Національний університет
“Києво-Могилянська академія”
Миколаївська філія
Міфологія та вірування
праслов’ян
Миколаїв-2001
План
Історія формування релігійних вірувань прадавніх слов’ян
Найдавніші вірування праслов’ян
Демоністичні вірування
Політеїзм слов’ян
Історія формування релігійних вірувань прадавніх слов’ян
В історії релігійних вірувань якнайрізніших племен і народів, у тому числі й праслов’ян, можна виділити три історичні типи уявлень про надприродне – “чуттєво-надчуттєвий”, демоністичний і теїстичний. Перший з цих типів репрезентує найдавніші вірування, що складалися ще в епоху ранньородового суспільства й відомі у формах фетишизму, тотемізму, анімізму, первісної магії. Для них характерними були уявлення про зрощеність надприродного з тілесним, його індивідуальність, зооморфність, обмеженість сфери впливу на довкілля та притаманність йому орудної функції (здатності не творити, а лише орудувати готовим). Праслов’яни успадкували їх і почасти злили з віруваннями більш високого порядку.
Продуктом власного релігієтворення праслов’ян став другий тип вірувань в надприродне – демоністичний, які полягали у вірі в духів (від грецьк. daimon – “дух”). Ці вірування, сформовані в умовах розвинутого родоплем’яного суспільства, були уявленнями про існування безплотних надприродних істот – духів, які вже мають досить широку сферу впливу на довкілля, можуть переселятися з речі в річ або в людину і виявляють деякі ознаки творильності щодо природного. Демоністичні вірування були найважливішою і найпоширенішою формою релігійного освоєння світу праслов’янами.
В умовах суспільства, що ставало на шлях соціально диференційованого розвитку, поступово зароджується історично третій тип уявлення про надприродне – теїстичний, пов’язаний з вірою в богів. Для цього типу, що існує спершу у вигляді політеїзму, а потім набирає й монотеїстичного змісту, характерними є уявлення про надприродне як могутню, всевладну істоту – Бога з іманентною йому деміургічною функцією щодо природних і суспільних явищ, щодо світу в цілому. У слов’ян початки теїстичного типу вірувань зароджується ще в надрах демоністичної релігійності й розвиваються у давньоукраїнський політеїзм у ході формування феодальних відносин.
Найдавніші вірування праслов’ян
Історичні дані щодо найдавніших вірувань слов’ян, на жаль, дуже обмежені, все ж дають підстави вважати, що серед них мали поширення фетишистські вірування (від португ.fetiko – “зачарована річ”). Ці вірування репрезентують, зокрема, камінці-фетиші та стулки річкових черепашок з поховань Васильківського І могильника, рибоподібні піща-никові чуринги з Кам’яної могили, що на Мелітопольщині тощо. Люди гадали, що фетиши-зовані предмети – камінці, кістки, панцирі черепах і т. ін. є живими істотами і можуть мати для них охоронне значення (амулети, талісмани), завдавати ворогові шкоди, викликати чи притягати дощ, лікувати від пропасниці тощо.
Що ж до тотемістичних вірувань (від індіанськ. ot-totem – “його рід”), то вони поляга-ли в уявленнях про кровні зв’язки даного роду чи племені з певним тваринним чи рослинним “співродичем”. Тотем видавався реальною істотою, котра, проте, має особливі, “надчуттєві” якості, завдяки яким вона може надавати людям як своїм братам і сестрам певної помочі. Зокрема, люди орла або ведмедя, вовка і т. п. вірили, що їхні спів родичі-тотеми можуть передавати їх цінні риси – гостроту зору, силу, прудкість ніг тощо.
Але особливо поширеними серед залишків найдавніших уявлень праслов’ян були анімістичні вірування (від лат. anima – “душа”). Вони полягали у вірі в існування у тілі двійника – душі, що видавалася цілком реальною істотою – чоловічком у зіниці ока, пташкою у грудях, парою, кров’ю і т. ін. Вважалося, що від душі, яка має особливі властивості, залежать стани людини – життя і смерть, сон і неспання, здоров’я й недуга і що на душу, в свою чергу, можна впливати засобами контактної магії (харчем, ласкою тощо). Наші пращури, правдоподібно, часто уявляли душу у вигляді крові: розлита по тілу, вона давала життя усім його органом. Про такі уявлення свідчать численні поховання вохрованих покійників у ямах або скринях з кам’яних плит: вважалось, що вохра підтримує життєві сили душі, яка є носієм життя. Причому, первісні мисливці вважали, що душі померлих, залишаючи тіло, перебувають десь поблизу, в звичному для них довкіллі, а не відлітають на небо, у “Вирій” – такі уявлення з’являються пізніше, пов’язуючись з вірою в духів та обрядами трупоспалення.
Цікаво, що найдавніші вірування, зароджуючись ще за часів ранньородового суспільства, пізніше не тільки не зникають безслідно, а й чіпко тримаються в масовій свідомості, протистоять вірі в духів і богів, синкретизуються з нею. За свідченням Геродота, наприклад, стародавні слов’яни – неври вважали, що кожен з них щороку на кілька днів перетворюється на вовка, а потім знову набирає людського образу.
Демоністичні вірування
В епоху неоліту повністю встановилося землеробство і скотарство, виникають прядіння в ткацтво, розвивається далі виробництво керамічного посуду. В цей період ймовірна наявність великих родів, інтенсивно йде формування племен, збагачення і зміцнення суспільних відносин. Усе це й приводить, зрештою, до якісних змін у релігійному потоці духовності, які знайшли найбільш переконливий вияв у вірі в духів, що зароджується в мезоліті, еволюціонує в наступні епохи й передається в спадок слов’янам, українському та іншим народам.
Перші відомості про демоністичні вірування літописних слов’ян подають київські книжники та зовсім особливий фольклорний феномен – українська міфологічна новела, яка разом із казками, піснями, легендами, прислів’ями, колядками тощо доносить до нас образи демоністичних персонажів.
Аналіз змісту цих вірувань дає підстави дещо умовно виділити два основні історичні “поверхи” в еволюції демоністичних образів. Перший з них представлений віруваннями в духів, що, так би мовити, групуються навколо уявлень про упирів і берегинь – уявлень, які зароджуються ще в глибинах індоєвропейських або й індійських часів, наслідуються праслов’янами та їхніми нащадками. Другий “поверх” виникає, загалом кажучи, уже в епоху енеолітичної трипільської культури, коли праслов’яни виділилися з індоєвропейського масиву, наслідується слов’янами і не являє собою залишкового феномена аж до тих часів, коли наші пращури почали “кумирів творити”. Звичайно, “нижчі” вірування в духів не зникають з появою “вищих”, а живуть і в часи “ідольського мороку”, і в християнські добу.
Упирі – один з персонажів демоністичних вірувань, уособлення темних і ворожих сил природи; вони, звичайно, ще не були персоніфікованими виплодками соціального зла, від них ще дуже далеко, скажімо, до українського повір’я про злиднів – зловорожих духів, які уособлювали стражденну долю бідняка. Упирі – не просто духи, що можуть існувати поза тілом, а різновид перевертнів: упирі-духи перекидаються звірами, птицями тощо, можуть набирати й чоловічого виду. Їх основне заняття – висмоктувати кров у людей, молоко у корів, а якщо упир – червономордий ворожбит, то й дудлити горілку. В упирів проявляються й риси духів-господарів, розпорядників різних сфер: вони не лише п’ють кров, але й крадуть дощ, насилають неврожай тощо.
Водночас упирі мають і деякі ознаки “чуттєво-надчуттєвого” типу вірувань. І. Нечуй-Левицький повідомляє, наприклад, про такі залишки стародавнього анімізму в образах упирів: коли упир помирає, на його “могилці буває дірочка або пора, кудою він вилазить мишею або ящіркою в глуху ніч, ходить по хатах і ссе кров з людей...”
Упирі персонажі, що стоять на межі між зооморфними й антропоморфними істотами. Так двоїстість форми властива й багатьом іншим образам демоністичного типу надприродного, зокрема уявленням про “нечистих” небіжчиків (утоплеників, убитих тощо), які на живих насилають помір, душать овечок, ночами викликають страхітливі видіння, та про вовкулаків. До речі, вовкулаки – це теж перевертні, ворожбити й звичайні люди, чаклуванням перевернуті на вовків. У останньому випадку це – знедолені істоти, у яких вкрадено людське ймення.
Звичайно, уявлення про упирів та вовкулаків далеко не вичерпують вірувань українського етносу та його попередників. Сюди належать також русалки, водяники, болотяними, відьми, чорти, домовики, лісовики, берегині тощо. За повідомленнями П. Чубинського, О. Афанасьєва, В.Милорадовича, І. Нечуя-Левицького та ін., уявлення про істот, що заселили ріки, ставки, криниці, пов’язані з віруваннями у потойбічне, замогильне життя душ небіжчиків, що відлетілив царство водяних духів. Русалки, наприклад, – душі молодих утоплениць, самовбивиць, мертвонароджених.
Йдеться про духи-душі померлих жіночої статі та про особливий спосіб їхнього існування: позначаються, мабуть, залишки уявлень часів материнського роду та умови життя первісної людини, в яких велику роль відігравали водні стихії.
Але русалки – не анімістичні, а демоністичні образи. Вони виходять заміж за духів-водяників, під їхніми ногами трава не гнеться, бо вони – духи. Іноді русалки перекидаються кішками, жабами. Живуть вони у воді, їхнім сонцем є місяць, а якщо русалка десь загається, на ниві чи в лісі, і її коси з осоки обсохнуть, вона помирає. Хоч в русалок і є зооморфні риси, все ж таки їм більше притаманні антропоморфні, і вони мають вигляд дівчат з гарними лицями, довгими косами, іноді в плахтах, з червоним намистом. Русалки живуть не тільки тим, що пустують, вони мають добрий розум, люблять прясти, танцювати, відбілювати полотно тощо.
|
Скачати "Реферат на тему Релігія праслов'ян"
