Хрещення України-Русі як фактор європеїзації, Детальна інформація

Зв'язки Володимира з європейськими дворами також використовувались ним з метою християнізації своєї держави і проведення у ній докорінних реформ. Про це свідчить, зокрема, одна зі скандинавських саг ісландською мовою про Олава Тріггвесона – сина норвезького конунга Тріггве. Після тривалих авантюрно-воєнних пригод він вирушає до Візантії, де охрещується визначними церковними діячами. Після охрещення Олав запросив єпископа Павла їхати з ним до Гардарики («Країни міст» – звичайна для саг назва Русі —авт.). Єпископ погодився, проте вислав вперед Олава з тим, щоб той умовив конунга Володимира насаджувати у Гардариці християнство. Незважаючи на певне небажання Володимира, завдяки його дружині Олаву вдалося переконати конунга у необхідності прийняти нову віру. Згідно із сагою, єпископ Павло був запрошений у Гардарику (Русь) і хрестив і конунга, і його народ. Усі ці елементи саги не суперечать реальним історичним подіям. Дійсно, король норвезький Олав Тріггвесон у 993-995 рр. охрестився і охрестив свою країну після тривалих мандрівок по чужих землях. І не можна категорично заперечувати, що, перебуваючи на Русі, він міг бути одним з місіонерів, які впливали на Володимира через одну з його дружин, або інших впливових жінок князівського двору. Зокрема, на думку академіка Шахматова, мати Володимира – дружина Святослава Малуша – вже була християнкою.

РОЗДІЛ 2. ЗАХІДНА ПОЛІТИКА ВОЛОДИМИРА

Не викликає істотних заперечень те, що Володимир прийняв хрещення з Візантії. Разом з тим, Україна-Русь не була відмежованою від Риму, впливів західної культури і підтримувала в цей період тісні стосунки із Заходом. Водночас слід зауважити, що між західним католицтвом і східним православ'ям у часи прийняття Україною християнства ще не було того відчуження, яке постало згодом. Східна і західна церкви тоді ще перебували у єдності, папа залишався формальним главою усього християнства. Все це давало змогу Володимирові здійснювати збалансовану політику між Заходом і Сходом. У 988 р., як свідчить Никонівський літопис, до київського князя під час його походу на Корсунь «придоша послы из Рима й мощи святых принесоша». Йшлося про мощі святого Климента, папи римського, знайдені проповідниками Кирилом і Мефодієм у тому ж Корсуні під час повернення з місіонерської подорожі до Хозарії. Двома роками раніше, згідно з літописною легендою, Володимир приймав послів з Риму, які пропонували прийняти християнство згідно із західним обрядом. Як зазначає літописець, Володимир нібито відповів: «Идите опять (назад —авт.) яко отцы наши сего не приняли суть». У надзвичайно складному переплетенні політичних сил, коли Русь набирала дедалі більшої ваги на міжнародній арені і ставала великою державою, київський князь вважав за недоцільне приймати латинський обряд. Це означало б підпасти під вплив Священної Римської імперії германської нації, допустити на територію Русі спочатку німецьке духовенство, а згодом і німецьке рицарство, а також сплачувати Риму щорічні дотації.

У цей час папа Іоан XV (985-996) наполегливо поширював християнство серед слов'янських народів. Він двічі приймав єпископа празького Войцеха (Адальберта), що керував місіонерською діяльністю у Польщі і Пруссії, де й загинув від рук ворожого йому місцевого поганського населення. Войцех увійшов у давньоруську церковну свідомість як ворог слов'янського письма і насаджувач латинської грамоти та західно-римського обряду у західнослов'янських землях. Він, безперечно, був представником німецько-латинської релігійної обрядовості і продовжував традицію войовничої німецької партії у Чехії та Моравії, яка вела боротьбу проти святого Мефодія і утвердження незалежної церкви у Великоморавській державі.

У 999 р. германський імператор Оттон III вирішив вдягти папську тіару на голову Герберта – своєї довіреної особи і радника. Новий папа прийняв ім'я Сильвестр у пам'ять того Сильвестра, що був соратником першого римського імператора-християнина Константина. Голова римської церкви, що підносив Оттона III як «нового Константина», разом з імператором мали намір створити універсальну християнську державу, главою якої мав стати імператор, а співправителем – підпорядкований йому у світських справах папа. Звичайно, що ці плани мали небагато шансів на успіх: надто сильною була опозиція королів Франції, Англії, германських єпископів та князів, римської аристократії, не кажучи вже про Візантію.

Прийняття християнства за католицьким обрядом в тій конкретній ситуації означало б, як бачимо, політичне підпорядкування Русі-України Германській імперії, імператори якої тоді диктували свою волю римському престолові. Безсумнівним застереженням київському князю був також досвід організації церковного життя у Великоморавській державі. Проте він не розриває, а навпаки – посилює свої контакти з Римом і західним світом в цілому. Характерно, що коли про зносини Володимира з константинопольським патріархатом в джерелах відсутні будь-які сліди, самі лише давньоруські записи повідомляють про три римські посольства до Володимира і два руські до римського папи. Никонівський літопис (у своїй основі протикатолицький) зафіксував під 991 р,: «Того ж року прийшли до Володимира посли з Риму від папи з любов'ю і честю». Під 994 р. цей же літопис знов записує коротку звістку: «Того ж року Володимирові посли прийшли до Києва, які ходили до Риму до папи».

Дипломатичні й церковні зв'язки Києва з Римом мали своїм наслідком те, що Київська держава стала об'єктом далекосяжних планів німецького імператора Оттона III і його вчителя – папи римського Сильвестра II. Ці плани передбачали розбудову нової західно-римської імперії з включенням до неї слов'янських держав на рівноправних засадах. Оттонові III довелося відкинути наміри свого діда Оттона І інтегрувати у свою імперію слов'янські народи, використовуючи християнство як засіб німецької експансії. Цей німецький наступ зустрів запеклий опір полабських слов'ян і викликав ненависть до завойовників. Тепер, згідно з новим планом, імператор і папа мали очолити федерацію вільних християнських народів. Один – як репрезентант світської влади, другий – духовної. Межі цього союзу накреслив сам папа Сильвестр II. «Нашою, нашою є Римська імперія. Сили дасть нам багата овочами Італія, військовими силами Франція (Галлія) і Німеччина, не бракуватиме між нами також найхоробріших королівств Скіфії».

З цією метою налагоджувалися зв'язки імперії та папського престолу з Польщею, Угорщиною і Чехією. Мабуть, певні плани існували і щодо держави Володимира Великого. Польща й Угорщина діставали власні митрополії, незалежні від Магдебурзької архієпископії: одна – у Гнєзно, друга – в Остригомі. Польський король Болсслав Хоробрий та угорський король Стефан І одержали від папи Сильвестра II право на створення самостійних церковних ієрархій у своїх державах. Для скріплення приязних взаємин зі слов'янськими народами Оттон III у 1000 р. особисто прибув до Гнєзно вклонитися мощам святого Адальберта, вбитого пруссами під час його місіонерської діяльності. Того ж року до Києва прибуває посольство від папи у супроводі послів угорського та чеського королів, як про це засвідчує Пиконівський літопис.

Під Скіфією, яку планувалося залучити до нового союзу християнських народів, малися на увазі передусім землі на північ від Чорного моря, тобто Україна-Русь та інші слов'янські держави. Зрозуміло, що посли від папи, Угорщини й Чехії намагалися втягнути Володимира та охрещений ним нещодавно народ в орбіту християнської Європи під гегемонією німецького імператора і папи. Така сама делегація папських послів разом з представниками Болеслава Хороброго за кілька місяців до візиту в Київ відвідувала Угорщину й принесла її володареві Стефану королівську корону, а також надала право створювати церковну ієрархію в Угорському королівстві.

Майже цілковита схожість ситуації дає змогу припустити, що посли папи у супроводі послів двох дружніх держав – Чехії та Угорщини – принесли Володимирові корону і право самостійно створювати церковну ієрархію в Русі. Відсутність представників Болеслава Хороброго свідчить, що в Римі добре орієнтувались у конфлікті Русі з Польщею через «червенські городи».

Відповіддю було Володимирове посольство до Рима, записане у Никонівському літописі під 1001 роком: «Того ж року післав Володимир гостей своїх як послів у Рим, а других до Єрусалиму і в Єгипет, і в Вавилон оглядати їх землі і обичаї їх». Очевидно, що разом з «гостями», які могли везти у відповідь до Риму коштовні дарунки, київський князь надіслав своїх посланців і до східних патріархів – єрусалимського, олександрійського (в Єгипті) та антіохійського (Вавилон) – з метою вироблення чіткої орієнтації у міжнародній і церковній політиці.

Смерть Оттона III (1002) і Сильвестра II (1003) перерізала втілення їхнього плану, проте вони створили сприятливий ґрунт для пожвавлення стосунків Русі із західним світом і для діяльності католицьких місіонерів у Київській державі. Хоча в джерелах відсутні будь-які точні вказівки на створення Римом митрополії на Русі, як це припускають деякі дослідники, проте немає сумніву, що нова руська церква перебувала у згоді з Римом, вважала себе частиною вселенської церкви, хоча адміністративне вона від Риму не залежала. Можливо, в початковий період хрещення Русі виняток становили «червенські городи» з перемишльською єпархією. Різниця між обома обрядами тоді ще не була такою великою, як у наші дні. У Римі та Італії було чимало грецьких монастирів східного обряду; західне і східне християнство, незважаючи на амбіції своїх лідерів, не були окремими світами. І для Києва не було пекучою дилемою – чи переймати церковну організацію саме від Риму; по всіх територіях слов'янського світу існували єпархії слов'янського обряду – проміжного між східним та західним, що визнавали над собою зверхність Риму. Разом з тим, дружні стосунки між Києвом і Римом викликали часті роздратування у візантійських урядових колах і періодичне погіршення відносин між римським престолом і візантійським патріархом.



~

‚

I

a

i

‚

Hи у Сандомирі, тобто дуже близько до руського кордону, митрополію слов'янського обряду для кількох єпископів у Польщі.

Після смерті Болеслава язичницька реакція знищила християнство тільки у Західній Польщі – на території католицької митрополії, не здолавши його у південно-східній частині країни, де панував слов'янський обряд. Про популярність слов'янського християнства за часів Болеслава свідчить також те, що на його динаріях був напис слов'янською мовою з кирилічними буквами.

Боротьба проти слов'янського обряду в Польщі та Чехії розпочалась у другій половині IX ст. у зв'язку з григоріанською реформою та централізацією, що утверджувалася в католицькій церкві. У Польщі найдовше (до 1096 р.) слов'янський обряд зберігався у бенедиктинських монастирях біля Кракова, в Чехії – у Сазові під Прагою.

Володимир, приєднуючи до Київської Русі червенські городи, вводив до складу своєї держави вже достатньо християнізовану провінцію з церквою слов'янського обряду та власним єпископом у Перемишлі. Існує припущення, що це місто мало свого єпископа вже скоро після оновлення великоморавської церковної ієрархії папою Іоаном IX у 899 р. З падінням Великої Моравії деякі ієрархи перенесли свою діяльність на більш спокійний терен Білої Хорватії, де було два єпископства: одне – у Кракові, а інше – в Перемишлі.

Про надзвичайну популярність і життєвість слов'янського обряду в Чехії, Польщі й на Русі ще навіть у другій половині XII ст. говориться у листі краківського єпископа Матвія Холеви (близько 1145 р.) до дуже популярного місіонера і проповідника, одного з ініціаторів другого хрестового походу Бернарда Клервоського. Зміст листа виразно свідчить, що слов'янський обряд у Польщі і Чехії активно викорінювався латинським Римом, так само як на Русі – константинопольським патріархом. Краківський єпископ, палкий прихильник латинського обряду, вважає слов'янський обряд гіршим за грецьку схизму. На його думку Русь від самого початку свого хрещення була заражена єретичним духом, у зв'язку з чим він запрошує Бернарда прибути до Польщі і розпочати місію навернення Русі до «істинного» християнства, а також допомогти викоріняти рештки слов'янського обряду в Польщі. «Русь,– пише він, – не хоче достосовуватися ні до латинської ні до грецької церкви; але сама є відокремлена від обох, з ніякою з них не має згаданий народ спільності святих тайн. В цьому випадку, Пане, ваше слово успішніше проникає, ніж гострий меч, і можна передбачувати, що це усунете та щоб вас Дух Святий надихнув їх відвідати. Та не тільки на Русі, яка є для себе немов окремий світ, але також у Польщі та в Чехії, або, називаючи загально в Слов'янщині, яка обіймає багато країв, такий і такий великий успіх при волі Божій осягнете, що від нього потім почуєте: Оце, добрий слуга та вірний».

Це повідомлення ревного прихильника латинства свідчить, що слов'янський обряд на території України-Русі став підґрунтям для створення своєрідної форми християнства, на яку дивились як на єресь не лише у Римі, а й певною мірою у Константинополі.

РОЗДІЛ 3. ПРОБЛЕМА ОРГАНІЗАЦІЇ ЦЕРКВИ

Володимира не могла задовольнити й інтеграція нової київської церкви у східну православну. Всі грецькі ієрархи були у підпорядкуванні візантійських імператорів, за якими церковні собори визнали лідерство у церковній ієрархії і надали їм титул «імператорів-архієреїв». Візантійські базилевси (імператори) могли призначати і зміщувати найвищих церковних сановників, істотно впливати на рішення вселенських соборів. Таким чином, прийняття християнства з Візантії неминуче вело до виникнення політичної залежності великих князів київських від візантійських імператорів, які через церковну організацію могли б нав'язувати Київській державі свою волю.

Як далекоглядний державний діяч Володимир усвідомлював величезне значення прийняття хрещення з Візантії, що переживала тоді період свого політичного і культурного піднесення. На ті часи вона була наймогутнішою державою християнського світу з високою культурою, давніми традиціями, блиском імператорського двору. Саме це спонукало Володимира до нав'язання тісних і добросусідських стосунків своєму могутньому сусідові. Проте, організацію київської церкви було доручено Володимиром болгарсько-охридській церкві, що давало можливість уникнути константинопольської гегемонії. З боку болгарської церкви Володимирові не загрожувала жодна політична небезпека. Тоді як константинопольський патріарх був простим знаряддям у руках візантійського імператора, а над Римом тяжіла рука германських імператорів, Західна Болгарія могла бути природним союзником. Причому, своєю обрядовістю вона була зв'язана з Константинополем, підтримувала тісні контакти з Римом, а мовно була споріднена з Київською Руссю.

Боротьба болгарської церкви за автокефалію стала для Володимира зразком у його планах паралізувати усі спроби зазіхань Константинополя на незалежність Русі не лише церковну, а й політичну. Саме в Охриду – резиденцію болгарського патріарха – й звернувся київський князь за місіонерами-священиками, які мали б служити хрещенню населення й становленню церковної організації. Князь Володимир поставив свою церкву під покровительство патріарха Болгарського (Охридського). Він прагнув, щоб київська кафедра була автокефальною на зразок п'яти автокефальних архієпископств: Кіпрського, Сінайського, Іверійського, Охридського і Сербського. Водночас Володимир підтримує зв'язки з Римом. Подібна ситуація виникала після прийняття християнства і в Болгарії. Болгарський князь Борис, який теж прийняв християнство з Візантії, відразу ж звернувся до папи з проханням надіслати місіонерів та єпископів. Безперечно, що головною причиною була загроза політичній незалежності Болгарії з боку Візантії.

На Україні також з'являються західноєвропейські місіонери після офіційного прийняття нею християнства. Одним з них був Бруно-Боніфацій, який у 1007 р. прибув з Угорщини до Києва з метою місіонерської діяльності серед печенігів. Володимир приязно зустрів його і супроводив до південних кордонів своєї держави. Повернувшись через якийсь час до Києва, Бруно гостював у князя цілий місяць. Згодом він продовжував свою діяльність у Польщі та Пруссії, де був убитий поганинами.