Зміна політичної ситуації в Україні після перемоги Жовтневого збройного повстання 1917р. у Петрограді. ІІІ і ІV Універсали Центральної Ради, Детальна інформація

Берестейський мирний договір УНР з державами німецько-австрійського блоку.

Питання виходу з війни було одним з головних на початику української революції. Для лідерів національно-визвольного руху підписання миру означало підтримку народу, а зволікання - втрату популярності.

Ініціатива у проведенні мирних переговорів належала більшовикам, які на 2-му Всеросійському з'їзді Рад проголосили Декрет про мир. Раднарком звернувся до всіх воюючих сторін з пропозицією розпочати мирні переговори. На Декрет про мир відгукнулись лише Німеччина та її союзники. Переговори розпочались у Брест-Литовську. Перемир'я було укладено 2(15) грудня 1917 р.

Керівники Центральної Ради, не бажаючи бути заручниками російсько-німецької змови, вирішили втрутитись у переговорний процес. У Бресті відбулася неофіційна зустріч української делегації з представниками Німеччини та Австро-Угорщини. 11 (24) грудня Генеральний Секретаріат звернувся з нотою до всіх воюючих і нейтральних країн. У ній говорилось, що УНР до утворення федеративного російського уряду буде здійснювати міжнародні відносини самостійно. Вказуючи на те, що влада Раднаркому не поширюється на Україну, Генеральний Секретаріат заявляв, що угода, яку хоче укласти Росія зі своїми противниками, буде чинною в Україні лише тоді, коли її ухвалить і підпише уряд УНР. У відповідь делегація УНР була запрошена до участі у переговорах. Напередодні від'їзду делегації, яку очолив Всеволод Толубович (згодом О.Севрюк), її докладно інструктував М.Грушевський.

Делегація повинна була домагатися включення до складу УНР Східної Галичини, Буковини, Закарпаття, Холмщини, Підляшшя, а у разі відмови - утворення з цих земель у складі Австро-Угорщини окремого коронного краю з широкими правами автономії.

Переговори розпочались 28 грудня 1917р. (10 січня 1918р.). Російську делегацію очолював Л.Троцький, який змушений був визнати українську делегацію. Наприкінці січня у переговорах було оголошено перерву. Раднарком вирішив скористатися цією перервою для встановлення контролю над Україною. До складу російської делегації було включено представників радянської "УНР". Але повноважність цієї делегації не була визнана представниками Четверного союзу. До того ж, виконуючий обов'язки голови делегації УНР О.Севрюк ознайомив делегації з текстом IV Універсалу УЦР і зажадав визнання УНР незалежною державою.

9 лютого 1918 р. договір УНР із Центральними державами було укладено. За договором, УНР зобов'язалася поставити до Німеччини та Австро-Угорщини 60 млн. пудів хліба, 2750 тис. пудів м'яса, 400 млн. яєць та іншої сільгосппродукції і сировини. Делегації Німеччини та Австро-Угорщини погодились на приєднання до УНР Холмщини та Підляшшя і утворення на західноукраїнських землях окремого коронного краю.

Після підписання миру делегація УНР оголосила, що УЦР перебуває у важкому становищі і вимагає негайної допомоги.

У лютому війська Четверного союзу перейшли у наступ. На Україні попереду їх просувались українські частини. 3 березня 1918р. РСФРР підписала у Брест-Литовському мир з Німеччиною, Австро-Угорщиною, Болгарією і Туреччиною. Росія зобов'язувалась визнати право українського народу на самовизначення, законність влади Центральної Ради на території України, мирний договір держав австро-німецького блоку з УНР, укласти з нею мир, вивести з її території формування Червоної гвардії припинити будь-яку агітацію і пропаганду проти уряду і громадських установ УНР.

У цій ситуації керівництво радянської "УНР" опинилось у скрутному становищі. У своєму розпорядженні Народний Секретаріат мав близько 25 тис. червоноармійців. Для оборони Києва було зібрано ледь 3 тис. чол. Чинити опір 450-тисячній німецько-австрійській армії було недоцільно.

1 березня 1918 р. радянські війська залишили Київ. 7 березня сюди повернулась УЦР. Протягом березня-квітня радянські війська були витіснені з України. Але це ще не значило, що повернення Центральної Ради з німецькими військами 2 березня всі палко вітали.

Її політика викликала розчарування майже в усіх верствах населення України. Неукраїнці засуджували розрив зв'язків між Україною та Росією, незаможні селяни не отримали очікуваної землі, у заможних селян і великих землевласників націоналізація їхніх володінь викликала лють, а всі разом засуджували Центральну Раду за введення в країну жорстоких німців. Зі свого ж боку німці теж втрачали терпець до молодих і мало спроможних політиків, які переважали в Центральній Раді. Вони швидко пересвідчилися, що вона не мала практично ніякого адміністративного апарату для збору тих мільйонів тонн продуктів, що їх так відчайдушне потребували голодні німецькі та австрійські міста. Безперервні кризи, сутички й дебати між соціалістичними партіями у Центральній Раді переконали німців у тому, що «молоді українські утопісти» неспроможні правити. Тому 28 квітня, якраз коли Центральна Рада складала конституцію Української держави, до зали ввійшов німецький загін і розпустив збори. Наступного дня Центральна Рада впала - без усякої спроби захищатися.

Висновки

Доба Центральної Ради була найяскравішим часом української революції 1917-1921 рр. УЦР започаткувала перші кроки по відродженню державності України, стала на чолі державотворчих процесів, які розпочалися в Україні після лютневої 1917р. революції в Російській імперії. З квітня 1917 р. Центральна Рада перетворилася на український парламент, який відстоював історичні права українського народу та національних меншин, які мешкали в Україні.

Розпочавши боротьбу за автономію України (І Універсал Центральної Ради - червень 1917р.), Центральна Рада зуміла в дуже складних історичних умовах проголосити Українську Народну Республіку в складі федерації з оновленою Росією (III Універсал Центральної Ради - листопад 1917 р.) і довести державотворчий процес до логічного завершення - проголошення повної державної незалежності України (ІV Універсал Центральної Ради - січень 1918 р.).

Відстоюючи історичний порив українців до розбудови власної держави, Центральна Рада проголосила широкі національно-персональні та національно-культурні права народів, які мешкали в Україні і, насамперед, найбільших громад - росіян, євреїв, поляків. Тому не випадково один з сучасників писав з цього приводу: "Якщо Французька революція проголосила права людини, американська - права громадянина, то українська пішла значно далі, проголосивши права націй".

Центральна Рада виробила і винесла на широкий загал концепцію державно-національного будівництва в Україні. Продовжуючи історичні традиції української демократії (Т.Шевченка, Лесі Українки, І.Франка, М.Драгоманова, Б.Грінченка, М.Коцюбинського та ін.), для лідерів Центральної Ради на час її утворення були однозначні соціал-демократичні напрямки розвитку українського суспільства. "Влада в Україні повинна належати класам працюючим, робітництву й селянству, тим класам, які здобули цю владу своєю кров'ю", - підкреслював один з лідерів української революції В.Винниченко.

Центральна Рада розпочала економічне реформування українського суспільства: проголосила перехід до власності державі великих банків, промислових підприємств, обмежила в значній мірі поміщицьке землеволодіння і заявила про передачу надлишків землі селянам. Правда, щоб уникнути соціального напруження в суспільстві, яке мало виникнути через невдоволення банкірів, фабрикантів та землевласників, Центральна Рада гарантувала їм одержання за рахунок держави компенсації. В добу Центральної Ради з'явилася національна, валюта - гривня.

Після століть імперського панування Центральна Рада та Генеральний Секретаріат взяли курс на демократичний характер перебудови держави - скасування смертної кари, реформу суддівства та адміністрації, широкі свободи для неукраїнських народностей.

У питаннях зовнішніх Центральна Рада висунула ідею конфедеративних та міжнародних зв'язків з багатьма країнами світу. Цінне те, що Центральна Рада одразу взяла курс на власний шлях розбудови демократичної, соціальної держави, тому визнала, що ні московський, ні західний шлях Україні не підходить".

На перших етапах своєї діяльності Центральна Рада здобула широку підтримку серед населення України, передусім селянства та інтелігенції.

Водночас, не маючи досвіду політичної діяльності та державотворчої роботи, керівники української держави припустилися багатьох фатальних помилок, внаслідок чого українська революція зазнала поразки.

Протягом короткого історичного часу були допущені прогаяння в часі і нерішучість в проведенні головних політичних і соціально-економічних перетворень; серед діячів Центральної Раді не існувало єдності та спільної думки з багатьох проблем державного будівництва; не маючи часу на створення власної армії, Центральна Рада змушена була виборювати державність України у переважаючих антиукраїнських сил.

Молода українська революція не знайшла належної підтримки у країн світу, які проявили свою схильність перш за все до тих сил, які були антиукраїнськими (Біла Росія чи Польща).

В той же час, не дивлячись на поразку, діяльність Центральної Ради мала велике історичне значення:

вона підняла на новий щабель ідею української державності;

діяльність Центральної Ради викликала захоплення і була дідтримана чисельними представниками різноманітних верств населення України;

Центральна Рада практично здійснила вікові прагнення українського народу до свободи і незалежності;

боротьба під прапором Української революції на своїх героїчних прикладах підготувала покоління, які вибороли незалежність України.

Список літератури