Характеристика преторського права у Римі, Детальна інформація

Та особливістю правотворчої дільності преторів (і інших магістратів) було те, що вони, не маючи законодавчої влади, в той самий час створили в порядку керівництва судовою діяльністю нові норми та інститути. Так це явище отримало яскраве вираження в термінології римських юристів.

Зазвичай до інститутів цивільного права застосовували термін legitimus (законний), що не використовувався до інститутів преторського права, а іноді навіть і протиставлявся йому, наприклад legitima hereditas, спадкування по цивільному праву, у противагу до спадкуванню по преторському праву (honorum possesio); judicium legitimum – судовий розгляд на основі цивільного права, у противагу цивільному процесу на основі влади (imperium) претора; actus legitima – акти цивільного права, інші приклади, яких можна навести дуже багато.

До відносин, що регулюються преторським едиктом, використовували наприклад вираз justae causae (справедливий той, хто має достатньо підстав), але ніколи не зустрічається вираз legitimae causae. Класичні юристи терміном jus позначали лише закони та стародавні звичаї. Лише в період абсолютизму термін legitimus отримав родове поняття, що було пов’язане з тим, що коли відбувалась кодифікація Юстиніана в текстах класичних юристів відбувалась підстановка терміну (так звана інтерполяція) там де юристи використовували інші терміни. Так незалежно від походження інституту використовувався термін legitimum tempus – 1 законний строк для отримання права власності за давністю, чи для отримання in integrum restitutio, поновлення попереднього стану, legitimae ussarae (законні прецеденти).

Норми преторського права, що проходили із едикта в едикт, отримали значення звичаєвого права і на практиці мали сприйматися з цивільним правом (так, відповідальність домовладики по договорам підвладних йому осіб, що заключались на основі jusus, розпорядження домовладики, була введена преторським правом (едиктом) а потім стала визнаватись цивільним правом).

Едикти правителів провінцій в певній мірі позичали зміст у преторського едикту. Цицерон у своєму листі до друга Аттіку розповідав як він, коли був (в 51 році до н.е.) правителем провінції Кілікії видав едикт. Він розробив його ще знаходячись у Римі, причому як зразок він взяв едикт свого вчителя – відомого юриста Квінта Луція Сцеволи. В першій частині едикту він визначив фінансові питання; у другій частині вказав засоби захисту заснованих на його владі (imperium) прав.

Для того, щоб підтримати все вищесказане в цьому розділі я пропоную визначити остаточно відношення між цивільним (квіритським) та преторським правом.

Так між ними був живий зв’язок і деякі норми jus civile (цивільного права) знаходили відображення в едиктах, і навпаки, досягнення преторського права з часом входили до jus civile.

Імператорські конституції та рескрипти розвивали цивільне право, іноді вони йшли шляхом запозичення норм з едиктів. Процес такої взаємодії охоплював різні інститути права. В деяких областях права на основі преторського едикту складались нові інститути. Так поруч з dominium ex jure Quiritium (квіритська власність) виникає так звана бонітарна (bonis esse), поруч з цивільним спадкоємцем (neres) став преторський володілець спадщини (bonorum possesor). В інших інститутах завдяки преторському едикту йшло поступове зближення двох областей права – області цивільного (квіритського) права та преторського права. Після кодифікації едикта Сальвієм Юліаном, при Адріані, це зближення стало ще більш тісним, але про самі кодифікаційні роботи буде розказано в наступному розілі моєї роботи.

Щоправда формальна протилежність двох систем в силу римського консерватизму зберігалась до Юстиніана, як історичний пережиток. Але ще з епохи класичних юристів почалось об’єднання цивільного і преторського права в один юридичний порядок.

З особливою швидкістю зближення відбувалось у IV та V столітті н.е. і мало досить великий вплив на структуру усіх інститутів та їх системну розробку. Норми та інститути, що здаються досить часто новими в кодифікації Юстиніана, за своєю суттю є результатом об’єднання двох систем, яке почалось три століття перед цією кодифікацією. Про це свідчить автор перших двох книг інституцій Юстиніана – Дорофей: sed cum paulatim tam ex usu hominum quam ex constitutionum emendationibus coepit in unam consonantium jus civile et praetorium jungi constitutum est… (І.2.10.3) – але так потроху як зі звичаю людей, з однієї сторони і нових конституцій з іншої, цивільне право почало приходити до едиктів з преторським то було встановлено…

Цей текст, що був введений в елементарне керівництво VI століття н.е. передає дуже важливий факт з історії джерел римського права, як досить органічний і зрозумілий. Текст вказує, що потроху, шляхом судової чи ділової практики, а також під впливом імператорських конституцій, що змінювали діючий закон, виникало право.

На цьому ми можемо закінчити розгляд питання магістратського права та преторського права зокрема і перейти до розкриття наступного питання, а саме кодифікації преторського права.

3. Кодифікація преторського права. Причини здійснення і наслідки проведення.

Правотворчість претора та інших судових магістратів не могла зберігати свого статусу в зв’язку з посиленням влади імператора, які в свою чергу бажали накласти руку на діяльність судових магістратів. Тобто в цьому ми бачимо суб’єктивний аспект. З іншого боку об’єктивною передумовою проведення кодифікації було те, що основні категорії позовів, необхідних для практики були вже встановлені. Тобто ми можемо сказати навіть про деяку досконалість і ідеальність права і відсутність необхідності змінювати чи доповнювати його.

Подальший розвиток преторської діяльності формально втратив свою основну направленість, коли при Адріані, з метою закріплення окремих постанов преторського права, юристу Сальвію Юліану було доручено зібрати, переглянути і привести в порядок матеріали постійного едикту – edictum perpetuum (125-138 рр. н.е.). Зміст попередніх едиктів в їх єдності кінцево було зафіксовано. Іншими словами була проведена кодифікація преторського права. Щоправда edictum perpetuum не був визнаний законом, але за пропозицією імператора особливий сенатус консульт визнав його незмінним. Право зміни цього едикту (доповнення чи вилучення деяких положень) надавалось лише імператору. Останній, з моменту редагування едикту, замінив viva vox juris civilis – живий голос цивільного права. Претори продовжували виставляти едикт в Римі і в провінціях, але тільки в кінцевій редакції Юстиніана.

Юліанська редакція едикту не збереглась, але завдяки кодифікації цього едикту і в основному досить широким коментарям Гая, що дійшли до нас (також коментарі Ульпіана, Павла), стало можливим відновити і текст розташування постанов і формул, що містились в едикті.

Наявність коментаря Гая також до провінційних едиктів – edictum provinciale – змушує припустити, що Юліан кодифікував не тільки едикт міських преторів, а й едикт провінційних правителів.

Едикт преторів для перегринів залишився, певно, без кодифікації.

Якщо джерела говорять лише про один едикт, то це певно виникло внаслідок урівняння в 212 році юридичного положення усіх вільних жителів імперії, для яких едикти втратили будь-яке значення.

Едикт складався з певної кількості (точне число досі не встановлене через інтерполяційні роботи подальших років) титулів невеликого об’єму з заголовками (de judiciis, de rebus creditis та інші) та охоплювали дві частини. В головній частині були опубліковані окремі моменти та пункти позовів, clausube edictales, в додатковій – наведено типові формуляри позовів.

До негативних аспектів едикту можна віднести те, що в ньому не було однієї певної системи, через те, що його склад був зумовлений історично і тому не міг мати певної предметної системи у розташуванні, адже він складався протягом століть.

Розташування норм в ньому було зумовлено реально існуючими на кожному окремому етапі своїх специфічних правових відносин та норм права, що регулювали їх.

Зміст едикту виходив при республіці із компетенції (officium) судових магістратів та встановлювався ними по їх переконанню і відповідно до поточної політики пануючого класу.

Все сказане мною дає можливість зробити такі висновки стосовно кодифікації преторських едиктів:

серед причин доцільно виділити суб’єктивні та об’єктивні

прийняття єдиного едикту мало як позитивні тк і негативні наслідки. До позитивних можна віднести об’єднання (систематизацію) едиктів різних частин імперії, приведення їх в єдиний документ, усунення абсорбування найкращих положень. А негативним було те, що припинилась діяльність преторів та вдосконалення системи права.

Це були найголовніші положення, що стосуються систематизації преторського едикту.

Висновок

В результаті проведеної мною роботи я зміг дослідити найголовніші положення, що стосувались претора як посадової особи і його місце в системі державних органів Древнього Риму, також я розкрив сутність правотворчої діяльності претора. Зважаючи на все те, що було викладено в моїй роботі я можу зробити наступні висновки:

претор (як міський так і перегринський) посідав одну з найважливіших посад у магістратурі римської держави