Зміна політичної ситуації в Україні після перемоги Жовтневого збройного повстання 1917р. у Петрограді. ІІІ і ІV Універсали Центральної Ради, Детальна інформація

III Універсал проголошував широку програму перетворень:

скасовувалось право приватної власності на землю - вона визнавалась власністю всього трудового народу й передавалась йому без викупу;

Центральна Рада зобов'язувалась негайно подбати про мирні переговори з Німеччиною та її союзниками;

проголошувалась свобода слова, друку, віри, зібрань, союзів, страйків, а також недоторканість особи і помешкання;

скасовувалась смертна кара;

впроваджувався 8-годинний робочий день і контроль над виробництвом;

підтверджувалось право національно-територіальної автономії. За визначенням В.Винниченка, III Універсал не справив такого впливу, як перший. Накреслена у III Універсалі соціально-економічна програма не задовольняла значну частину населення, особливо селянство, яке очікувало негайного переділу поміщицької землі.

Також не в дусі моменту були і пункти, що проголошували Україну складовою частиною Російської федерації рівних і вільних народів, яку УЦР зобов'язувалась допомогти створити.

Особливо небезпечним було положення, що УЦР стане на сторожі "прав і революції не тільки нашої землі, а й усієї Росії". Це було непосильне й непотрібне для України завдання.

Сподіваючись, що Центральна Рада стане стабілізуючим чинником в анархії, що поширювалася, владу українського уряду визнали українські та неукраїнські партії, більшість Рад і навіть більшовики (хоч для останніх це був крок вимушений і тимчасовий). Незабаром стало очевидним, що конфлікт між Центральною Радою та більшовиками був невідворотним. Якщо Центральна Рада критикувала Леніна за насильство при захопленні влади в Петрограді, то Ленін скаржився на те, що українці пропускають козацькі війська через свою територію, дозволяючи їм зосередитися на півдні, де формувався російський антибільшовицький рух.

Проголошення Української Народної Республіки стало актом великої історичної ваги: український народ після тривалого поневолення заявив про відродження власної держави.

Всеукраїнський з'їзд Рад та його рішення.

Провал спроби більшовиків наприкінці жовтня збройним шляхом захопити владу в Україні змусив їх змінити тактику. Вони взяли курс на усунення УЦР шляхом її переборення на Всеукраїнському з'їзді рад. 6 грудня 1917 р. об'єднаний виконком київських рад робітничих і солдатських депутатів оголосив про скликання Всеукраїнського з'їзду рад. На з'їзд запрошувались представники губернських, міських і повітових рад робітничих, солдатських і селянських депутатів. Норми представництва були розроблені так, щоб найбільше делегатів було від рад, що знаходились під впливом більшовиків. У цей час, на противагу більшовикам, УЦР готувала вибори до Установчих зборів на основі загального, рівного виборчого права з таємним голосуванням і здержанням принципу пропорційного представництва.

Використовуючи політичні методи боротьби за владу, більшовики не забували про збройні сили. В Києві було створено Військово-Революційний Комітет (ВРК), який готував нове повстання. Але, завдяки рішучим діям дивізії під командуванням О.Павленка, більшовицькі частини були роззброєні і відправлені до Росії.

Коли робота оргкомітету Всеукраїнського з'їзду рад наблизилась до кінця, то виявилось, що у Києві зберуться не всі делегати. Не рахуючись з оргкомітетом, есеро-менщовицький виконком рад Донецько-Криворізької області призначив приблизно в цей же час свій з'їзд у Харкові.

Спочатку УЦР ігнорувала Всеукраїнський з'їзд у Києві, але за тиждень до нього змінила свою позицію, розіславши на місця лист з вимогою направити на з'їзд якомога більше делегатів від селянських спілок і українізованих військових частин.

На з'їзд у Київ зібралось понад 2 тисяч делегатів, серед яких більшовиків було близько 100. З' їзд у Києві однозначно висловився за підтримку УЦР.

Більшовики, усвідомивши свою поразку, разом з лівими есерами, кількома українськими соціал-демократами, деякими безпартійними делегатами (всього 127 осіб) вирішили продовжити роботу в Харкові. Вони об'єдналися з делегатами обласного з'їзду Рад Донбасу та Криворіжжя і проголосили початок роботи першого Всеукраїнського з'їзду рад. На ньому були представлені всього 82 ради. Делегатів від селянства, яке становили 3/4 населення України, майже не було.

Ультиматум Раднаркому Росії. Війна радянської Росії проти УНР.

Не зумівши мирним шляхом встановити радянську владу в Україні, Раднарком Росії на початку грудня надіслав підписану В.Леніним і Л.Троцьким телеграму з ультиматумом Раднаркому Центральній Раді. Визнаючи формально УНР та право українського народу на самовизначення, Раднарком висловив такі вимоги:

відмовитись від спроби дезорганізації спільного фронту;

без згоди верховного головнокомандуючого Раднаркому не пропускати ніякі війська, що йдуть в бік Дону та Уралу;

пропустити більшовицькі війська на південний фронт для боротьби з Каледіним;

припинити спроби роззброєння радянських військ. У разі невиконання вимог Раднарком вважатиме УЦР у стані відкритої війни проти радянської влади в Росії і на Україні.



УЦР не прийняла ультиматуму. 5 грудня 1917 р. більшовицьке керівництво ухвалило "вважати Раду в стані війни з нами". Загальне керівництво війною було покладено на комісію в складі В.Леніна, Л.Троцького, Й.Сталіна.

Головним радянським плацдармом в Україні став Харків, захоплений червоногвардійцями раптовим ударом з Бєлгорода, і саме до Харкова в цей час приїхала група делегатів-більшовиків, яка залишила київський з'їзд Рад. 11-12 (24-25) грудня 1917 р. під охороною радянських військ нашвидкуруч було інсценізовано, альтернативний з'їзд Рад. Він схвалив повстання у Петрограді та політику Ради Народних Комісарів (РНК), проголосив встановлення радянської влади в УНР.

Наявність в Україні двох центрів влади - київського національного і харківського радянського - дала змогу РНК Росії формально залишатися осторонь подій в Україні, представивши їх як внутрішній конфлікт між радами робітничих і солдатських депутатів та УЦР. Активізувалася підготовка до відкритої збройної боротьби.

Радянські війська концентрувалися в Харкові, в районі Гомеля і під Брянськом. Вище політичне керівництво здійснював талановитий командувач Антонов-Овсієнко, а військове – його кривавий поплічник, колишній царський полковник Муравйов. Більшовицькі сили складалися із частин регулярної армії, червоногвардійських загонів із Росії та України, загонів моряків. Всього більшовики мали 160 тис. бійців, їх тактика полягала в просуванні по лініях залізниць і встановленні контролю над великими промисловими й транспортними центрами. Ради розраховували на допомогу робітничих загонів у цих містах.

Військові сили УЦР складали підрозділи Вільного козацтва -добровольчі формування, які створювалися вже в ході війни. Чисельністю війська УНР не поступалися радянським, але вони були розпорошені по всій Україні, у той час як більшовицькі сиди діяли на головних стратегічних напрямках. Тут якраз може виникнути питання: де ж поділися 300 тис. бійців українізованих загонів, що влітку заприсягнули Центральній Раді? Більшість з них повернулися по своїх селах, зайнявши «нейтральну» позицію, - між іншим, як і деякі з тих, котрі лишилися під рушницею. Частина перекинулася до більшовиків. Настрої цих українських солдатів (що виглядали різким контрастом на тлі героїчних зусиль відносно невеликої групи людей, котрі боролися за Центральну Раду) в основному пояснювалися ефективністю більшовицьких агітаторів. Як зауважив Річард Пайпс, «у перші місяці громадянської війни все населення було збите з пантелику, дезорієнтоване й не знало, за ким іти. Добрий агітатор був вартий сотень озброєних солдатів: він міг привернути на свій бік війська супротивника й тим самим вирішити долю важливих боїв». Більшовики не шкодували ні грошей, ні людей для того, щоб проникнути в українські загони, які значною мірою складалися з надзвичайно наївних у політиці селян, і переконати останніх або не брати участі в боях, або ж приєднатися до більшовиків. Унаслідок цього їхні сили на Україні до грудня зросли до 40 тис. чоловік.