Повстанський рух в Одеській губернії у 1920-23 рр., Детальна інформація

\x0160

\x0152

придушене багнетами червоногвардійських загонів. Прибула "надзвичайна трійка" на чолі з членом більшовицької партії з 1917 року П. Аненком, провела масові арешти селян. Мешканці села звернулись по допомогу до повстанського загону під проводом полковника Іванова на псевдо Чорна борода, який оперував з весни 1920 року в цій місцевості. Селяни вказали на хати, де перебували чекісти. Уночі останні були оточені і знищені. Аненка селяни прив`язади до коня, протягнули по селу і порубали шаблями.

24 червня 1920 року спалахнуло повстання в селі Маяки Овідіопольського району Одещини. До повсталих приєдналась молодь села Петрівки (Петросталя), яка виїхала до Маяків на підводах з кулеметами. За архівними документами, в Маяках повстанцями було захоплено і розстріляно 50 красноармійців і політпрацівників. За повідомленням Слободзейського ревкому від 1 липня повстанці, серед яких більшу частину складали німці-колоністи, у кількості 600 осіб з кулеметами, половина на конях, зайняли Біляївку, Ліски, Троїцьке і Грацениці. Зведення губернської ЧК від 13 липня свідчать про те, що на цей час повстання було придушене. Про втрати з обох боків не повідомлялося, за винятком того, що було розстріляно в Маяках 10 повсталих селян.

Ні література, ані архівні джерела не дають змоги ретельно і послідовно простежити історію створення і діяльності окремих повстан-ських загонів під керівництвом кокретних отаманів. Більшість загонів лишилася "безіменними" і визначалися чи то чисельністю, чи за місце-вістю, в якій оперували. Наприклад: “на запад от Голованевска оперирует банда до 200 человек при 25 пулеметах, большенство - украинцы петлюровской окраски”. Дуже рідко в архівних документах більшовиків "засвічуються" прізвища керівників загонів, як це має місце в одному зі зведень від 1-2 грудня 1920 року: "На південь від Голованівська Балтського повіту банда близько 200 чоловік при 2 кулеметах "петлюровской окраски", очолювана колишнім начальником міліції УНР в Данилівській волості Балтського повіту Червоним і колишнім агрономом Антоновичем".

Достеменно відомо, що більшість повстанських загонів на Одещині були об`єднані у велике з'єднання, яке мало назву "Чорноморського війська" або "Наддністрянської дивізії". Цим з`єднанням командував отаман С. Заболотний, який, як зазначалося раніше, був найпомітнішою постаттю повстанського руху Причорномор`я. Найбільш боєздатними і небез- печними для ворога були повстанські загони отаманів Якова Кощового, Гуляй-Біди, Волинця, К.Солтиса, Нечипоренка, Малого, Левченка, Солоненка у Балтському повіті і Залізняка, Підкови, Головатого, Гулька, Марченка, Гризла і Чумака (Кравченка) у Первомайському повіті. У Вознесенському повіті Одеської губернії та у Миколаївській губернії най-більш небезпечним для радянської влади був загін полковника Іванова на псевдо Чорна борода.

Повстанці відбивали конфісковане в селян збіжжя і худобу, знищували продподаткову документацію, нападали на продзагони і військові об'єкти, ліквідовували радянський партійний апарат, здійснювали терор стосовно чекістів і більшовиків. За більшовицьким зведенням від ЗО жовтня 1920 року "розверстку у Балтському і Кривоозерському районах зірвано". Найбільш вдалою операцією загону С. Заболотного був напад на повітовий центр Балту 22 вересня 1920 року. О 5-й годині ранку загін напав на місто. Повстанці звільнили всіх ув'язнених чекістами громадян, більшість з яких були приреченими на розстріл заручниками. І, обстрілюючи червоних, вирвалися з міста. Після цього нападу загін С. Заболотного здійснив рейд по всій території повіту.

Аналогічний рейд здійснив загін отамана Якова Кощового в районі Саврані. У Вознесенському повіті й на Миколаївщині рейдував "Чорна борода". Проти нього з Миколаєва були кинуті численні підрозділи кінної та пішої міліції. В Єлисаветградському повіті переслідуваний загін Іванова дав червоним бій, у якому загинуло понад 50 міліціонерів. Після цього загін пройшов з боями багато кілометрів і розсіявся на території Херсонського повіту, щоб згодом зорганізуватись знову і продовжити боротьбу.

На знищення загонів С. Заболотного і Я. Кощового червоне командування кинуло значні воєнні сили. Це змусило загін Я. Кощового передислокуватись у район Ольгополя, а угруповання С. Заболотного у Брацлавський повіт Подільської губернії. Але не зважаючи на передислокацію цих найбільш значних повстанських угруповань активність повстанської боротьби не знижувалась. Оперативні зведення більшовицьких органів влади свідчать, що взимку 1920-21 років вона велась досить активно іншими загонами. Зведення від 17 січня 1921 року визнає, що "банды в Савранском, Крутянском й Голованевском районах с прекрасно й организацией и хорошим комсоставом" .

З початком весни 1921 року ситуація не змінюється. Більшовицькі зведення з Балтського і Первомайського повітів повідомляють про повне припинення продовольчої роботи. Припинення більшовицької продовольчої роботи було закономірним, оскільки на початку весни 1921 року угруповання

С. Заболотного покинуло Подільську губернію і по-вернулося до Одеської. Тоді загін Заболотного складався з 800 вершників і 150 піхотинців на тачанках і підводах при 16 кулеметах. Це була грізна сила і червоне командування зробило спробу перешкодити передислокації, кинувши на перехоплення 12-ту стрілецьку дивізію. Але загони отаманів Я. Кощового і Лихо-Дорошенка, які оперували в районі Ольгополя, самі нанесли червоним ряд відчутних ударів і зірвали їх оперативний план. На початку квітня 1921 року загін отамана Я. Кощового прорвався в Ольгопіль і завдав удару по штабові 12-ї стрілецької дивізії червоних, порушивши перед тим його зв'язок з іншими військовими частинами. В бою загинули і були розстріляні понад 50 червоних бійців і командирів, у тому числі й командир дивізії А. Рева.

Повернувшись у рідну місцевість повстанці отамана С. Заболотного одразу ж зайнялись більшовицькою продовольчою роботою. Наприклад, 4 квітня 1921 року загін С. Заболотного вдарив на село Полянецьке, де були зосереджені продзагони. Після жорстокого бою продзагони були розгромлені, а зерно вивезене і повернуте селянам. Повернення повстанцями зерна та інших продуктів селянам зміцнювало авторитет і підтримку повстанського руху серед місцевого населення. Беззахисне перед хижаками з продзагонів і перед голодом, що насувався на Україну з весни 1921 року, воно потребувало захисту і допомагало повстанцям, які лишалися єдиною силою і владою, на яку міг розраховувати і сподіватись український селянин. І це визнавали більшовики. У звіті губернського революційного комітету про свою діяльність, політичне й економічне становище в губернії за квітень 1921 року можемо прочитати: "Не дивлячись на перегрупування військових частин і надсилання нових боротьба з бандитизмом не дає потрібних результатів. Частини малочисельні і часто відступають перед добре озброєними й організованими зграями бандитів, боєздатність яких дуже велика, оскільки серед них багато кадрових офіцерів. Допомога, яка надається населенням волостей, значною мірою ускладнює боротьбу червоних частин з бандитами... У місцях, особливо сильно охоплених бан-дитизмом, населення користується покровительством банд". Варто звернути увагу - не куркулі, не якісь там "ворожі елементи", а саме населення користується покровительством "банд" на думку більшовицького губернського начальства.

Саме це "бандитське" покровительство врятувало сотні тисяч селян на Україні від голодної смерті, на яку їх прирікали червоні продзагони.

Огляд матеріалів про голод 1921-1922 років на Україні дає можливість дійти чіткого висновку - найменше постраждали від голоду ті місцевості, де був міцний і нищівний до радянської влади український повстанський рух. Вплив рівня повстанського руху на голод можна простежити на прикладі півдня України, який найбільше постраждав від голоду. Найбільше постраждали Херсонщина, Миколаївщина, Донеччина, де повстанського руху на той час вже майже не було. Найменше постраждала Одеська губернія, яка постановою ЦВКРад України від 8 листопада 1921 року разом з Волинською, Київською і Подільською губерніями була названа районом "із загрозливим рівнем бандитизму". Тепер візьмемо окремо Одеську губернію. Вражені голодом були Одеський і Тираспольський повіти. У цих повітах майже не було повстанців, натомість було море справжніх банд кримінальних злочинців. Ані Балтський, ні Первомайський повіти від голоду серйозно не постраждали.

Справжнім проявом козацької відваги був відчайдушний наступ на Тираспіль штурмового загону козаків і старшин армії УНР з території Румунії в листопаді 1921 року. Він відбувся одночасно з наступом військ генерал-хорунжого Ю. Тютюнника на правобережній Україні (Другий Зимовий похід, в історичній літературі також згадується під назвою Льодовий похід або Листопадовий рейд).

Генерал-хорунжий А. Гулий-Гуленко зформував у Румунії так звану "Бесарабську групу", яка мала вдарити на Тираспольський повіт Одеської губернії і з'єднатись з частинами отамана С.Заболотного. Командування нею було доручено колишньому повстанському отаману Балтського і Ананьївського району полковникові Пшоннику. Його заступником був капітан Дидиченко.

18 листопада 1921 року 150 українських бійців форсували Дністер за 8 кілометрів на захід від Тирасполя і захопили село Бичок, знищивши прикордонну заставу. Після цього вони рушили на село Паркани. Червона військова частина, яка там розміщувалася, не звернула уваги на стрілянину в Бичку, оскільки була дезорієнтована наказом про проведення на березі Дністра учбових стрільб. Цей наказ було видано командуванням цієї частини і червоноармійці в Парканах продовжували знаходитись в хатах. Більшовицька комісія, що розслідувала справу про напад "банд" на Тираспольський повіт звернула на цей факт особливу увагу, підозрюючи в цьому зраду. Повстанці, за допомогою місцевих селян, що, як свідчить ця ж комісія, просто озброїлись вилами, косами й сокирами, швидко впорались з червоноармійцями. Були захоплені кулемети і ґвинтівки, якими й озброїлись селяни. Після проведення короткого мітингу загін рушив на Тирасполь у кількості вже близько 250 бійців. Повстанці увірвались у Тирасполь і оволоділи західною частиною міста. Слід зазначити, що чекістам через свою аґентуру було відомо про напад за два дні, але превентивні заходи чомусь прийняті не були і червоні довго організовували опір повстанцям. Але червона залога удвічі перевищувала повстанський загін і тому, хоч і з великими втратами, витіснили повстанців з міста. Частина повстанців потрапила в полон, інші відступили і переправились назад у Румунію. Полонених вояків армії УНР відправили в Одесу. З місцевими жителями розправлялись на місці. В Тирасполі було розстріляно 36 осіб, в Парканах - 10 вояків без суду.

Після поразки військ отамана Ю. Тютюнника повстанський рух як в Одеській губернії, так і по всій Україні пішов на спад. На початку 1922 року повстанці активно себе проявляли в Голованевському районі Первомайського повіту. Лише на початку квітня 1922 року повстанська боротьба поновилася на всіх теренах Балтського і Первомайського повітів. Форми боротьби особливо не змінилися. Це, як і раніше, були вбивства радянських партійних працівників, більшовиків, червоноар-мійців, чекістів і членів їх родин, відбиття у продзагонів продовольства і повернення його селянам, ведення антибільшовицької пропаганди тощо.

Крім загону отамана С. Заболотного у 1922 році найбільшу небезпеку для радянської влади становили повстанські загони Левченка, Десятника і Солоненка у Балтському повіті і загони Чорного Ворона та Орлика у Первомайському. Отаман Я. Кощовий загинув у бою з червоними в червні 1921 року. Його бійці приєдналися до інших загонів. Повстанська боротьба активно тривала до серпня 1922 року. Після серпня вона почала спадати. Це було пов'язане зі зміною політики більшовиків стосовно селянства, а саме введення НЕПу та єдиного продовольчого натурподатку, дозвіл вільної реалізації урожаю, скасування загальногромадянського податку і так званих "голодних пайків" - особливих реквізицій на прогодування голодних у Росії. Це послаблення натиску на селянство в економічній сфері більшовики комбінували з жорстоким придушенням будь-якого опору і вільного волевиявлення селянства. Так, наприклад, в селі Познанка Бакшанської волості Балтського повіту селяни вирішили змінити список сільської ради після того, як двоє більшовиків - брати Шевельови, були побиті за крадіжку. Список нових членів представницького органу було подано радянським властям. У відповідь на волевияв громадян за постановою Повітвоєнради при повному зібранні мешканців села були розстріляні чотири "злостных кулака".

Іншого причиною спаду повстанської боротьби була елементарна зневіра в успіх подальших змагань. Особливо на це вплинула поразка штурмових бригад

Ю. Тютюнника восени 1921 року. Досить красномовно про це свідчить сповнена трагізму і відчаю повстанська листівка "Козак-повстанець - селянам" [6].

Врешті-решт у серпні 1922 року чекістам вдалося схопити лідера українського повстанського руху на Одещині С. Заболотного і його найближчих помічників. За допомогою своєї аґентури вони дізналися про місце перебування отамана С. Заболотного. Чекістський загін оточив хату і під загрозою розстрілу заручників з місцевого населення С. Заболотний і його товариші здалися. Це сталося 7 серпня 1922 року. За вироком революційного трибуналу отамана

С. Заболотного було розстріляно. Ще одна славна козацька голова покотилася з кривавої комуністичної плахи.

Захоплення отамана С. Заболотного майже співпало з арештом іншого керівника повстанського руху на півдні України - генерал-хорунжого А. Гулого-Гуленка. Він із-за кордону координував боротьбу повстанських загонів. Через нього отаман С. Заболотний тримав зв'язок з Центральним Українським Повстанським Комітетом /ЦУПК/ генерал-хорунжого Ю. Тютюнника, який знаходився у Польші. Влітку 1922 року А. Гулий-Гуленко нелегально приїхав до Одеси. Коли генерал вийшов на контакт зі старим знайомим, Одеське ГПУ, яке слідкувало за останнім, одразу встановило присутність генерала і заарештувало його. А. Гулого-Гуленка було засуджено до 10 років ув`язнення, і не дивлячись на подання ним самим і родичами касаційних листів, помилувано генерала не було. Подальша його доля не відома. Швидше за все його було розстріляно, або замучено в тюрмі. Але деталіні відомості відсутні…

Після загибелі отамана С. Заболотного його угруповання розпалося на три частини, які стали діяти як окремі загони. Ними командували отамани Роман Бабій, Свищ і Кольсун. Але діяли вони не довго…

Поступово повстанські загони розпадалися або ліквідовувалися червоними. У більшості більшовицьких оперативних зведень відзначалося, що проявів "політичного бандитизму" не помічено.

У річному звіті про діяльність Одеської губернської міліції за 1923 рік було повідомлено про ліквідацію останньої "політичної банди". 27 лютого 1923 року міліція заарештувала отамана Гулька і дев'ятьох його товаришів по зброї…

ЛІТЕРАТУРА:

2. ДАОО.- Ф.3.- Оп.1.- Спр.210.- Л.15.

4. ДАОО.- Ф.3.- Оп.1.- Спр.210.- Л.8.