МІСЬКЕ ТА СІЛЬСЬКЕ НАСЕЛЕННЯ УКРАЇНИ, Детальна інформація

Найбільш щільна мережа міських поселень склалася в Донбасі : у Донецькій та Луганській областях зосереджено відповідно 50 і 37 міст, а також 134 і 109 селищ міського типу. Це становить близько четвертої частини всіх міських поселень республіки.

У Донбасі ці поселення характеризуються порівняно високою густотою заселення, в західній частині України також зосереджена густа мережа міських поселень — міст і селищ міського типу (містечок),але густота заселення більшості з них незначна (4—10 тис. чол.).

Найбільшим населеним пунктом республіки є її столиця м. Київ з населенням 2635 тис. чол. (2001р.). В Україні розташовано п’ять міст мільйонерів: Харків (1623тис. чол.), Дніпропетровськ(1189тис.), Донецьк (1121 тис.), Одеса (1101 тис. чол.). До мільйонного рубежу наближаються Запоріжжя (897 тис.) і Львів (802 тис. чол.).Населення Кривого Рогу (724 тис.), Маріуполя (522 тис.), Миколаєва (512 тис.) і Луганська (504 тис.) перевищило 0,5 млн. чол.; Макіївки(424 тис.) - 0,4 млн. чол. Понад 0, 3 млн. чол. живе у Вінниці (381 тис.), Севастополі (366 тис.), Херсоні (362 тис.), Сімферополі (353 тис.), Горлівці(337 тис.), Полтаві (320 тис.), Чернігові (306 тис.), Черкасах (302 тис.),Сумах (301 тис.). В Україні розташована велика кількість малих (до 50 тис. чол.) і середніх (50—100 тис.) міських поселень (у 2000р.— відповідно-1241 і 51), частина яких має необхідні територіальні ресурси для свого розвитку. Такі міста є в усіх областях; найбільше їх розташовано у західній частині республіки, включаючи Хмельницьку, Вінницьку, а також Черкаську області. В Україні є близько 40 міст з населенням від 100 до 500 тис. чоловік .

Важливою є вчасна оцінка тих змін, які відбуваються у розвитку міських поселень. За останні роки спостерігається значне скорочення темпів приросту міського населення : за 1980—2000 роки вони стали втроє нижчі, ніж за 1960—1970 роки. У цілому такі зміни оцінюються позитивно, оскільки прискорене зростання чисельності міських жителів, яке відбувалося переважно за рахунок сільського населення, ускладнює проблему розвитку сільського господарства й соціальної перебудови села.{№ 2}

Чисельність міського населення України на початок 2000 року становила 33,0 млн. осіб (67,0% загальної чисельності населення держави). Територіальна концентрація міських жителів має істотні відмінності. Скорочення темпів приросту населення є характерним для всіх розмірних категорій міських поселень, у тому числі більших і найбільших міст, але найпомітніше воно саме в малих поселеннях.

Регіональні особливості розміщення населення зумовлюються характером поселенської мережі. Міське населення України розміщене досить нерівномірно. Переважна більшість його знаходиться у високо урбанізованому Донецько-Придніпровському регіоні. Особливо висока зосередженість населення у Дніпропетровській, Донецькій та Запорізькій областях, на які припадає майже третина всіх міських жителів України. Динаміка міського населення має істотні територіальні відмінності. Так, зараз існує певна тенденція зниження темпів приросту міських жителів у Донецько-Придніпровському регіоні і незначне зростання приросту населення у слабо урбанізованих областях (Івано-Франківській, Тернопільській та Хмельницькій).(див. табл. 5) Джерелом приросту чисельності жителів цих областей був природний приріст (відповідно 1, 3;1,3;0,8 тис. осіб).{№ 15}

Змінюється також співвідношення між типами міських поселень - містами та селищами міського типу. На сьогоднішній день спостерігається збільшення кількості міст і зменшення селищ міського типу, що пов’язане і з наданням селищам міського типу статусу міст, і з переводом селищ міського типу в ранг сільських поселень.

Аналіз розподілу жителів за типами поселень свідчить про те, що хоча кількість міських поселень у 1999-2001рр році дещо перевищувала 4,5% усіх поселень України, проте в них проживало понад дві третини населення держави. При цьому міста становили менше третини міських поселень, але вони концентрували понад 86% міських жителів. До того ж основна їх частка (понад 50°/о) припадала на великі міста з чисельністю жителів понад 250 тис. осіб. У таких містах проживало понад 16 млн. осіб. У малих містах проживало понад 8 млн. осіб.

Значне територіальне зосередження міських поселень у Донецько-Придніпровському регіоні та навколо великих міст, особливо навколо міст-мільйонерів, а також високе скупчення біля них сільських поселень спричинили формування агломеративних форм розселення. Найвиразніших ознак агломерацій досягло розселення у Донецькій області, центральній та південній частинах Луганської області, навколо таких великих міст із суміжними поселеннями, як Запоріжжя, Київ, Харків, Львів та ін.

В Україні виділяють такі групи міських поселень: малі(до 50 тис. чол.), середні (50—100 тис. чол.), великі (100—500 тис. чол.),дуже великі (500—1000 тис. чол.), міста-мільйонери (понад 1000 тис. осіб).(див. табл.. 6)

Найчисленніша група — це малі міста (куди належать і селища міського типу). Із загальної кількості міст (1356) на цю групу припадає 1247, тобто 92 %, проте в них проживає всього 31,3% міського населення України. Відповідно — середніх міст 55 (11°/о міського населення ), великих — 40 і майже 25 % міських жителів, дуже великих —6 міст, у них 11% мешканців. У п'ятьох містах-мільйонерах проживає 21,6% міського населення (табл. 1). Таким чином, у великих, дуже великих і містах-мільйонерах проживає 57, 7 % міського населення України. Є пряма залежність між рівнем урбанізації та загальною густотою населення. Справді, в Україні виділяють кілька областей з високим рівнем міського населення: Донецька — 90 % міського населення, густота населення — 196,2 чол./км2 ; Дніпропетровська - відповідно 84% та 120, 8 чол./км2 ,Харківська —79% і 98,4 чол./км 2 , Львівська — 61% і 126,7 чол./км 2 та ін. Густота населення в цих та інших областях зазнає підвищення за рахунок міського населення.

В Україні виділяються окремі регіони — Полісся, Південь, де густота населення не перевищує 60 чол./км2 ,рівень урбанізації коливається від 48% у Рівненській області до 61% у Херсонській .

Міське населення в Україні за 45 років (1959—2004рр.) зросло. Найбільше це характерно для Заходу і центральних областей, починаючи від Київської, уздовж Дніпра до Автономної Республіки Крим ; у високо урбанізованих областях Сходу і Центру України міське населення зростало повільно. Швидка урбанізація характерна для Рівненської області, де міське населення зросло більше ніж у 3 рази.

Середній вік міського населення в цілому майже на 5 років нижчий, ніж сільського, до того ж тут людей пенсійного віку менше на 10%, ніж у сільській місцевості України. Крім того, більшість міських жителів проживає у так званих селищах міського типу. Це проміжна ланка поселень між містом і селом. Ці поселення розміщуються навколо промислових підприємств, залізничних вузлів, курортів чи санаторіїв і мають дві і більше тисяч мешканців, переважно робітників і службовців та членів їхніх сімей. Селища міського типу поділяють на індустріальні, агропромислові, сільськогосподарські, несільськогосподарські та мішаного типу. Ще 10 років тому їх в країні було 907, або 67,2 % загальної кількості всіх міських поселень України, проте в них проживало тільки 13,2 % загальної кількості міського населення. Зараз їх кількість дедалі зростає. В цілому селища міського типу поділяють на дрібні (від 2 до 10 тис. чол.) — усього 829 (91 °/о загальної кількості їх). Найбільше селищ міського типу зосереджено у Східній (446) та в Західній (327) зонах. Найменше їх у Південній економічній зоні — 138. Найпоширеніші селища міського типу — індустріальні, що характерно для Східної економічної зони, та мішаного типу(адміністративного-агропромислові) — в Західній економічній зоні; курортні ж найбільш характерні для Південної економічної зони, а також у регіоні, що прилягає до зони Українських Карпат.

Частка населення у селищах міського типу за останні декілька років теж зменшилася на 1,6%.А великі міста, в свою чергу, крім позитивних (високий виробничий потенціал, можливість здобути освіту, отримати медичні, культурні, комунальні послуги тощо), мають і негативні характеристики : гострі транспортні, житлові проблеми, підвищений рівень забруднення навколишнього середовища, злочинність тощо.{№ 4}

Значний науковий і практичний інтерес викликає вивчення сільського розселення, географія якого змінюється досить швидко. Так, за 1970 - 1979 роки число сільських населених пунктів у республіці зменшилося з 31,3 до 29, 7 тис., причому одночасно знижувалася загальна кількість сільського населення (з 21, 4 до 19,4 млн. чол., або на 9,3%).У наступні роки ці в цілому високі темпи були ще вищими (за 1979—1989рр.чисельність сільського населення скоротилася до 17, 1 млн. чол., або на 11,9%). Найбільш інтенсивне скорочення кількості сільських населених пунктів відбувалося в областях східної і південної частини України. В колишньому Південно-Західному економічному районі, де зосереджено майже 50% усіх сіл республіки, кількість їх зменшилася на незначну величину. В ряді областей даного району (Івано-Франківській, Львівській, Волинській) число сільських поселень практично не скоротилося.

Депопуляційні процеси в межах сільського населення, що розпочалися ще у 1979 році, нині охопили вже понад 90% сільських адміністративних районів України.

Порівняно з 1979 роком чисельність сільського населення зменшилася на 15,0%,і сьогодні вона становить 32,2% загальної чисельності населення. З 1979 по 1989 рік середньорічне зменшення чисельності сільського населення становило 200 тис. осіб. З 1989 року темпи зменшення чисельності сільського населення сповільнюються. За 1992 рік міграційне сальдо в сільській місцевості було додатним і становило 78, 7 тис. осіб, за 1993 —41,7 тис., за 1994 - 0,5 тис., за 1995 рік міграційне сальдо збільшило чисельність сільського населення на 1З тис. осіб, а за 1996 — 7, 6 тис.

Сільське населення на початок 1997 року налічувало 16,4 млн. осіб, що проживали у 28,9 тис. сільських поселень. Зараз воно налічує близько 14 млн. чол.. Сільське населення загалом має довготривалу тенденцію до зменшення і питання сільського розселення дуже актуальне на сучасному етапі розвитку територіальної організації суспільства. Його чисельність в Україні постійно зменшується. Так, якщо його частка в 1913 році становила 81% всього населення в України, то в 2005 р. — тільки 29,0%. населення за цей самий. Сільське населення переважає ще у Вінницькій (53 %), 3акарпатській (61 °/о), Івано-Франківській (56 %), Рівненській (52 %), Тернопільській (56%), Чернівецькій (57 %) областях, тобто в західній частині України та на Поділлі, де промисловість розвивалася повільніше, ніж на сході нашої країни. Найменша частка сільського населення у Донецькій (10%), Луганській (14°/о), Дніпропетровській (16 %), Харківській (21%) областях та ін.

Сільське населення живе в селах, загальна кількість яких зменшується. За період 1961—2001 рр. кількість сіл скоротилася з 42229 до 28742,тобто більше ніж в 1,5 рази. Половина сіл зосереджена у Західній економічній зоні —51%.

Використання результатів переписів населення за ряд років дозволяє визначити певні тенденції в сільському розселенні, виявити головні причини, що обумовлюють дані процеси.

За 1970—1989 роки число малих сільських поселень України (з населенням менше 50 чол.) скоротилося — з 1499 до 1336. У той же час зросла кількість поселень з населенням 51—100 чол.— відповідно з 2251 до 2835. Кількість великих сільських населених пунктів значно зменшилась. Якщо, наприклад, у 1970 р. в республіці нараховувалось 637 сіл з населенням понад 3 тис. чол. в кожному, то в 1979 р. кількість їх скоротилася —до 581, у 1989 р.— до 516. Крім того, за вказаний період кількість сіл з населенням 1001—3000 чол. також помітно зменшилася - з 6194 до 4540. При цьому досить чітко простежується тенденція до росту питомої ваги невеликих сіл (з населенням до 100 чол.). Так, якщо в 1970 р. їх частка в Україні становила 12% від загальної кількості сільських населених пунктів, в 1979 р.—15, 3%, то в 1989 р. їх питома вага уже зросла до 23%. За цей же час питома вага населених пунктів з населенням в кожному понад 1 тис. чол. скоротилася з 21,8%, 20, 4% до 17,8%.

Спостерігаються значні міжобласні відмінності в розмірах сільських поселень. Більшість сіл з населенням до 50 чол. в 1999 р. було зосереджено в колишньому Донецько-Придніпровському районі (близько 60% всіх такого розміру сіл України).Лише в Харківській, Сумській і Полтавській областях кількість таких сіл складала близько третини загальної кількості їх у республіці. Досить мала кількість сіл вказаних розмірів (до 115) припадає на Закарпатську, Хмельницьку, Рівненську, Тернопільську і Волинську області. Більш крупні сільські населені пункти переважно зосереджені в центральній і східній частинах республіки.

Помітні територіальні зміни відбулися в людності сільських населених пунктів. Середня людність населеного пункту України за 1970-1979 роки зменшилася з 685,4 до 654,7, або на З0,7 чол., за 1979—1989 роки - з 654, 7 до 600, 7 жителя, або на 54 чол., а за останні 10 років-ще більш ніж на 50 чол. Ці досить значні зміни свідчать про високу інтенсивність тих процесів, які відбуваються в сільському розселенні республіки. Найбільш крупні села зосереджені в колишньому Південно-Західному економічному районі (їх середня людність становила близько 750 чол.). Саме в даному районі середня людність сіл зростала найменше.

Поряд зі збільшенням кількості невеликих сіл помітно зросла кількість їх жителів. У селах України з населенням до 50 чол. загальна чисельність їх населення за 1959-1979 роки зросла з 42,3 до 56,9 тис.чол., за 1979 - 1989 роки— з 56,9 до 74,8тис. чол.,1989-1999роки-з 74,8 до 85,2тис.чол.. ; з населенням 51—100 чол.— відповідно з 171, 8 тис. до 188,5 тис.,200, 4тис.чол.,207,2тис.чол. Тим часом населення великих сіл зменшилося: в селах з кількістю жителів понад 5000 чол.—з 809 тис. до 692, 2 тис. і до 630, 3 тис чол., 3001—5000 — з 1875 тис. до 1753,5 і до 155, 5 тис чол., 2001—-3000— з 2905, 4 тис. до 2549, 5 і 207,4 тис.чол., 1001-2000 жителів — з 6882, 3 тис. до 6037, 6 і до 5051 тис.чол. Словом, найбільш значне скорочення сільського населення відбувається, як уже зазначалося, за рахунок жителів не малих, а великих сіл. Ця особливість, що характерна майже для усіх областей, не відповідає нашим традиційним уявленням про зміни, які відбуваються останнім часом в сільському розселенні України. За 25 років питома вага сільського населення, яке проживає в поселеннях з числом жителів понад 1 тис.чол., скоротилася з 58, 2 до приблизно 55%, тоді як питома вага населення невеликих сіл (з числом жителів до 100 чол. зросла з 1 до 1, 5%).

За кількістю жителів села поділяють на малі (до 500 осіб)-57,7%, середні (500—1000 осіб) —22, 4 °/о і великі (понад 1000 осіб)-19,9%. Переважна більшість сільського населення проживає у середніх і великих селах. Територіальні відмінності сільського розселення зумовлені природними умовами, суспільно-економічними відмінностями та історичним минулим, мають свої особливості у різних природних зонах і районах України. Так, на Поліссі, де сільськогосподарські угіддя мозаїчні, села здебільшого невеликі за людністю, хоча є відмінність між Правобережним і Лівобережним Поліссям. У Лісостепу густота сільського населення висока і багато сільських поселень, розміщених поблизу одне від одного; у Степу — зріджена мережа сільських поселень, розміщених біля водотоків при незначній густоті сільського населення.

У районах Закарпаття та Прикарпаття — села великі. У Криму вони розміщені уздовж водотоків та на крутих гірських схилах.

Найбільш інтенсивно скорочувалася кількість сільських жителів в областях колишнього Донецько-Придніпровського економічного району, особливо в регіонах з високою питомою вагою сільського населення (менш розвинутих у промисловому відношенні). За 1980—2000 рр. чисельність сільського населення в колишньому Донецько-Придніпровському економічному районі зменшилася приблизно на 10% в Сільське розселення України своєрідне у тій чи іншій місцевості. Це й зрозуміло, оскільки села перебувають у різних соціально-економічних та географічних умовах. Взагалі в Україні виділяють 26 класів сільського розселення. Найтиповіший регіон сільського розселення (за площею він становить трохи більше третини території країни - 38%)- Східноукраїнський. У ньому низька щільність сільського населення -21 чол./км2 і невелика людність сільських поселень — у середньому 423 особи. Він займає значну територію на Лівобережній Україні, аж до Автономної Республіки Крим і заходить на Правобережну в районі Київсько-Житомирського Полісся, а на півдні — до Одеської і Кіровоградської областей. У цьому регіоні є й великі сільські поселення, проте в цілому це регіон дрібного розселення, який потребує активних державних заходів щодо відтворення сільського розселення, збільшення чисельності сільського населення.

Другий за площею — Подільський регіон сільського розселення, що розміщується на Подільській височині (Хмельницька, Вінницька області), має середні показники розселення (густота сільського населення-34 чол./км2 і людність сільських поселень в середньому 620 чол.).Села розміщуються в лісостеповій частині України уздовж численних річок і шосейних шляхів.

З Поділлям пов'язані ще два класи сільського розселення; Східноподільський та Західноподільський. Перший розміщений на сході Поділля і на Придніпровській височині. Тут вища густота сільського розселення (понад 41 чол./км 2 і більше), людніші села (в середньому 869 чол.). Другий — Західноподільський, розміщений клином від Луцька - Гощі (Рівненська обл.) до Бара (Вінницька обл.). У ньому порівняно висока густота сільського населення (понад 48 чол./км 2 ) і середні за чисельністю населення села (до 600 чол.).Тим часом тут мали місце значні територіальні відхилення. У групі областей західної частини України чисельність сільських жителів практично збереглися на рівні 1970 р. Окрему групу становлять північно-західні області, де сільське населення скорочувалося дещо повільніше, ніж у цілому по економічному району. Що стосується областей центральної частини Полісся і Поділля ,то тут чисельність сільського населення знизилася найбільш — на 20-25(за винятком Київської обл., де це скорочення становило близько 12%.