ху-Аожньої думки.