Конституційне право Франції, Детальна інформація

3.Права і свободи громадян.

Права і свободи громадян у французькому конституційному праві закріплюються досить своєрідно. В основному законі 1958 року відсутній спеціальний розділ про права і свободи. Тут лише є відсильна норма в преамбулі до Декларації прав людини і громадянина 1789 року, доповненої преамбулою конституції 1946 року. В самому тексті конституції права і свободи зазначаються тільки в декількох статтях: підтверджується принцип рівності перед законом всіх громадян незалежно від походження, расової приналежності і релігійних переконань (ст.2), признається характер Республіки, як неподільної, демократичної і соціальної (звідси можна робити загальні висновки про характер прав людини), говориться про суверенітет і право голосу, про плюралізм політичних партій і про дотримання демократичних принципів (ст.ст.3,4). Крім того, ст.34 відносить до сфери закону встановлення правил, які стосуються громадянських прав і свобод, ст.53 говорить про право народів на самовизначення, ст.ст.64,66 - про незалежність судової влади, як гаранта прав і свобод.

Декларація 1789 року проголосила природні права і свободи людини і громадянина, тобто права, які завжди притаманні. На сьогоднішній день це коло прав і свобод не здається особливо всеосяжним, проте не можна не враховувати часу прийняття Декларації, яка досі залишається найбільш відомим актом такого роду. В Декларації вказаний принцип рівності: “Люди народжуються і залишаються рівними в правах” (ст.1), тому що вони народжуються людьми в однаковій мірі. Рівність є необхідним наслідком природного характеру прав. Декларація включає деякі загальні правила, необхідні для реалізації прав і свобод. Наприклад, стаття 4 встановлює, що “свобода полягає у можливості робити все, що не приносить шкоди іншому: таким чином, здійснення природних прав людини має лише ті межі, які забезпечують іншим членам суспільства використання тих самих прав. Ці межі можуть бути встановлені тільки законом.” В статті 5 проголошується не менш важливий принцип: “Все, що не заборонено законом, тому не можна чинити перешкоди, ніхто не може бути примушений до виконання того, що не передбачено законом”. В цьому акті закріплені і конкретні права і свободи-права в судовій галузі (ст.ст.7,9), свобода думок, слова, друку, права власності.

В преамбулі конституції 1946 року містяться норми про рівність прав чоловіків і жінок, які повинні бути гарантовані законом, право притулку, свобода думок, право на отримання освіти. Держава повинна організовувати безоплатне навчання. Тут же знаходяться економічні і соціальні права: право на працю і обов’язок працювати, профсоюзні права і свобода профсоюзної діяльності, право на страйк, яке втілюється “в рамках законів, які його регламентують”, участь трудящих у визначенні умов праці і в управлінні підприємствами, закріплюється можливість націоналізації майна і підприємств, експлуатація яких “має чи набуває риси національної суспільної служби чи фактичної монополії”, захист нацією здоров’я і матеріальної безпеки, солідарність і рівність у відношенні видатків, які виникають в результаті національного лиха.

Порушення прав і свобод юридичних осіб є предметом розгляду загальних, тобто кримінальних, цивільних та адміністративних судів. В першому випадку-якщо таке порушення передбачене кримінальним законом, в другому-коли можливі цивільні санкції, в третьому-при перевищенні державним органом своїх повноважень.

З приводу порушення прав і свобод можна звернутись і до парламентського посередника-французького омбудсмена, - який, однак., не володіє практично власними повноваженнями по розслідуванні порушень, а може лише звертати увагу на них. На практиці до посередника звертаються не часто. Захист прав і свобод фізичних осіб і неурядових організацій може здійснюватись і на міжнародному рівні, а саме в рамках ООН.

4.Виборче право і виборча система. Референдум.

У Франції процес формування виборчих органів досить детально регламентований. На теперішній час активним виборчим правом юридично володіють всі французькі громадяни, які досягли на момент виборів 18-ти років і володіють громадянськими і політичними правами. Виборці повинні задовольняти вимоги цензу осілості, який по загальних правилах рівний не менше шестимісячного строку.

Голосування здійснюється особисто, і кожен виборець має один голос. На президентських виборах і в голосуваннях на референдумі можуть приймати участь французькі громадяни, які проживають за кордоном. Своє право вони здійснюють в посольствах чи в прикордонних департаментах. Пасивне виборче право надається для виборів в Національні збори у 23 роки, в Сенат-з 35 років. Виборча застава існує на всіх виборах.

Важливим етапом є висування кандидатів. Згідно закону всякий французький виборець, який володіє необхідними кваліфікаціями, може бути кандидатом до представницької установи. Але фактично кандидати висуваються політичними партіями і організаціями. Лише опираючись на політичну партію, можна розраховувати на вибрання. На парламентських виборах кандидат не може бути висунутий більш як в одному окрузі.

Порядок виборів президента республіки за всю історію П’ятої республіки поніс єдину зміну - замість колегії виборців, які обирали президента до 1962 року, був в тому ж році встановлений принцип прямих виборів. Ні конституція, ні ніяке інше законодавство не встановлюють мінімального віку для кандидатів на цей пост. Від Четвертої республіки був збережений і семирічний строк повноважень, з тією різницею, що тепер нічого не говориться про неможливість переобрання, тобто передбачена можливість займати цю посаду невизначену кількість разів.

Для подання кандидатури на посаду президента потрібно зібрати 5 тисяч підписів осіб, які займають певні виборчі посади. Обрання президента проходить по двотуровій мажоритарній системі. Якщо в першому турі ні один із кандидатів не отримує абсолютної більшості голосів, то через два тижні проводиться другий тур. В ньому беруть участь тільки два кандидата, які набрали найбільшу кількість голосів в першому турі.

Національні збори - нижня палата парламента - обирається на 5 років загальним прямим голосуванням за змішаною мажоритарною системою. Верхня палата - Сенат - формується триступеневими виборами. Сенатори обираються на 9 років в колегіях в кожному із департаментів. Палата оновлюється на одну третину кожних три роки.

У Франції на національному і місцевому рівні на теперішній час відомий тільки один вид безпосередньої демократії - референдум. В конституції 1958 року референдум представлений досить широко і в декількох видах. На національному рівні він передбачений тричі. Перш за все, на основі ст.89 основного закону може проводитись конституційний референдум для ратифікації поправок. По змісту ст.89 такий референдум повинен проводитись тільки у випадку, коли авторами поправок будуть парламентарії. Якщо ж проект перегляду має урядове походження, то від президента республіки залежить вибір способу ратифікації. Референдум на основі цієї статті - друга можливість, надана виборцям прийняти участь у вирішенні важливих державних справ. Ця стаття ввела референдум як інструмент в руках президента республіки. Голосування може проводитись по слідуючому колу питань: організація державної влади, повноваження на ратифікацію міжнародного договору, яки би відобразився на функціонуванні державних інститутів.

5.Центральні органи державної влади.

У П’ятій республіці до числа органів центральної виконавчої влади відносяться Президент республіки і уряд. Ці два органа не є зовсім відокремленими один від одного. Президент республіки займає вершину в ієрархії державних органів. На нього покладені дуже важливі обов’язки по нагляду за встановленим конституційним правопорядком. В статті 5 основного закону міститься формула щодо нагляду президентом за дотриманням конституції і про забезпечення своїм арбітражем нормального функціонування державних органів. Найбільш важливим повноваженням Президента є право розпуску Національних зборів, яке обмежене лише трьома умовами:1) не може бути проведений розпуск на протязі року, наступного після попереднього розпуску, 2) під час дії надзвичайного положення (ст.16 конституції), 3) тимчасовим президентом республіки, тобто головою Сенату, який заміщає вакантну посаду глави держави до обрання нового президента.

Особливо зростає роль глави держави, коли він вирішує ввести в країні надзвичайний стан. Стаття 16 конституції дозволяє президенту ввести справжню одноособову диктатуру, під час здійснення якої він приймає всі міри, які на його думку диктуються обставинами. Важливий інструмент в реалізації політичної функції держави, який не має аналогів у французькій конституційній історії, ця стаття стала “зброєю політичної боротьби”.

Президент практично знизу доверху формує виконавчу владу. Він призначає міністрів, всіх вищих чиновників ,тільки дрібні державні службовці призначаються декретами міністрів. Президент - голова Збройних сил, він головує у вищих зборах та комітетах національної оборони. В області міжнародних відносин Президент заключає і ратифікує міжнародні договори, за виключенням тих, які вимагають обов’язкової ратифікації парламента. В судовій області Президент володіє традиційним правом глави держави - правом помилування. Президент знаходиться на вершині судової влади, являючись гарантом її незалежності (ст.64 конституції). Він головує на раді Міністрів, підписує декрети, прийняті на ній, приймає участь у розгляді законопроектів уряду, призначає на цивільні і військові посади, акредитує послів і надзвичайних послів в закордонних державах.

Президенту допомагає в його діяльності особовий апарат, який досягає декількох сот чоловік. У склад апарату входять кабінет, генеральний секретаріат, військовий штаб, декілька чиновників для особливих доручень. Всі співробітники цих служб призначаються особисто Президентом.

Уряд - колегіальний орган, до складу якого входять прем’єр-міністр і міністри. У відповідності до конституції розрізняють: Раду міністрів - збори міністрів під головуванням Президента республіки, і кабінет міністрів - збори міністрів під головуванням прем’єр-міністра.

Уряд призначається слідуючим чином: Президент республіки підбирає кандидатуру на пост прем’єр-міністра і призначає його. Останній підбирає міністрів і представляє Президенту, який їх призначає. При виборі кандидата на пост прем’єр-міністра Президент володіє значною свободою. Це його особисте право. Важливо лише те, щоб при голосуванні на Національних зборах прем’єр-міністру не було відмовлено у довір’ї.

Повноваження уряду діляться на здійснювані ним колегіально і на здійснювані особисто прем’єр-міністром. Нововведенням стало утвердження інституту несумісності посади члена уряду з наявністю парламентського мандата, з будь-якою посадою професіонального представництва загальнонаціонального характеру, а також з будь-якою державною службою чи професіональною діяльністю.

Особлива роль в уряді належить прем’єр-міністру. Він координує роботу міністерств, контролює її, дає вказівки про складання важливих актів ( бюджет, економічні плани, ін.). Він головує в між міністерських комітетах, може головувати і в раді міністрів. Прем’єр-міністр несе відповідальність за національну оборону, “забезпечує виконання законів” (ст.21 конституції), здійснює регламентовану владу і видає декрети, які не розглядаються на Раді міністрів. Крім того, він може пропонувати Президенту скликати парламент (ст.29,30 конституції), коли той не проводить засідань, він володіє правом законодавчої ініціативи, особисто приймає участь у підготовці законопроектів, може приймати участь в роботі парламентських комісій і в палатах, в будь-який час він повинен бути вислуханий в них.

Парламент складається з двох палат: нижньої - Національних зборів і верхньої - Сенату. Парламент збирається на одну сесію в рік, вона відкривається в перший робочий день жовтня і закінчується в останній робочий день червня. Причому число днів, на протязі яких палати можуть засідати, не повинно перевищувати ста двадцяти.

Для організації роботи кожна палата створює бюро. Голова Сенату у випадку вакантності поста Президента республіки тимчасово виконує його обов’язки, кожний головуючий призначає по три члени в Конституційну раду, визначає межу відповідальності та недоторканості, і індемнітет, тобто надання члену парламента матеріальних можливостей для забезпечення його занять.

Функції французького парламента по формі мало чим відрізняються від функцій центральних представницьких органів інших зарубіжних країн. Вони діляться на законодавчі, економічні, контрольні, судові і зовнішньополітичні. Законодавча функція полягає в прийнятті простих законів, органічних законів і в прийнятті законів, змінюючих конституцію.

Економічні повноваження парламента включають перш за все прийняття економічних планів розвитку народного господарства, контроль за їх реалізацією, контроль за націоналізованим сектором економіки, прийняття фінансових законів і законів про виконання бюджету, прийняття виправляючих фінансових законів, які змінюють закон про річний бюджет. Парламент, однак, не здійснює великого впливу на долю державного бюджету, основну роль в його прийнятті відіграє уряд.

Законодавча ініціатива належить прем’єр-міністру і парламентаріям. Президент республіки формально правом такої ініціативи не володіє. З контрольними повноваженнями парламента пов’язене право петицій і діяльність парламентського посередника. Право петицій полягає в тому, що різного роду звернення направляються головам палат. Петиції також можуть передаватись членам парламенту, які роблять на полях напис і підписують її. Петиція, подана сукупністю людей в громадському місці, не може бути прийнята.

Зовнішньополітичні повноваження парламента зводяться до двох: оголошенню війни і введенню військового стану в країні і до ратифікації міжнародних договорів.

Судові повноваження французького парламента досить обмежені. До них відноситься оголошення амністії і створення двох органів правосуддя - Високої палати правосуддя і Суду республіки. Перша формується для здійснення правосуддя по відношенню Президента республіки за державну зраду. Ця палата включає 24 постійних суддів і 12 їх заступників. Після кожного переобрання Національних зборів в місячний строк, слідуючим за першим засіданням, Збори обирають 12 постійних суддів і 6 заступників. Вибори проводяться таємним голосуванням. Для обрання необхідно отримати абсолютну більшість голосів в кожній палаті. Сама Висока палата обирає голову із двох його заступників. Суд республіки включає 15 членів, 12 із яких в рівній кількості обираються Національними зборами і Сенатом після їх повного чи часткового оновлення. Трьох інших членів представляє Касаційний суд, і один із цих членів головує в Суді.