Механізм банкрутства в україні та шляхи його вдосконалення, Детальна інформація

Не позбавлений недоліків і принципово новий вид підприємницької діяльності для України (на відміну, наприклад, від Росії, де арбітражні керуючі працюють з 1.03.1998 р. – дати вступу в силу російського закону “Про неспроможність (банкрутство)”) – інститут арбітражних керуючих. Арбітражний керуючий стає ключовою фігурою у вирішення подальшої долі потенційного банкрута. За визначенням Закону арбітражним керуючим може бути призначено лише ліцензованого фахівця. Кількість (а також і якість підготовки) ліцензованих арбітражних керуючих, без яких практично не можливе здійснення процедур, передбачених Законом, поки що далеко неадекватна потребі в них. В наслідок чого – швидкість та масштаб змін, які передбачені новим механізмом, є досить низькими.

Цілком недостатнім виглядає і захист особи арбітражного керуючого, життя та здоров’я якого, за Законом, лише можуть бути застраховані за рахунок коштів кредиторів згідно з законодавством, а ризик здійснення такого роду діяльності є надзвичайно великим (процеси банкрутства охоплюють приватизацію та реструктуризацію підприємств і досить часто пов’язані із діями кримінальних структур). В польській практиці, де також діють арбітражні керуючі (синдики), питання власної безпеки вирішуються ними самостійно – їм приходиться витрачатися не тільки на помічників, але й на охорону. Тому оплата праці синдиків в Польщі є відповідно високою. У нас же Закон обмежує оплату праці арбітражного керівника середньою за останній рік перед початком процедури зарплатою директора, та й її може не бути. Основним заохоченням роботи управителя є разова винагорода, яка становить певний відсоток від суми повернення боргів. У Росії початково така винагорода була законодавчо обмежена 5%, але працювати на таких умовах практично ніхто не погоджувався. Обмеження довелося зняти, і ціна послуг одразу підскочила до 15-25%. Не врегульованим залишається і питання: як на практиці зацікавлені у банкрутстві особи зможуть оплачувати послуги арбітражного керуючого за відсутності (чи недостатності) у банкрута майна. Нехтування ж, з боку Закону, матеріальних потреб та необхідності високого рівня захисту арбітражного керуючого підвищує ймовірність корупції, використання останнім механізмів банкрутства для досягнення особистих корисливих цілей.

Не дивлячись на те, що новим Законом створені сприятливі умови для проведення санації підприємств-банкрутів на сьогоднішній день така процедура не дістала широкого поширення. Однією з головних причин є те, що грошей на неї ніхто зазвичай не дає. Кредитори, як правило, прагнуть повернути свої борги, а боржники – бодай частково віддати борги. Єдиним виходом тут може слугувати реструктуризація підприємства, коли деякі активи розпродуються, а виторг спрямовується на потреби санації. Але й тут існує проблема: застарілі основні фонди (а це є характерним для переважної більшості українських підприємств), як правило, не є ліквідним майном. Частковим виходом із даної проблеми могла б стати застава або продаж нерухомості, а головне – землі. Але на сьогоднішній день на заваді цьому стоїть політика місцевих адміністрацій та не сформованість ринку землі в Україні.

Отже, кредитори та інвестори поки що не зацікавлені у проведенні процедури відновлення платоспроможності свого боржника. Для державних підприємств ще одним джерелом коштів на проведення санації є фінансування з держбюджету. Причому в цьому випадку витрати на санацію повинні фігурувати в Законі про державний бюджет на відповідний рік. При існуючому стані справ уряд навряд чи може дозволити собі витрачати на ці заходи великі кошти. Зокрема, Законом про бюджет на 2000 рік було призупинено дію статей Закону “Про відновлення платоспроможності...”, що стосуються процедури санації для держпідприємств. Виняток було зроблено лише для підприємств, що випускають трактори і комбайни. Так, два “спец закони” (такі, що під них має “підлаштовуватися” решта законодавства) – Закон “Про бюджет на поточний рік” та “Про відновлення платоспроможності...” – перебувають у суперечності. Бюджетний закон, фактично, вимагав безальтернативної ліквідації неплатоспроможних підприємств і на сьогоднішній день відновлення їх платоспроможності, яке проголошене за мету Законом “Про відновлення платоспроможності...” – не більш ніж міраж.

Не тільки не вирішила, а й навіть в деякій мірі поглибила проблеми банкрутства держпідприємств Постанова Про Порядок проведення досудової санації держпідприємств, затверджена КМУ 17.03.2000 р.. В цілому вона лише формально носить продебіторський характер і не передбачає вагомих важелів для реального відновлення платоспроможності боржників-держпідприємств, хоча перелік заходів, які можуть застосовуватися з метою відновлення платоспроможності боржника розширений. В цей перелік на сьогодні входять: реструктуризація підприємства, перепрофілювання виробництва, закриття нерентабельних виробництв, відчуження основних фондів, передача майна в оренду, відстрочення платежів, переоформлення короткострокових кредитів в довгострокові, скорочення персоналу. Якщо відкинути деяку термінологічну плутанину (перепрофілювання і закриття нерентабельних виробництв, наприклад, входять у поняття “реструктуризація”), то дійсно свобода маневрів для керівників санації збільшена. В переліку навіть передбачено можливість скорочення працівників, про що шість років потому не можна було б і уявити. В той же час присутню раніше норму про обов’язкове врахування соціальних наслідків закриття (перепрофілювання) того чи іншого підприємства скасовано. В цьому значенні Порядок носить виражену антисоціальну спрямованість, адже одночасно не вводить жодних захисних механізмів для скорочених працівників.

Головний недолік постанови – повна невизначеність прав кредитора державного підприємства. Так, він може виходити з ініціативою щодо проведення санації боржника, може брати участь в розробці плану санації і все. В той же час повноваження держоргану, який за визначенням, відстоює інтереси боржника, доволі широкі.

Насамперед насторожує поява в документі строків проведення санації – “строки проведення санації не повинні перевищувати 12 місяців. В окремих випадках уповноважений орган може подовжити строки, але не більше ніж на шість місяців”. Аналогічні строки фігурують в Законі “Про відновлення платоспроможності ...”. Але там рішення про санацію приймають кредитори, а не боржники або вповноважений орган.

Інша суперечність полягає в тому, що для потенційних інвесторів або кредиторів передбачено “придбання прав власності на майно підприємства у відповідності із законодавством”. Цим фактично пропонується приватизація державного майна. Але діюче законодавство про приватизацію державного майна (за винятком окремих разових випадків відчуження основних засобів виробництва) не передбачає чіткого порядку придбання такого майна в ході процедури досудової санації як засобу приватизації.

Під час проведення санації, боржника (державне підприємство зокрема) збанкрутити практично неможливо. Тобто кредитор може спробувати порушити справу про банкрутство, але навряд чи будь-який суд прийме рішення до закінчення санації держпідприємства. Якщо взагалі прийме справу до розгляду.

Розглянемо гіпотетичну ситуацію. Уявимо, що деякому кредитору терміново необхідно повернути свої гроші (він сам може опинитися у стані банкрутства). Дізнавшись про це, держпідприємство спільно з уповноваженим органом ініціює процедуру авто санації і на вісімнадцять місяців таке державне підприємство застраховане від неприємностей.

Подібні тенденції небезпечні не тільки самі по собі. Адже відсутність дієвого механізму банкрутства – одна з головних причин, яка стримує розвиток кредитування: як грошового так і товарного.

Нарешті, в Конституції України, яка є основним Законом України, задекларовано рівність всіх форм власності. Тому неприпустимим є створення пільгових умов – так званих “банкрутних канікул” для держпідприємств і обмеження прав інших форм власності.

Усунення вищезазначених недоліків, врегулювання суперечностей, які виникають між різними законодавчими актами забезпечать дієвість нового механізму банкрутства, який за своєю суттю є прогресивним. З цією метою було розроблено проект Закону “Про внесення змін до ЗУ “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом”. Він зокрема передбачає конкретизацію положень щодо арбітражного керуючого – відтепер ним може бути лише фізична особа – суб’єкт підприємницької діяльності, яка має вищу юридичну або економічну освіту, володіє спеціальними знаннями та не є зацікавленою особою щодо боржника і кредиторів (зараз ці вимоги формально стосуються лише розпорядника майна).

Уточнено повноваження керуючого санацією. Зокрема, він зобов’язується не просто здійснювати заходи щодо стягнення дебіторської заборгованості боржником, але й подавати від імені боржника позови про це. А його право відмовлятися від договорів у разі якщо їх виконання завдає збитків боржнику порівняно з аналогічними договорами, що укладаються за таких же умов, трансформуються в право відмовлятися від усіх договорів, виконання яких завдає боржнику збитків.

В той же час законопроект в своєму ставленні до кредиторів і їх прав є дуже жорстким. Насамперед, з’являється поділ кредиторів на “конкурсних” та “поточних”. Під “конкурсними кредиторами” слід розуміти кредиторів за вимогами до боржника, які виникли до порушення справи про банкрутство або визнані як такі згідно з цим законопроектом і не забезпечені заставою майна боржника. В свою чергу, “поточними кредиторами” є кредитори за вимогами до боржника, які виникли після порушення провадження справи про банкрутство. Законопроект наділяє “конкурсних кредиторів” більшими правами ніж “поточних”. Саме з “конкурсних кредиторів” складаються збори кредиторів і їх комітет. Крім того, “конкурсний кредитор” здобуває право отримувати від розпорядника майна інформацію про вимоги інших кредиторів та заперечувати їх. Уточнено також, що ліквідатор має право заявляти заперечення лише щодо “поточних кредиторів”.

Більш жорстко сформульовані і вимоги для виявлення кредиторів при порушенні справи про банкрутство. Зокрема, встановлюється, що вимоги “конкурсних кредиторів”, заявлені після закінчення строку, встановленого для їх подання (до речі, цей термін дещо уточнено: замість місяця пропонується визначити його у 30 днів), або не виявлені взагалі – не розглядаються і вважаються погашеними, про що арбітражний суд зазначає в ухвалі, якою затверджує реєстр вимог кредиторів. Підкреслюється, що цей термін є присічним і поновленню не підлягає.

Тобто законопроект вимагає від кредиторів постійно здійснювати моніторинг стану своїх контрагентів-боржників (це також є проблематичним на сьогоднішній день, оскільки навіть офіційна статистична звітність не є загальнодоступною, а альтернативні джерела інформації на Україні ще практично не відпрацьовані), більш зважено підходити до вибору форм і способів розрахунків (тут можна передбачити скорочення грошового та товарного кредитування).

Розорення підприємства завжди є трагедією і для його керівництва, і для тих, хто вклав у нього кошти, і для тих, хто на ньому працює. Механізм банкрутства покликаний пом’якшити негативні наслідки провалу для всіх, зводячи їх до мінімуму. Це може бути досягнуто, зокрема, за рахунок використання страхування ризиків неповернення витрат, створення гарантійних фондів. Для своєчасності розрахунків із звільненими працівниками може створюватися гарантійний фонд, який утримуватиметься із відповідних внесків всіх підприємств. Арбітражний керуючий отримує кредит у цьому фонді і виплачує звільненим вихідну допомогу, а після продажу майна повертає кошти до фонду із низькими відсотками. Ефективність використання таких механізмів підтверджена закордонною практикою (Польщею, Словаччиною, Угорщиною та ін.) – вона дозволяє уникнути соціальних вибухів, спричинених банкрутством.

Світова практика показала, що ефективність застосування механізму банкрутства, за умови наявності всього необхідного “інструментарію” є високою. Проте та ж практика виробила і ряд вимог, без виконання яких дана процедура перетворюється з оздоровчої в каральну. Серед них можна виділити такі, як достатньо розвинена економіка, більш-менш стабільна фінансова ситуація, наявність відповідної правової бази, грамотна інвестиційна політика і наявність самих інвесторів, напрацьована система оздоровчих і антикризових засобів, пристосованих саме до економіки даної країни, наявність висококваліфікованого штату антикризових керуючих. Особливо важливим є використання даного інституту в комплексі з іншими засобами: інвестиціями, державним регулюванням і підтримкою.





СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Закон України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом” від 30.06.99 р. №784-XIV.

Стороннім В. З банкрутством щось не так, як мало бути... //Бухгалтерія - №12 (427) – 2001 р. – с.8.

Сидорук С. Банкрутом можеш ти не бути... // Галицькі контракти - №22 – 2000 р. – с.10-12.

Прилипко Ю. Тенденції у фінансовому стані підприємств (підсумки 1999 року) // Цінні папери України. - №29 – 2000 р. – с.12.

Волченко А. Неподсудные. // Бизнес - №13 (376) – 2000 г. – с.29.

Варгіч С. Реформування власності шляхом банкрутства. //Цінні папери України. -№9 – 2000 р. – с.6-7.

Варгіч С. Механізм банкрутства: підсумки його дії в Україні. //Цінні папери України. -№8 – 2000 р. – с.4-5.

Третяк О. Про проблему банкрутства підприємств. // Економіка України - №2 – 2000 р. – с.46-49.