Хрещення України-Русі як фактор європеїзації, Детальна інформація

Таким чином, створена Володимиром церква була, найімовірніше, або автокефальною, або залежною від самостійної тоді Болгарії. Підпорядкованою Константинополю київська церква стала за часів Ярослава Мудрого, коли він у 1037 р. запровадив залежну від Константинополя митрополію на чолі з першим київським митрополитом греком Феопемтом.

У 1014-1019 рр. Болгарська держава пережила катастрофу розгрому, завданого їй базилевсом Василем на прізвисько Болгаробойця: Болгарія втратила самостійність і була приєднана як провінція – «катепанат» до Ромейської імперії. Автокефальний архієпископат – патріархат Охридський – був понижений у ранзі. Патріархові Іоану, що очолював того часу болгарську церкву, залишили титул архієпископа, і в цьому вже пониженому сані Іоан відвідав київську ставропігію на запрошення Ярослава Мудрого. Болгарській церкві ще була залишена імператорами тінь автономії, але після смерті Іоана у 1037 р. над болгарською церквою був поставлений грек – Лев. У зв'язку з цим Ярослав усвідомлював невідворотність підпорядкування київської церкви константинопольському патріархові. Посередництво Охридської архієпископії втрачало свою колишню силу. Ярослав був вимушений прийняти канонічне грековладдя. Ось чому у 1037 р. у Києві з'являється перший митрополит – грек Феопемт, а Ярослав споруджує резиденцію митрополита і першу для греків кафедральну церкву Святої Софії (на зразок константинопольської), яка мала затьмарити розкіш і славу Володимирового кафедрального храму – Успіння Богородиці. Для греків цей храм був небажаним символом автономії руської церкви під патронатом болгар. Десятинна церква відійшла у тінь, незважаючи на те, що там покоїлись останки хрестителя Русі, його грецької дружини Анни і його бабусі княгині Ольги. Отже, відбувся цілий канонічний переворот, і руська церква влилась у річище Константинопольського патріархату як одна з його митрополій. На неї поширювалися права патріархів щодо наставлення митрополитів, виклику їх до себе на собори, суду над ними, апеляції на суд митрополитів. Від того часу до Києва послідовно направлялися митрополити-греки. У домонгольський період лише двічі порушувався встановлений порядок, коли митрополити обиралися згідно з волею князів місцевими ієрархами.

Прийнявши церковну залежність від Константинополя, київська церква стала залежною не тільки від константинопольських патріархів, але й певною мірою від візантійських імператорів. Утворення національної церкви не відповідало ні релігійним, ні політичним інтересам греків. Вони хотіли мати у Києві свою колонію і не допускали впродовж понад двохсот років, щоб у Києві правили митрополити-українці і щоб сформувалася національна церква.

Київська церква внаслідок підпорядкованості Візантії не зуміла виробити своєї української ідентичності. Крім мови вона мало чим відрізнялася від грецької. Київ став однією з константинопольських митрополій, навіть з меншими правами, ніж решта митрополій, що мали право обирати своїх митрополитів. Від 1240 до 1458 рр. кожний другий київський митрополит був присланий з Константинополя. В результаті греки отримали монопольний вплив на формування церковної організації, права, обрядів, свят, постів, канонізації і значною мірою – церковного мистецтва. Все це не могло не позначитися на стосунках Русі-України із Західною Європою, яка не була в захваті від догматично-консервативного прив'язання тогочасного українського суспільства до Константинополя. Особливо після остаточного розколу християнської церкви у 1054 р.

РОЗДІЛ 4. СПРОБИ ПОДОЛАННЯ ДЕСПОТИЗМУ КОНСТАНТИНОПОЛЯ

Стрімкий поворот від національної автономії до залежності від Константинополя відбувався досить болісно. Управління українською церквою з візантійської столиці не привело до поліпшення стосунків імперії з Руссю, а збурювало протидію останньої. Війна Ярослава з Візантією 1043 р. є найкращим тому доказом. Після невдалих для Русі воєнних дій і укладення миру Візантія повела тяжку війну з печенігами (1043-1046), які дійшли навіть до стін Константинополя. У цей скрутний для імперії час Ярослав робить спробу повернутися якщо не до повної автокефалії, то принаймні до автономії, тобто до самостійного обрання Руссю митрополита з наступним визнанням його константинопольським патріархом. Отже, 1051 р. митрополитом було поставлено пресвітера церкви княжого села Берестова, що під Києвом, Іларіона. «Муж благ, книжен й постник», він часто уходив в печерку на березі Дніпра, над якою пізніше виріс славнозвісний Печерський монастир. Через якийсь час у печерці поселився також один із засновників майбутнього монастиря Антоній, а згодом Києво-Печерська лавра, прабатьком якої був Іларіон, стала важливим церковним осередком, що певною мірою протистояв візантійській гегемонії.

Не слід вважати Іларіона за переконаного анахорета-пустельника. У «Слові про Закон і Благодать» він говорить: «віра і добрі діла справедливості й милосердя неподільні», що є свідченням його західноєвропейського розуміння призначення людини-християнина як активного творця життя. Грецьке затворництво на зразок того, що мало місце на Афоні, ніколи не було популярним на Україні.

Основною причиною Ярославового рішення щодо призначення нового митрополита було його невдоволення підпорядкованим становищем Київської Русі у візантійській церковно-політичній системі. Разом з тим, це був період, коли надзвичайно пожвавилися взаємини Києва із Західною Європою, що розширило уявлення київського князя про характер стосунків між церковною і світською владами. Становище, подібне до існуючого в київській митрополії, було неможливим на Заході навіть у малих державах, де архієпископ визнавав лише дві влади – вселенську духовну римського папи і світську національної держави. Так, Польща вже 1000 року одержала власну митрополію у Гнєзно; Чехія не мала своєї митрополії до 1344 р., оскільки була васалом Німецької імперії, проте вибори чеських єпископів були прерогативою лише чеського духовенства.

У 1049 р. до Києва прибуло велике посольство з французької столиці на чолі з двома єпископами сватати княжну Анну Ярославну за французького короля Генріха І. Київський князь вів тривалі бесіди з духовними ієрархами, отримуючи від них інформацію про церковні відносини на Заході. Не виключено, що Ярослав узнавав про засади національно-церковної організації у західноєвропейських державах також від тих киян, що відвозили Анну й повернулися до Києва, зрештою – від самої князівни, яка вступила у тісні стосунки з французьким духівництвом і папським престолом. Не виключено, що Іларіон, як двірцевий капелан, супроводжував Анну в її подорожі до Франції.

Надзвичайна увага Київської держави до справ церкви не була чимось винятковим у тодішньому європейському світі. Взірцем і для Володимира, і для Ярослава могла бути церковна політика Карла Великого та його нащадків – імператорів Священної Римської імперії германської нації.

Карл, як і київські володарі, був владною людиною і неухильно здійснював суворий королівський контроль над складом церковної ієрархії і фінансами національної церкви. Він особисто призначав єпископів, а іноді й абатів, неодноразово скликав церковні собори, видавав укази, що стосувалися церковного життя. До цього слід додати, що імператор франків був до того ж вельми побожною людиною. Як свідчить його біограф Ейнгард (770-840), Карл мав звичай ретельно відбувати всі церковні відправи, при цьому він особисто дбав, щоб богослужіння відбувалося з якомога більшою урочистістю, стежив за правильністю співу та читання в церкві. Ця побожність підживлювалась як загальнодержавними політичними інтересами, так і особистими амбіціями імператора, якого змалку привчали до думки, що він є оборонець церкви і повинен поширювати віру Христову серед поганських народів.

У листі до папи Лева III Карл зауважував: «На нас покладено з поміччю милосердного Господа боронити святу Христову Церкву повсюду від зовнішніх поган і зміцнювати її всередині через осягнення католицької віри. А твій обов'язок, о Святий Отче, здіймаючи руки до Бога як то робив Мойсей, допомагати нашим арміям, щоби твоїми молитвами до нашого небесного Царя і Заступника християни завжди здобували перемогу над ворогами Його Святого Імені...»

Звичайно, воєнні, державотворчі та культурницькі здобутки як на заході, так і на сході Європи залежали значною мірою від того, наскільки організованою і багатою була церква, наскільки вона була слухняною своїм світським монархам. Каролінгзькі реформатори ставили собі за мету зміцнити зв'язок між їхньою церквою та нормативним християнством, носієм якого було папство. Для цього було скликано собор (789), на який з'їхалися єпископи, абати та світська аристократія; на соборі Карлом Великим було оголошено низку розпоряджень під назвою «Загальне напучення», покладених в основу церковної реформи. Релігійне життя Західної Європи відтепер передбачало більш шанобливе ставлення до папського престолу, чітке відокремлення мирян від духовенства, організацію мирян у постійну структуру парафій, де формувались їхня релігійна свідомість та громадське життя, сплачувалася церковна десятина тощо. Каролінгзька церква провела чітку межу між білим і чорним духовенством. Останньому приписувалося жити й поводитися за «Статутом» святого Венедикта, в основу якого були покладені правила порядку, суворої ієрархії та стабільності. Замість пастирської діяльності в середовищі мирян ченцям приписувалося сприяти освітньому і культурному відродженню церкви. В Україні-Русі цю місію з часом виконував складений Феодором Студитом у Візантії «Студітський Устав», що також спонукав ченців до освітньої діяльності. Цей «устав» був прийнятий Києво-Печерським монастирем, що став важливим книжковим і культурно-освітнім центром – взірцем для багатьох інших монастирів.

Цілком ймовірно, що, покладаючиеь на досвід Каролінгзької династії, Ярослав сам (без імператора і константинопольського патріарха) «собрав епископы» і вперше поставив митрополитом представника місце вого духовенства. Особиста діяльність Ярослава у релігійній сфері, його опікування церквою сприяли формуванню загальної побожності у Давньоруській державі, що спиралася не лише на візантійські зразки організації церковного життя, але й на досвід каролінгзького «літургічного» суспільства. Очолення церкви місцевим діячем дало змогу використати загальнохристиянські церковно-політичні та юридичні концепції в інтересах Русі й спрямувати їх на розв'язання власних проблем.

Акт 1051 р. мав виправити попередню помилку Ярослава й звільнити київську церкву від візантійської залежності; а втім, домогтися послідовного втілення поставленої мети київський князь не зумів. Усамостійненню української церковної організації та її більш тісному зв'язку з державою могли сприяти запровадження монархічного правління на Русі (королівства чи царства) і національна митрополія, затверджені або Римом, або Константинополем. Взірцем подібної далекоглядної політики стала підтримка німецьким духовенством короля Оттона І у проголошенні його імператором. Проте Візантія відмовлялася визнати і тим більше освятити ці інститути у будь-якій державі і, безперечно, у свого чи не найголовнішого політичного суперника. Свого часу цю поступку було зроблено лише для Болгарії під тиском вкрай несприятливих для імперії воєнно-політичних ситуацій.

Очевидно, наміри та політичні настрої київського князя знаходили підтримку його найближчого оточення, до якого належав і митрополит Іларіон. Недаремно він титулував Ярослава «каганом» або царем, як візантійського імператора. Смерть Ярослава у 1054 р. відзначена записом про успіння «царя нашего» на стіні Софійського собору. Прагнення Іларіона до утвердження церковної самостійності Києва і його протидія візантійській гегемонії стояли в одному ряду з Ярославовою концепцією сильної монархічної національної влади. Київський митрополит не поділяв візантійської ідеї підпорядкування церкви імператорській владі й виступав за їхні взаємовідносини на західноєвропейський зразок.

Він домагається канонізації українських святих – Ольги, Володимира, Бориса і Гліба, що служило вагомим аргументом на користь церковної самостійності України-Русі. Про західноєвропейську ідейно-культурну орієнтацію київського митрополита свідчать окремі місця його творів. У тексті «Слова про Закон і Благодать», наприкінці першої частини «Похвали Володимирові», Іларіон вміщує гімн «Христос переміг, Христос воцарився, Христос прославився!». Німецький дослідник цього твору Л. Мюллер вважає його поетичним перекладом уривку з «королівських славнів» Західної Європи — «Landes regiae – Christus vincit, Christus regnat, Christus imperat!». Дослідники зазначають, що такі «славні» були поширені лише у Франції. Цим підтверджується ймовірність відвідин Іларіоном Заходу – наприклад, з почтом Анни Ярославни у 1051 р. Проте ідея прийняття царського достоїнства київським князем не мала успіху в тогочасному суспільстві, можливо, саме внаслідок байдужості чи ворожості більшості церковної ієрархії – знаряддя візантійської політики. Ярослав не встиг також зав'язати тісніших зв'язків із Римом і зробити відповідних кроків на шляху до коронування королівською чи цісарською короною – подібно до Оттона І, проголошеного німецьким імператором. Після смерті Ярослава зробити це вже було неможливо через політичний розклад Руської держави.

БІБЛІОГРАФІЯ

Брайчевский М.Ю. Утверждение христианства на Руси. – К.: Наук. думка, 1989. – 296 с.

Из истории русской культуры. Т.1 (Древняя Русь). – М.: Языки русской культуры, 2000. – 760 с.

Левченко М.В. Очерки по истории русско-византийских отношений. – М.: Изд-во АН СССР, 1956. – 556 с.

Литаврин Г.Г. Византия, Болгария, Древняя Русь (IX – начало XII в.). – СПб.: Алетейя, 2000. – 398 с.

Пашуто В.Т. Внешняя политика Древней Руси. – М.: Наука, 1968. – 472 с.

Повесть временных лет / Д.С.Лихачев (подгот. текста, пер., статьи и коммент.); В.П.Адрианова-Перетц (ред.). – СПб.: Наука, 1999. – 668 с.

Принятие христианства народами Центральной и Юго-Восточной Европы и крещение Руси / Авт. Г.Г.Литаврин, О.В.Иванова, Е.П.Наумов и др. – М.: Наука, 1988. – 272 с.

Терещенко Ю.І. Україна і європейський світ: Нарис історії від утворення Старокиївської держави до кінця XVI ст.: Навч. посібник. – К.: Перун, 1996. – 496 с.

Щапов Я.Н. Государство и церковь Древней Руси X – XIII вв. – М.: Наука, 1989. – 232 с.

PAGE

PAGE 12