Нацизм, Детальна інформація

В період з січня 1919 по квітень 1920 у Берліні і промислових центрах Німеччини відбулися страйки і демонстрації, повсякчас з зіткненнями з поліцією. Весною 1920 хвилювання у Рурі практично поставили країну на межу громадянської війни. Подібні вибухи стали проявом широкої хвилі соціального протесту не мали лідерів, які здатні перевтілити цю хвилю в дійсну політичну силу. Після “вгамування” Рура у квітні 1920року хвиля страйків та демонстрацій зменшилась, ліві радикали потерпіли крах, а робітничий клас лишився розколотим.

В січні 1919 року на виборах до національного зібрання перемогу отримали партії що підтримували парламентську демократію. Збори прийняли Конституцію ( яка більше відома як “Веймарська” ) в якій вперше в історії Німеччини проголошено демократичний парламентський устрій. Але менш ніж через рік після прийняття Конституції її засновники та прибічники залишились у меншості, яка ніколи так і не стала більшістю. В період з1920 по 1930 середній термін існування коаліційного уряду становив 8 місяців, довше проіснувала Велика коаліція з1928 по1930 рік. Після чого було призупинено дію Конституції, з подальшою заміною на президентське правління. Отже у Німеччині існувала багатопартійна система.

Міф про те, що марксистська революція лише дивом не скоїлася, але ще може скоїтись був потрібен не лише лівим а й правим радикалам і є важливим фактором виникнення фашистських партій по всій Європі .

Реальність цього міфу в умовах Німеччини зросла завдяки двом умовам.

По-перше у Тимчасового республіканського уряду виникла потреба у кадрах, тому уряд звернувся до офіцерів германської армії , а також до чиновників які у минулому працювали у різних імперських службах за підтримкою у стримані загрози революції та консолідації країни, що програла війну. Це дало змогу офіцерам, чиновникам, суддям та іншим представникам розумової праці , а також підприємцям повернути собі втрачену владу.

По-друге, не бажаючи змиритись із республіканським режимом, все ще могутні правлячи класи звинуватили прибічників республіки у поразці Німеччини у війні, та прийнятті нав’язаних Антантою мирних угод, а також у тому що на зміну більш звичній у Німеччині авторитарній владі прийшов “слабкий” демократичний уряд, який буцімто заохочував незадоволення та безпорядки. Ця оцінка була дуже далека від реальності але вона дала змогу перекласти відповідальність за поразку у війні на парламентський режим, звинувачуючи його у всіх приниженнях.

Комуністи та соціалісти постійно зображувались, як вороги демократії, але реальна загроза з’явилась з боку правих угрупувань. Націоналізм - ось що об’єднало всі праві угрупування , а також бажання стерти ганьбу 1918 року, стерти образу національної гідності, особливо слави німецької зброї, поразку якої більшість німців відмовлялась признавати.

До поразки у війні німецький націоналізм грав більш консолідуючу ніж роз’єднуючу роль у суспільстві. Після війни активність правих націоналістичних партій була направлена проти республіки, проти зрадників своєї країни, які спостерігають за її приниженням. У повоєнній Німеччині в умовах політичної нестабільності, інфляції та насильства середній клас виявив загрозу в зміні звичних цінностей, а також невпевненість у завтрашньому дні. У1919-1923 рр. Німеччина являла собою суспільство, вражене до самої основи.

В середині 20 років економіка Німеччини поступово почала виходити з кризи . Але 1929 року Німеччину як і весь світ охопила економічна криза. Скоротилися обсяги виробництва, зросло безробіття, сотні тисяч селян продали свої наділи. Кількість безробітних зросла до 5 млн. Уряд не зміг стабілізувати ситуацію. Цим негайно скористався Гітлер, який закликав до рішучих дій. Після чергового зниження зарплатні країною прокотилась хвиля мітингів і демонстрацій. Вплив комуністів і лівих соціал-демократів зростав, що стурбувало німецьких промисловців та представників середнього класу. Їм була потрібна політична сила, здатна зупинити економічний хаос. Таку силу вони вбачали у партії Гітлера. 30 січня Гітлерові було доручено сформувати новий кабінет міністрів, а Гітлер був назначений рейхсканцлером. Так до влади у Німеччині прийшли нацисти.

3. Дуче, фюрер - роль вождя, диктатора у становленні фашизму.

У 1919 році як наслідок поразки у війні в Італії з”явилась нова політична сила, яка не визнавала правил парламентської гри, яка базувалася на зброї, військовій дисципліні та демагогії. То були Фаші ді комбаттімента - бойові групи. Вони були сформовані за місцевими ознаками, тим самим підкреслюючи свій зв”язок з населенням та проблемами даного регіону. Ці групи не мали єдиного центру. Їх об”єднав навколо себе – Беніто Муссоліні, “дуче”-“великий”.

Муссоліні (Mussolini) Беніто (1883-1945), фашистський диктатор Італії у 1922-43. Політичну кар”еру почав в соціалістичній партії. В 1919 заснував фашистську партію. Здійснивши «похід на Рим» (28 жовтня 1922), Муссоліні захопив владу і 1 листопада 1922 очолив уряд Італії. Муссоліні володів диктаторськими повноваженнями. Уряд Муссоліні ввів в країні режим фашистського терору, проводив агресивну зовнішню політику, разом з фашистською Німеччиною розв’язав 2 світову війну. В 1945 захоплений італійськими партизанами та розстріляний.

Головними напрямками діяльності фаші стала пропаганда та збройна боротьба з соціалістами, яких вони називали ворогами Італії. Фаші видавали декілька газет. Ідеологія фаші нічим не відрізнялась від звичайного націоналізму та шовінізму, вона була розрахована на широкий загал.

По-перше пропагувалася велич Італії, тобто реставрація Великої Римської Імперії.

По-друге ненависть викликала демократія, вона повинна бути знищеною.

По-третє ненависть до “червоних”, вони були досить небезпечними конкурентами у політичній боротьбі.

Муссоліні протиставив себе комуністам. Чим сильніша економічна криза, тим менший авторитет демократів, фашисти ставали сильнішими. У 1922 році Муссоліні утворив Велику Фашистську Раду.

Фашизм, який виник в Італії, швидко розповсюдився по всьому світу. Італійський фашизм став першим досвідом влади партії нового типу, не комуністичного напрямку, тому фашизм насамперед явище італійське.

Велику роль у становленні фашизму в Італії і Німеччині зіграли керівники, вожді правлячих партій. Значення особистості в історії країн дуже велике.

У Німеччині в 1919 році слюсар Антон Дрекслер та журналіст Карл Харер створили – ДАП (Німецьку Робітничу Партію). Основними постулатами цієї організації були націоналістичні лозунги: німці – велика раса, яка повинна керувати світом, євреї та комуністи загрожують її чистоті, тому необхідно звільнити робочих від марксизму. Крім цих вимог ДАП не мала чіткої програми.

У 1919 році до ДАП вступає Адольф Гітлер, який бере в свої руки керівництво пропагандою. Виникає питання що являв собою Гітлер як людина і як політичний та військовий діяч.

ГІТЛЕР (Hitler) Адольф (20 квітня 1889, Браунау на Інні, Австро-Угорщина — 30 квітня 1945, Берлін), фюрер та імперський канцлер (диктатор) Німеччини (1933-45).

Гітлер народився у сім”ї австрійського митника. В перші роки війни записався добровольцем до германської армії. Служив рядовим, потім єфрейтором, приймав участь у бойових операціях. Був двічі пораненим, нагороджений Залізними Хрестами II і I степенів. 30 квітня 1945 в обложеному Берліні Гітлер покінчив життя самогубством.

Адольф Гітлер особисто працював як агітатор і оратор. Для партії він був неоціненним як людина, поява якої гарантувала аудиторію. Це було результатом магнетизму Гітлера. На відміну від сухої манери агітаторів, Гітлер показував себе людиною з народу та для народу, говорив відверто. Його промови не були глибоко інтелектуальними, він брав факти, які підтверджували його тезиси, змішував їх і отримував переконливий текст. Гітлер своїми промовами викликав сміх, важку атмосферу, пробуджував жалість або жах, гордість та несамовитість. Ораторське мистецтво Гітлера, це зростаюче “дозування” напруги, зміна міміки та жестикуляція. Подавлення волі слухачів силою оратора Гітлер вважав фактором пропаганди. За короткий проміжок часу Гітлер зайняв видне місце в ДАП.

У лютому 1920 назва ДАП була замінена на НСДАП. Потім Гітлер представив партійну програму, що складалася з 25 пунктів. Програма була наповнена націоналістичними лозунгами та обіцянками, це була суміш реваншизму та антисемітизму. У програмі були вимоги відміни Версальського договору, створення “Великої Німеччини” за рахунок земель інших держав, проведення аграрної реформи, участь у прибутках підприємств, підкреслювалась винятковість “Германської раси”.

В НСДАП вступає чимало військових, які створили фракцію “солдат-фронтовиків” – опору Гітлера. У 1921 році Гітлера було обрано головою партії, після чого він почав вимагати для себе диктаторських повноважень. Прийнято “Статут НСДАП”. Фашистський рух привабив до себе тисячі молодих людей, чисельність партії росла. У 1921 були організовані напіввійськові організації – Штурмові загони(СА) та еліта партії - СС. Гітлер налагодив зв’язки з промисловцями, які надавали партії фінансову допомогу.

Завоювавши владу в НСДАП, Гітлеру потрібна була влада в державі. На виборах 1928 року НСДАП отримала 12 місць у рейхстазі. А вже 30 червня 1934 Гітлер став рейхсканцлером Німеччини. 2 серпня 1934 був прийнятий закон про об’єднання посад канцлера і президента, крім того він став головнокомандуючим армією. В Німеччині було чимало людей, які бачили в Гітлері свій ідеал. Він отримав майже загальну підтримку з боку населення. Воно підтримувало політику Гітлера, встановлений ним тоталітарний режим, бачило в ньому захисника своїх інтересів, йшло на певні жертви.

Автобіографія Гітлера є чудовою ілюстрацією авторитарної особи. Гітлер прожив 56 років, 30 з яких він був нікому не відомою особою. Тому Гітлер особливо подобався тій частині населення, яка мала потребу у героїчному керівнику, з його “культом германської нації”. Німці містично чекали ВОЖДЯ. От і Гітлер був впевнений у тому, що він фюрер , а не “барабанщик”.

По суті той факт, що на чолі партії стояв Адольф Гітлер звеличило НСДАП. Є багато свідчень про те, що при відсутності програми дій, особа Гітлера була дійсно тим центром притягання , завдяки чому нацисти отримали підтримку народу, та прибуття нових членів у ряди НСДАП.

Секрет “міфу Гітлера” полягає у щирій вірі народу у створеному сурогаті релігії про месію в образі Вождя “ якого осінило благодаттю божою та високим призначенням”, Гітлер став символом “національної єдності”; таким його представляла пропаганда, таким він був для партії та мільйонів простих німців - вождем який стояв вище окремих корпоративних інтересів, архітектором відродження Німеччини, непідкупним, фанатично відданим фатерлянду, захисником честі рідної країни від зовнішніх та внутрішніх ворогів. У той же час він був із простого народу, звичайним німцем, єфрейтором нагородженим Залізним Хрестом першого ступеня, знав про фронтове солдатське життя.