Характеристика преторського права у Римі, Детальна інформація

Преторське право було ланкою, що зв’язувало статичну систему квіритського права та суспільні відносини, які бурхливо розвивались.

Лише завдяки швидкій реакції претора на зміну суспільних відносин, універсальності цих змін у праві, римське право змогло стати таким, яким ми його розглядаємо тепер. Завдяки діяльності преторів воно перестало бути вузько національним та статичним, воно почало жваво розвиватись, задовольняти товарно-грошовий оббіг та забезпечувати панування домінуючого класу. Доцільно вказати що саме претор серед інших видів магістратів займав становище особи, яка реально покращувала систему права тогочасної держави, хоча юридично не мала на це права та не знаходилась на найвищому щаблі ієрархії органів системи магістратів.

1. Система магістратів у Римі та місце претора у ній.

Магістратура з’явилася після реформи Сервія Туллія. Магістрати – це службові особи держави, урядовці різних рівнів. Magister у перекладі – начальник. Магістрат стоїть на чолі народу, його образа прирівнюється до образи всього римського народу. Під час перебування на своїй посаді магістрат не міг бути притягнений до відповідальності, або усунутий, зміщений з неї. Магістри не були наділені законодавчою владою, бо це право належало лише Народним зборам. Магістри поділялися на дві групи: 1) ординарні (звичайні); 2) неординарні (надзвичайні).

Магістратуру характеризували такі риси:

виборність; магістрів обирали на Народних зборах з числа осіб віком від 27 років і старших (вік залежав від посади); оскільки магістри обиралися, то їх не можна назвати чиновниками, яких призначають вищі за рангом урядовці; до невиборних, призначуваних магістрів належали диктатор і начальник кінноти; при правлінні Сулли віковий ценз було збільшено: для квесторів – від 30 років, для преторів – від 40 років, для консулів – від 42 років.

колегіальність; на кожну посаду, крім диктатора та начальника кінноти, обирали по кілька осіб. Вони працювали окремо, а при вирішенні важливих питань узгоджували між собою рішення; магістрат міг рішення свого колеги позбавити юридичної сили, наклавши veto;

недовгочасність перебування на посаді. Магістратів обирали на 1 рік, крім цензорів, яких обирали на 5 років.

відповідальність перед народом. Магістрат відповідав за свою діяльність перед тими зборами, які його обрали.

безоплатність. Магістрати не одержували за свою працю винагороди, бо їх діяльність була почесним обов’язком і ганебно брати гроші за службу батьківщині. У багатьох випадках магістратам доводилось зазнавати значних витрат, наприклад на виборчу кампанію, оснащення війська, прийоми. Ось тому займати посади магістрів могли в основному заможні люди.

Магістри були наділені правом вдатися до примусу у випадках невиконання їхніх розпоряджень: затримувати порушників, віддавати їх до суду, накладати арешт на їхнє майно. Кожен ії вищих магістратів мав допоміжний аппарат урядовців. Кожен, хто бажав виставити свою кандидатуру на посаду якогось магістрата повинен був заздалегіть повідомити про це діючого магістрата, який мав право скликати Народні збори. Назвавшись кандидатом, він одягав білу тогу (candidatus – людина, одягнена в білу тогу) і міг проводити передвиборчу кампанію.

Ординарні магістрати

Консули. На чолі всіх ординарних магістратів стояли два консули. Вони обирались із патриціїв, але плебеї після тривалої боротьби домоглись прийняття законів Ліцінія і Секстія, за якими один із консулів повинен обиратися із плебеїв. Консулам належала влада, якою до встановлення республіканського ладу володіли царі, в тому числі і право кримінального судочинства.

Консулам належало також вище військове командування. Крім того консули мали ряд інших повноважень, а саме: а) керівництво набору римських громадян в армію; б) призначення командного складу армії; в) здійснення правосуддя в армії; г) розпорядження військовою здобиччю; д) право заключення перемир’я з ворогами і т. п.

Претори. Помічниками консулів стали претори, посада яких була введена в IV столітті до н. е. Спочатку вони заміщували консулів на час їх відсутності в Римі і виконували обов’язки по охороні внутрішнього порядку, тобто здійснювали керівництво поліцією безпеки. Але потім в їх компетенцію стало входити керівництво правосуддям. Діяльнісь преторів в цьому напрямку зіграла виключну роль в історії римського права.

Цензори. Посада цензора з’явилась під час боротьби плебеїв з патриціями в 443 році до н. е. В обов’язки цензора входило складання цензу, тобто списків населення, розподіл громадян по трибам, розрядам і центуріям, зарахування у вершники і складання сенаторського списку. В обов’язки цензора входив також нагляд за мораллю і право піддавати громадян покаранню за аморальну поведінку. Крім того, цензори приймали участь в управлінні фінансами.

Едили. Едили виконували поліцейські обов’язки (нагляд за порядком в місті, керівництво пожежною поліцією, постачання провізії, нагляд за торгівлею на ринках, тощо). Едилів було чотири.

Квестори. Спочатку квестори були помічниками консулів без будь-якої спеціалізації своєї діяльності. Згодом до їхньої компетенції було віднесено ведення попереднього розслідування в кримінальних справах (до другої половини періоду республіки), зберігання державного архіву і інші зобов’язання.

Плебейські трибуни. В процесі боротьби плебеїв з патриціями з’явилась (після 494 року до н. е.) посада плебейських трибунів. Плебеї добились права обирати від себе двох представників в якості захисників своїх інтересів проти свавілля патриціанських магістратів. Трибуни і їх помічники – два едили були наділені особливою недоторканістю і отримали право припиняти дію рішень магістратів і сенату (право “вето”). Вони також добились права участі в засіданнях сенату. Вони скликали плебейські збори і головували на них. Повноваження трибунів обмежувались кордоном міста.

Нижчі магістрати. Крім цих магістратур, в древньому Римі існував ряд інших магістратур для виконання обов’язків поліції безпеки і пожежної поліції, розслідування на місці злочину, нагляду за станом доріг і вулиць. Вони носили загальну назву “двадцяти шести мужів”.

Екстраординарні магістрати

Диктатор. На час яких небудь надзвичайних ситуацій, спричинених або війною, або загостренням класової боротьби, сенат доручав консулу призначити диктатора на строк не більше шести місяців.

З призначенням диктатора всі ординарні магістрати брали на себе зобов’язання підкорятись диктатору на весь строк його повноважень. Влада диктатора була настільки необмеженою, що не допускались провокації, тобто апеляції на смертні вироки, винесені диктатором. Диктатор призначав помічника – начальника кінноти.

Начальник кінноти. Це був помічник диктатора у військових та адміністративних справах. На нього теж не поширювалось вето магістратів.

Після складення обома екстраординарними магістратами своїх повноважень, їх можна було притягнути до відповідальності перед Народними зборами.

2. Едикти магістратів

Однією з форм правоутворення, специфічною саме для римського права, були едикти преторів. Термін “едикт” походить від слова “dico” (говорю) і відповідно до цього значення першопочатково означав словесне розпорядження (чи словесну об’яву) магістрата по тому чи іншому питанню. Але усність данного розпорядження більше не могла задовольняти суспільні відносини, які весь час розширювались у своєму обсязі та видах. Саме тому потім едикт починає отримувати форму письмового документу. З плином часу едикт отримав спеціальне значення програмної об’яви, яку, за встановленою практикою, робили (вже звичайно в письмовій формі) магістри при вступі на посаду. Юрист Гай писав, що особливе значення мали едикти:

преторів (як міських, що відали справами цивільної юрисдикції між римськими громадянами, так і перегринського, що відав цивільними справами між перегринами та перегринами і римськими громадянами)

куріальних едилів, що відали цивільними справами по торгівельним питаннях (в провінціях – відповідно квесторів).

В своїх едиктах, обов’якових для виконання, магістрати оголошували правила, які будуть лежати в основі їхньої діяльності, в яких випадках будуть даватись позови, а в яких ні.