Приватизація, Детальна інформація

наявність акціонерної власності (власність суспільства складається з власності його членів, що вклала засоби в придбання акцій). В акціонерному товаристві відкритого типу відбувається вільна реалізація акцій підприємства через фондову біржу (до 75 % акцій) за ринковим курсом (тільки засновники і члени трудового колективу мають можливість придбати акції по номінальній вартості). У закритому акціонерному товаристві реалізація акцій здійснюється усередині підприємства без реалізації на сторону;

нарахування дивідендів. Чим вище ефективність підприємства, тим більше розмір чистого прибутку, що йде на виплату дивідендів, і тем вище зацікавленість акціонерів;

визначення ринкової вартості акцій (курсу акцій): для відкритого суспільства – за курсом фондової біржі; для закритого – по номінальній вартості;

акціонерний тип управління: незважаючи на видимість колегіального управління (економічну політику проводить загальні збори) фактично суспільством керує власник контрольного пакета акцій (до 51 % їхньої загальної кількості). Для закритого акціонерного товариства характерно обов'язкова трудова участь акціонерів у діяльності підприємства (виключення може бути зроблено тільки для пенсіонерів і інших колишніх працівників підприємства, що побажали придбати акції);

застосування найманої праці (у суспільстві можуть працювати люди по контрактах, що не бажають ставати акціонерами і купувати акції, а одержують тільки заробіток);

існує можливість (погроза) зміни власника, що скуповує акції суспільства.

Тут необхідно враховувати ще і той факт, що відповідно до затвердженого в листопаду 1994 р. Фондом державного майна Положенням про план приватизації може бути прийняте рішення Комісії з питань приватизації про те, що контрольний пакет акцій (паїв) господарського суспільства залишається в розпорядженні фонду державного майна України. Цей факт саме і говорить про небажання держави віддавати свою власність, тому що власник контрольного пакета акцій – фактичний власник підприємства, із усіма належними юридичними правами, а також правом управління і розпорядження майном. Крім того, це свідчить про потенційну можливість залишення у власності держави стабільних підприємств, що приносять значний доход.

На орендних підприємствах рівень показників відтворення ОПФ практично не відрізняється від рівня державних підприємств, що обумовлено, головним чином, економічною ситуацією, що склалася на даний момент. Відсутність ринку конкуренції, монополізм виробника, дефіцитність його продукції дозволяють орендному підприємству (як, між іншим, і підприємствам інших організаційно-правових форм господарювання) поводитися по-іншому: не бажати високої ефективності виробництва, не думати про перспективи розвитку підприємства, "проїдати" отриманий прибуток. Так, наприклад, Дніпропетровський і Новомосковський трубні заводи, що працюють на оренді, у 1994 р. направили на розвиток і удосконалення виробництва по 14% отриманому прибутку, тоді як на оплату праці – відповідно, 57 і 62%.

Значний інтерес викликає порівняльний аналіз ефективності функціонування промислових підприємств різних форм власності. Він показує, що в умовах формування ринкових відносин і прояву кризових явищ в економіці, підприємства ринкового сектора краще пристосовуються до умов, що склалися. Так, якщо в державному секторі економіки обсяг виробництва в 1993 р. скоротився (порівняно з 1992р.) на 10.5%, те на недержавних підприємствах він виріс чи ледве не на 7%, тобто державні підприємства, будучи найбільше технічно збройними, відверто програють підприємствам недержавного сектора за рівнем використання ОПФ.

Серед підприємств недержавного сектора економіки найбільшою віддачею ОПФ і рівнем продуктивності праці характеризуються господарські товариства.

Проведений аналіз свідчить, що в умовах загострення економічної кризи найбільш уразливою сферою діяльності підприємства є відтворення виробничого апарата. Цей процес погіршився як у державному секторі, так і на підприємствах недержавних форм власності. Однак в останніх виявилося більше можливостей для пристосування до ситуації, що склалася. Особливо це стосується акціонерних товариств, що значну частину прибули направляли на меті виробництва. Разом з тим ця прогресивна форма господарювання не змогла повною мірою виявити свої позитивні можливості. Що стосується оренди, те її варто розглядати як спосіб поступової приватизації, з формуванням виробництва на основі власності працівників (персоніфікованої власності) з досить високим рівнем мотивації до праці. Необхідно створити орендним колективам більш сприятливі умови для функціонування (насамперед, це стосується права викупу і розміру орендної плати).

Для здійснення моніторингу процесів перетворення відносин власності й ефективного функціонування підприємств у постприватизаційний період важливо удосконалити класифікацію форм господарювання і розширити державну статистичну звітність.

Приватизація підприємств харчової промисловості

В Україні харчова промисловість представлена 25 галузями, серед яких найбільш розвитими є цукрова, м'ясна, молочна, маслоробна, консервна, хлібопекарська, пивоварна, спиртова, виноробна і лікеро-горілчана. Загальна кількість підприємств харчової промисловості, що перебувають на самостійному балансі, складає приблизно 2.7 тис., а вартість їхніх промислово-виробничих фондів (на 1 січня 1993р.) – 174.7 млрд. крб. За даними Укрхарчопрому, під приватизацію підпадає майно загальною вартістю більш 2 трлн. крб.

У процесі реформування харчової промисловості України було створено 300 асоціацій, 75 концернів, корпорацій і консорціумів, 18 акціонерних товариств, у тому числі – концерн "Укрцукор", "Укрм’ясо", "Укрмолпром", "Укрпродсоюз", добровільне об'єднання "Укрмасложирпром". З ініціативи колишніх міністерських структур 114 підприємств галузі передано в оренду їхній трудових колективам. Крім того, у республіці зареєстроване близько 30 тис. малих підприємств і 27.4 тис. кооперативів цього профілю (із загальною чисельністю працюючих – 670 тис. чіл.). Однак значних якісних змін функціонування підприємств не відбулося, оскільки в галузі практично не було досягнуто змін у формі власності.

До сьогоднішнього часу державний сектор у харчопромі України залишається монополістом. Тому в процесі подальшого розвитку і реформування галузі необхідно удосконалити її виробничу структуру, для чого, поряд з великими і середніми підприємствами необхідно створювати і невеликі, які б забезпечили своєчасну і якісну переробку с/г сировини безпосередньо в районах його виробництва. Прискоренню цього процесу деякою мірою будуть сприяти роздержавлення і приватизація.

Для подолання протиріч, що стримують розвиток ринкового механізму, найбільш ефективною формою організації виробництва на перших етапах приватизації є створення акціонерних товариств, до складу яких би ввійшли постачальники сировини, що переробляють підприємства і підприємства інфраструктури.

У таких підгалузях, як м'ясна, молочна, цукрова, спиртова, маслоробна, консервна, виноробна, перспективною формою організації виробництва може стати добровільне об'єднання сільськогосподарських, заготівельних, переробних, транспортних, торгових і ін. підприємств в асоціації. При цьому всі їхні члени можуть зберігати господарську самостійність.

Однак, незважаючи на те, що в ряді підгалузей уже функціонують виробничі асоціації, все-таки в них ще не відпрацьований господарський механізм. Аналіз звітних даних концерну "Укрм’ясо" показує, що в 1993 р. у роздрібній ціні на м'ясо вартість сировини склала приблизно 53%, витрати на її заготівлю і транспортування, а також на переробку і збут продукції – 11%, торгова надбавка до оптової ціни – 20%, відрахування в держбюджет і ПДВ – 16%. Тобто, м'ясна промисловість одержала тільки 11% від засобів, що надходили від реалізації продукції.

У пивоварної промисловість серед приватизованих підприємств Києва одним з великих є пивоварний завод "Оболонь", що робить 10 млн. декалітрів пива в рік. У 1992 р. обсяг його товарної продукції (у діючих цінах) склав 14 млрд. крб. Початок процесу приватизації заводу приходиться на 1991 р. Після реорганізації Укрхарчопрому було створено орендне підприємство в складі трьох заводів ("Оболонь", №1 і №2). Передбачалося, що ці підприємства будуть викуплені трудовими колективами протягом 10 років. Фактично – за рахунок тієї частини фонду розвитку виробництва, що відчислялася від прибутку, із власних заощаджень членів трудових колективів – вони були викуплені вже в березні 1992 р. На базі заводу "Оболонь" було створене закрите АТ, до складу якого ввійшли члени його трудового колективу, дві французькі фірми "Pepsi Cola International", а також підприємець із Франції, що вклав у нього 100 тис. діл. США. Згідно з затвердженим положенням, вищим органом управління таким суспільством є збори акціонерів, а в період між зборами – правління, главою якого є директор.

АТ здійснює виробничий процес на основі матеріального самозабезпечення, установлює ціни і тарифи на продукцію, реалізує її і використовує отримані доходи для розвитку виробництва. З доходів, отриманих АТ, покриваються матеріальні витрати і прирівняні до них витрати праці, відсотки за кредит, страхові внески, орендна плата, податки та інше. При цьому праця оплачується у відповідності його кількістю і якістю, з урахуванням внеску кожного працівника в кінцевий результат діяльності суспільства. Інша частина прибули використовується для створення фондів і нарахування дивідендів. Однак відрахування з прибутку в резервний фонд виробляються тільки тоді, коли його обсяг не перевищує 25% Статутного фонду.

Порівняльний аналіз господарської діяльності АТ "Оболонь" і об'єднання Укрпивпром свідчить про успіхи першого з них і нарощуванні виробництва продукції. Так, за 1992 р. товарна продукція по АТ "Оболонь" виросла (порівняно з 1991р.) на 5%, тоді як по Укрпивпрому вона зменшилася на 16.6%. При цьому АТ "Оболонь" значно знизила собівартість продукції, а питома вага заробітної плати не перевищив 5%.

F

ку з виходом зі складу Укрпивпрома матеріальне забезпечення виробництва здійснюється тут самостійно, без допомоги вищих інстанцій. Це значно ускладнює виробничий процес. Зокрема, протягом чотирьох місяців 1992 р. об'єднання не забезпечувало АТ сировиною, і посібник змушений було самостійно організовувати його закупівлі безпосередньо в господарствах – колгоспах і радгоспах, що принесло йому 510 млн. крб. збитків. Наприклад, для реалізації продукції безпосередньо підприємством було встановлено націнку 15%, а в системі держторгівлі – 50%, що істотно підвищило роздрібну ціну, гальмуючи своєчасну реалізацію продукцію, що привело до затоварення складів навіть у літній період.

При приватизації підприємств хлібопекарської промисловості варто враховувати ту особливість, що в цієї підгалузі склалася глибока спеціалізація підприємств. Випускаючи продукцію, що відрізняється своєю трудомісткістю (до того ж і собівартістю), власники не будуть зацікавлені у виробництві дієтично, діабетичних і ін. виробів, що мають порівняно невисокі ціни, але є вкрай необхідними населенню. Тому одночасна приватизація всіх підприємств поставить їх у різні фінансові умови.

При цьому варто враховувати, що в сучасних умовах через недоліки в організації заготівлі, транспортуванні і збереження сировини, через низький технічний рівень інфраструктури багато переробних підприємств не цілком забезпечуються якісною сировиною. Крім того, для багатьох підгалузей харчопрому характерна висока вартість основних фондів виробництва, що ускладнює викуп їхнього майна трудовими колективами.

Тому, результати аналізу першого досвіду приватизації майна підприємств харчової промисловості показують, що ринкові відносини важко входять у їхню господарську діяльність, а спроби швидкого і масового переходу до ринку "шоковими способами" не спрацьовують. Тому в харчопромі впровадження ринкових відносин може відбуватися тільки за умови державного регулювання, комплексного дозволу всіх питань у безпосередньому зв'язку з обліком техніко-економічних особливостей її окремих підгалузей.

Для успішного функціонування підприємств в умовах ринкової економіки особливо важливими є не тільки їхнє роздержавлення і приватизація, але й об'єднання капіталу і зусиль трудових колективів, спрямованих на підвищення його віддачі. На основі такої концентрації ресурсів і потужностей виробництв різного профілю можна буде маневрувати засобами, прискорити НТП, знизити витрати матеріальних і трудових ресурсів.

При приватизації підприємств харчопрому бажано було б відмовитися від принципу оцінки його об'єктів тільки по вартості ОПФ і оборотних фондів, оскільки від її не залежать їхня віддача і величина прибули. При акціонуванні майна підприємств доцільно виходити з потенційного прибутку, що вони приносять, зменшивши її на відсоток фактичного зносу ОПФ, що розраховується по нормах амортизації і фактичному терміну експлуатації.

Для прискорення процесів приватизації харчової промисловості доцільно реорганізувати великі і середні підприємства в акціонерні товариства, з вільним продажем акцій. При цьому на першому етапі варто заборонити держпідприємствам брати участь у придбанні акцій, а продавати їх тільки членам трудових колективів. Інакше такі підприємства за рахунок державних засобів скуплять значну частину акцій, що може привести до появи нових монополій. На другому етапі акції можна буде, за рішенням уряду, продавати підприємствам, кооперативам, своїм і іноземним громадянам, а також приватним фірмам.