Гетьман Іван Мазепа, Детальна інформація

ІВАН МАЗЕПА

Вибір Івана Мазепи

Три дні по арешті Самійловича, в тому самому таборі над Коломаком обрано новим гетьманом генерального осаула Івана Мазепу. До виборів допущено не більше, як 2.000 козаків, але передтим, на раді старшин з Голіцином, усе згори уложено й затверджено так, що сам вибір був тільки формальністю.

Усім старшинам, що приймали участь у змові проти Самійловича, підвищено на тій раді військові ступні, забезпечено вибір Мазепи, як теж усталено нові «статті» залежности від Москви. За ціну військових достоїнств і маєтностей, гетьман і старшина зобовязалися затіснити звязок з Москвою аж до мішаних, українсько-московських вінчань включно. Крім Києва, мали засісти московські воєводи в Чернигові, Переяславі, Ніжині й Острі; реєстрового війська мало бути 30.000. Осідком гетьмана назначено Батурин, а для його «охорони» відкомандувано полк московських стрільців. Гетьман не смів переміняти генеральних старшин без згоди Москви, так само, як не смів входити в безпосередні дипльоматичні звязки з іншими державами... Велитенське майно Самійловича поділено поміж царський і гетьманський скарб, по половині.

Вибір генерального осаула Івана Колединського-Мазепи на гетьмана, пройшов серед особливих умов. Перепер його, підкуплений Мазепою, князь Голіцин, а замісць святочних сальв і віватів супроводив його бунт козаків проти старшин. Вістка про арешт Самійловича була іскрою, що впала на запальний грунт невдоволення рядового козацтва старшиною. Тому першим ділом нового гетьмана було придушити полумя бунту — силою, реформами та обіцянками. Бунт придушили, але причин невдоволення не усунули. Мазепа не вмів чи не хотів здобути собі щирого послуху й популярности в масах, а це остаточно пімстилося.

Мазепа

Новий гетьман Іван Колединський, з придомком Мазепа, походив з дрібної, православної шляхти в Білоцерківщині. Батько його Степан був білоцерківським отаманом і власником села Мазепинець, мати — Мокієвська з роду, повдовівши, постриглася в черниці. Черницею була теж його одинока сестра, що покинула свого чоловіка Войнаровського через його велику прихильність до католицтва. Сестрінок Мазепи Андрій Войнаровський ховався на його дворі, сестрінка Марта теж була черницею.

Дата народження Мазепи непевна. Хитається поміж 1629 і 1632 роком. Нема теж певних відомостей про його початкову й вищу освіту. Одні впевняють, що Мазепа студіював у київській академії, другі, що в єзуїтській колегії у Варшаві, інші оповідають про його науку за кордоном. Певним є всеж таки те, що в 1649—1652 рр. Мазепа був на королівському дворі, де набрав двірської оглади й пройнявся аристократичним духом, що відзначав його все життя. Зразу, як королівський паж, відтак як урядовець чи старшина для особливих доручень. Мазепа приймав участь у королівських місіях до гетьмана Виговського, Юрася Хмельниченка й Тетері. В 1663 р., підчас походу короля Яна Казимира на Україну, Мазепа покинув королівську службу й осів на Білоцерківщині. Колиж йому навкучило життя загороднрго шляхтича-гречкосія, вступив на службу до гетьмана Дорошенка. Зразу, як сотник прибічної гвардії, відтак як генеральний осаул, а там і писар. В 1674 р. їздив з місією Дорошенка на Крим, але попався в руки, прихильних Самійловичеві, запоріжців. Висланий до Самійловича, здобув собі його довіря й прихильність, а почавши службу в нього як незамітний «гетьманський дворянин», вже в 1682 р. став генеральним осаулом та учасником найважніших місій та дипломатичних заходів гетьмана.

В упадку Самійловича Мазепа, мабуть, не відіграв більшої ролі. До старшини, що подала донос на гетьмана не належав, але зумів скористати з нагоди. Освіта, дипльоматичний хист і оборотність приєднали йому старшину, гроші повернули на його бік всесильного Голіцина.

Боротьба з Кримом

Невдачний похід Голіцина на Крим, не знеохотив Москви до дальшої боротьби. Навпаки, вона рішила до неї основне підготовитися й для цього доручила Мазепі збудувати цілий ланцюг «городків» на степовому пограниччю України. Запорожці занепокоїлися будовою тих пограничних фортець, що хоч були звернені проти татар, рівночасно загрожували низовій «вольниці». Мазепа пробував їх зацитькати грішми й запевненнями, але не приєднав собі запоріжського довіря.

Весною 1689 р. рушила нова, поверх стотисячна, московська армія на Крим. Командував нею Голіцин, до нього приєднався й Мазепа з військом. Навчені досвідом, москалі вийшли в похід ранньою весною й у травні станули під Перекопом, але далі не пішли. В червні почався відворот з широко закроєного походу, що зійшов на коштовну, гучну, але безуспішну демонстрацію. Очевидно, безуспішність походу не перешкодила Голіцинові вдавати з себе великого переможця й героя. Царівна Софія, що правила Московщиною в імені своїх нелітніх братів Івана і Петра, й без того була закохана в свому фавориті. Поїхав по лаври до Москви й сам Мазепа. В товаристві генеральної старшини, полковників і 300 осіб почоту, вїхав Мазепа в Москву, як справжній суверен. Не попсувала настрою й палатна революція, в якій молодий царевич Петро позбувся опіки своєї сестри Софії, постриг регентку в черниці, а сам ухопив скиптр самодержавця в руки. Згинув на шафоті приклонник Софії, боярин Шакловитий, пішов на заслання Голіцин, але Мазепі, що його Голіцин вивів у гетьмани, не впав і волосок з голови. Навпаки, коротка розмова з Петром здобула Мазепі прихильність і довіря царя, що їх, аж до полтавського бою, не захитало ніщо й ніхто. Мазепа був незрівняним мистцем у зєднуванні собі людей.

Правда, маючи за собою царську ласку й безмірне довіря, Мазепа не вмів прихилити до себе симпатій народніх мас. Вихований в аристократичній атмосфері королівського двора, всю свою силу спер на козацькій старшині, що з свого боку ставала чимраз дошкульніша для народу. Монопольні податки й мита, так звані «оранди», зловживання старшин та урядовців, бешкети й насильства наємних, гетьманських військ та московських залог, при цілій зграї особистих ворогів і зависників, утруднювали життя гетьманові, вязали йому руки й підривали в корінні навіть найкращі його почини.

А коли в тих виїмково важких умовах, Мазепа зумів всеж вдержатися на поверхні, то завдячував це свойому виїмковому талантові, знанню людей і розумінню обставин. Де можна — силою, де треба — ласкою, а то й підступом та інтригою, лагодив чи приборкував ворогів, усував перепони й реалізував свої особисті заміри й політичні пляни. Виховання й живі зразки сусідніх держав, як теж прикрі досвіди застосування широкого демократизму в устрою, повели його по лінії аристократизму й монархизму. Майбутнє України бачив Мазепа в сильній владі упривілейованої, старшинської верхівки з гетьманом, як наслідним монархом на чолі. Працюючи безупинно над культурно-економічним піднесенням краю, він бачив у тому єдину запоруку тривкости державного устрою й добробуту. Для цього він будував величаві церкви й манастирі, для цього підтримував шкільництво, поширював освіту в масах, опікувався торгівлею й промислом, для цього став найбільшим меценатом-опікуном мистецтва, якого затямила історія Гетьманщини. Вже сучасники порівнювали його під тим оглядом до Володимира Великого, а слідів його культурної діяльности не вспіла затерти навіть московська нагінка на його імя і память, що розшаліла на Україні після полтавської катастрофи.

Спершися на упривилейованій, старшинській верстві, Мазепа був далекий від того, щоби народню масу віддати на поталу її ненаситности й зловживань. В універсалі з 1696 р. гетьман стає рішуче в обороні тих, що «шаблею й кровю своєю завоювали» землю, на якій живуть і працюють та упоминає землевласників і державців, щоби вони були помірковані в вимогах, «нічого нового й вище міри не накладаючи, звичайними данинами й роботами вдоврляючися». Гетьманський універсал не касував відновлюваних панщизняних порядків, але силувався бодай злагіднити панщизняні тягарі й унормувати повинности «посполитого чоловіка». В цьому гетьман не обмежувався до самих слів, а карав зловживників, відбираючи їм аренди і маєтности. Коли вже не можна було обійтися без панщини, гетьман дбав про те, щоби панщизняні обовязки не перевищували двох днів у тиждень. Знаючи, як дошкулювали народові «оранди», Мазепа скасував їх зразу, але потім мусів відновити, щоби було чим оплатити наємні військові частини. Аристократизм Мазепи з одного й тверді державні конечности з другого боку не находили зрозуміння в масах. Вони обурювалися на гетьмана й не виходили з стану безупинного кипіння, що час до часу здіймалося кривавим полумям отвертих бунтів і повстань. Патронувало цьому рухові Запоріжжя, підсилював його хвастівський полковник, Семен Палій.

Повстання Петрика

Загрожений будовою «городків» на південному пограниччі України Крим, думав про те, якби позбутися тієї загрози. Нагода трапилася. На Запоріжжя втік з Гетьманщини весною 1692 р. талановитий зайдиголова козак Петро Іваненко, прозваний Петриком, що був на службі в генерального писаря Кочубея. Ставши в запоріжців писарем, Петрик почав агітувати проти гетьмана й Москви. Але запоріжці, хоч як не любили Мазепи, на отверте повстання не зважувалися. Тоді Петрик, дібравши собі гурт однодумців, подався на Крим, де 26 травня 1692 р. склав з кримським ханом договір «Удільного Князівства Київського, Чернигівського й всього Війська Запоріжського, Городового й Народу Українського». На основі цього договору мав заіснувати поміж Україною й Кримом «вічний мир» для взаємної оборони проти Москви й Польщі. Як спроба визволення України зпід сусідської влади, має цей Петриків договір велику вагу для історії української політичної думки подібно, як і Петрикові універсали до українського народу визначуються великою прозорістю й простолінійністю політичної ідеольогії.

Універсал Петрика

В третьому з черги своїх універсалів, з дня 22 червня 1692 р. пише м. і. Петрик:

«Годі дивуватися, що нашим ворогом є польський король. Колись ми йому піддягали, а з божою допомогою, при Богдані Хмельницькому, визволилися з його підданства, а стільки нашкодили польській державі, що вона й досі не може прочуняти. Не диво теж, що ворогує з нами кримський хан — здавен-давніх чинили ми шкоди кримській державі й досі чинимо. Але дивні зате вчинки московських царів: не шаблямиж вони нас звоювали, але наші прадіди, ради віри христіянської, піддалися їм по вольній волі. Вони перевели наших людей з правого боку Дніпра на лівий, вони захистилися нашими грудьми перед усіми своїми ворогами так, що відкіляб вороги не прийшли, палитимуть спершу наші міста й села, наших людей братимуть у полон, а Москва сидітиме за нами, як за муром. Але й цього Московщині мало. Усіх нас хоче повернути у своїх невільників і холопів. Спершу забрали в неволю гетьмана Многогрішного, потім Самійловича, що обороняли нас, а тепер хочуть повернути нас у досмертну неволю. Теперішньому гетьманові, дозволили роздавати маєтности старшині запоріжського війська, а старшина поділилася нашою братією поміж собою, позаписувала її собі й своїм дітям; у довічну панщину й тільки ще того не робить, що не запрягає їх до плуга. А Москва потурає старшині в усьому, бо знає, що як наші люди зведуться нінащо й помужичаться, то москалі заволодіють Дніпром, Самарою й скрізь побудують фортеці, що через них не можна буде й ворухнутися».

Малюючи перед українськими масами жахливу картину наслідків польсько-литовського замирення, продовжує Петрик:

«Я кинув батька, матір, жінку, родину та чимало добра й тепер закликаю вас до боротьби за цілість нашої батьківщини й волі. Не на те ми розпочинали діло, щоб руйнувати власну батьківщину, бо погані ті птахи, що власне гніздо каляюїь, поганий той господар, що власні маєтности руйнує. Ми йдемо на Україну з тим, щоби визволити братів наших і себе від грабежі Москви та її послушників. Самі ви, розумні голови, поміркуйте: чи краще страждати в неволі, бути наймитом чи паном своєї землі? А хай це вам панове буде відомо, що сам гетьман, за порадою всіх полковників, послав до мене потайки чоловіка сповістити, що як тільки ми з ордою дійдемо до Самари — усі вони відсахнуться від Москви й укупі з нами стануть воювати гнобителя»...

«Коли ви тепер не встанете за свої вольности, то знайте, що загубите їх раз на все і будете довічними московськими невільниками й ніхто вже потім не заступиться за вас»...

Було багато правди, зрозуміння ситуації й трагічного прочуття в словах Петрикового універсалу.

«Гетьманство» Петрика

В липні 1692 р. рушив Петрик з ордою, під проводом калги, на Україну. Спинившись на Камяному Затоні, Петрик вислав делегацію на Січ. Тут привітали Петрика та його союзників хлібом і сіллю. Запоріжці, що їм проводив кошовий Гусак, хоч і спочували визвольницьким змаганням Петрика, не мали відваги явнославно станути проти Мазепи й Москви. На універсал Мазепи, в якому він переконував запоріжців, мовляв, вони не стануть руйнувати батьківщини на спілку з бісурменами, відповів Гусак різко й з докорами, але разом з тим запевнив гетьмана, що ні він ні запоріжське військо не підуть з Петриком. І справді, Запоріжжя стануло до Петрика в резерві, а тільки коло 500 запоріжців, під проводом Василя Бузького, стануло під його хоругвами. Бузький і його добровольці пристали до Петрика на власний риск, ніби без відома кошової старшини, що й не видала Бузькому клейнодів наказного полковника.

На Камяному Затоні зібрано зараз таки раду, що на ній обрано Петрика гетьманом, а калга вручив йому гетьманські клейноди — булаву, бунчук та хорогву.

Проти Петрика вислав Мазепа чотири городові полки й один компанійський, а сам, з пятьма компанійськими полками, станув під Гадячем. Рівночасно розіслав по Україні універсали проти Петрика «дурисвіта й погибельного сина», що несе на Україну нову руїну. Не діждавшись московської підмоги під Гадячем, Мазепа рушив на Полтаву. Скрізь, кудою він не проходив пахло духом бунту. Петрикові універсали не лишалися без відгомону. Пограничні села й містечка, як Царичанка, Китай-город, піддавалися Петрикові без бою й тільки недавно збудований, заселений москалями Новобогородськ оперся. Петрик, не могучи взяти фортеці приступом, залишив її позаду, пішов у глибину України й спинився під Маячкою. Відсіля вислав листа в Полтаву, з зазивом перейти на його бік. Та з Полтави прийшла відповідь відмовна й образлива. Рівночасно татари, почувши про наближення гетьманських військ, втекли, залишаючи Петрика самого. Побачивши, що справа повстання ще не назріла, Петрик вернувся до Перекопу. Тут пробув три місяці, а коли в Бахчисараю настав новий хан Селім-Гірей, колишній союзник Дорошенка, поїхав туди з привітом. З собою привіз Петрик дві, правдиві чи підроблені, грамоти, від Мазепи й генерального судді Кочубея. В обох були висловлені сподівання українців на хана, що одинокий мігби визволити Україну зпід московського ярма... Селім-Гірей, що палав ненавистю до Москви, зустрів Петрика прихильно, а з початком 1693 р. виправив з ним до 30.000 орди в новий похід на Україну. Сам хан обіцяв рушити на Україну весною. Але даремне силувався Петрик приєднати для своїх плянів Січ:

«Не спокушайтеся, браття — писав до запоріжців, — що московські царі присилають вам червінці. Не туліться до Москви, мов судак-риба до невода, що її ще не затягли неводом, а вона сама приляже до нитки тай тягне її рибалка туди, куди попереду вже затяг другу рибу. Так ви, по добрій волі, притулилися до Москви, а вона робить з вами теж саме, що вже попереду зробила з тими, кого ще перше прибрала в свої руки»...

Січовий писар Созонт Грибовський, відповів Петрикові: