Українська мова - державна мова України, Детальна інформація

План

Вступ.

Основна частина:

Про походження “України” та “українців”;

Про походження української мови та її розвиток;

Алфавіт Кирила та Мефодія. Глаголиця.

Місце української мови серед інших слов’янських мов;

Українська мова - державна мова України.

Висновок.

Список використаної літератури.

Вступ

До найкоштовніших надбань кожного народу належить мова. Тому і називається це надбання рідна мова. Рідна, як мати, як Батьківщина, як усе найдорожче серцю. Мова – це не тільки засіб спілкування, тобто вона служить не лише для передачі повідомлень, для узгодження дій, для нагромадження й поширення практичного досвіду, хоч і не дуже важливе. Її функції у житті кожної людини набагато ширші. Мова – найбільший духовний скарб, у якому народ виявляє себе творцем, передає нащадкам свій досвід і мудрість, перемоги і славу, культуру і традиції, думи і сподівання. Рідна мова - то неоцінене духовне багатство, в якому народ живе, передає з покоління в покоління свою. Вона досконало-вишукана й досконало-прекрасна - невтомно шита з покоління в покоління і турботливо передаванна з роду в рід для найвищого, повного довершення, що йому не буде кінця. Мудрість і славу, культуру і традиції. Мова – найважливіший засіб спілкування людей, тобто засіб вираження і передачі думок, почуттів, волевиявлення. У цій ролі людська мова має універсальній характер і нею просто передавати все те, що виражається наприклад мімікою, жестами, морським зводом чи дорожніми знаками, тоді як жоден із цих засобів спілкування не може конкурувати у вираженні з мовою.

У рідному слові народ усвідомлює себе як творчу силу. Слово рідної мови - могутній засіб передачі від покоління до покоління історичного, культурного, морального, естетичного, побутового досвіду народу. Усі діяння наші, думи і сподівання закріплюються у слові. Слово – наше найрізкіше око, наша наймогутніша сила. Через слово людина пізнає те, що недоступне було безпосередньому сприйняттю. У цьому дивовижному дзеркалі відображаються всі “айсберги” світу. У слові постають перед нашим зором сторінки давньої історії і здобутки майбутнього. За допомогою слова мі проникаємо в думи і почуття, які хвилювали людей за тисячоліття до нас. Також можемо звернутись до далеких нащадків передати їм у слові найсокровенніше. Слово – найвірніший посланець з минулого в сьогодення і з сьогодення в прийдешнє. Це схованка мудрості і невмирущості народу.

Любов до батьківщини неможлива без любові до рідного слова. Тільки той хто може осягти своїм розумом і серцем красу, велич і могутність Батьківщини, хто збагнув відтінки і пахощі рідного слова, хто дорожить ним, як честю рідної матері, як колискою, як добрим ім’ям своєї родини. Людина, яка не любить мови рідної матері, якій нічого не промовляє рідне слово, - це людина без роду й племені. Кожне слово рідної мови має власне обличчя, як у квітки, у нього свій неповторний аромат і відтінок барви, - а цих відтінків кожна барва має тисячі.

Український народ творив свою мову упродовж віків, заносячи до мовної скарбниці добірний нектар слова, невтомно запалював у слові незгасний вогонь думки і почуття, вічність праці і мрії. Колективна пам’ять народу-творця береже слово, а в ньому – немовби якась таємнича сила, що в неповторному поєднанні звуків несе чарівну мелодію звуків і називає щось зрозуміле всім. І не тільки називає, а передає найтонші відтінки переживань і мислі. Мова – дивосвіт, духовна планета, на якій живе виплекана людиною нескінченна кількість слів.

Багато є таємниць у світі, і одна з найбільших з- поміж них – мова. З раннього дитинства і до глибокої старості людина невіддільно пов’язана з мовою. Це єдине знаряддя, що вивищує людину над світом, робить її нездоланною в пошуках істини. Розпочинається прилучення дитини до краси рідної мови з милих бабусиних казок і материнської колискової пісні. Кожен день дає нам урок пізнання. І завжди і скрізь наш учитель –мова.

Ми з вами одержали у спадок сучасну українську літературну мову – багату, розвинену, гнучку. Нею можна висловити все: від найновіших і найскладніших наукових відкриттів до найвеселіших пісень, віршів і оповідань.

Знай, бережи, збагачуй велике духовне надбання свого народу – українську мову. Це мова великого народу, великої культури.

Про походження “України“ та “українців”:

Хто ми? Звідки? Ці питання завжди з нами. Відповіді на них ми шукаємо всюди. Спочатку наш предок, щоб вгамувати голод, викопував коріння диких рослин. Поступово він став саджати і доглядати найбільш корисні і поживні культури. Праукраїна – батьківщина землеробів-ральників. Праця на хлібній ниві зумовила осілий спосіб життя оріїв – орачів, усвідомлення ними того, що вони є краянами – мешканцями певної, визначеної у просторі і часі, території, краю-країни. Сталося це у V-IIIтисячоліттях до нашої ери, в добу так званої трипільської культури(назва походить від села Трипілля на Київщині). Трипільці орії густо заселяли дніпровські береги, мешкали у великих поселеннях і мали досить насичену і барвисту культуру – одну з первісних, а можливо й найстародавнішу на Землі.

Потім, як це часто буває на роздоріжжях історії, довгі темні віки кочового розладу, занепаду, застою. Але зв’язок не перервався. Нащадки оріїв-расенів – ті, що залишилися на берегах Дніпр – Славути, і ті, що з різних причин її покинули, а потім знову повернулися до свого краю – країни, - змішувалися з кочівними скотарськими племенами і продовжували камінь за каменем будувати храм української культури.

У І тис. до. н. е. її продовжили скіфи. Скуфією називали наш край і греки, які мали свої колонії у Причорномор’ї. Тогочасні літописці розрізняли скіфів-кочівників,що володарювали у степу, і скіфів-сколотів, які займалися землеробством дещо північніше – на території славянської прабатьківщини. Скіфи-орачі у своїх звичаях і ставленнях до землі-годувальниці зберегли і багато в чому розмаїтили основні риси орійсткої культури.

І знову натиск і свавілля, вогонь і стогони, кров і прокляття.

Серед колишніхскіфсько-сарматських, відомих уже як слов’янських, племен виділися хоробрі і войовничі анти. Так слов’янських предків українців називали інші народи. До речі, слово “анти” мовою народів, що потрапили в українські степи зі Сходу, означає “країні”. Вже з середини І тисячоліття н. е. анти приймають ім’я русів – русинів. Руси об’єднали навколо себе інші слов’янські племена і утворили Русь –Україну. Незабаром центр Руської землі перейшов до головного поселення слов’янського племені полян – міста Києва.

Немає сумніву у давності походження українського народу, в його глибокому міцному корені, який живеться викидаючи все нові і нові паростки, енергією сонця і соками родючої землі. Цікаво осягнути глибокий зміст довічної назви. Край – Україна – це точна визначеністьі окресленість у просторі, бо водночас назва нашої країни є землею, де ми мешкаємо, і краєм-окраїною її. В усякому разі цілком імовірно, що інші народи могли сприймати українців, як “окраїнний” народ. До речі, “Оукраїна”- давнє написання назви нашої землі.

Краянами себе називали стародавні мешканці України, краянами вважають себе й нині українцію.

Перша згадка про Україну зустрічається у Київському Літописі від 1187 року, в якому вказується на глибокий сум народу з приводу загибелі князя Володимира Глібовича у битві з половцями. У літописі 1189 року Україною названа Галичина з Покуттям і Подніпров’ям. У ХІІ-ХІІІ ст. ця назва була поширена на Середньому Подніпров’ї та у Південно - Західній Русі. Термін “Україна” часто вживається і в литовських джерелах.

У мовознавстві існує кілька пояснень походження назви ”Україна”. Довгий час панувала теорія про походження цієї назви від слова “окраїна”. Сучасні дослідники висловлюють інші гіпотези. Так, М. Ткач, спираючись на відомі факти, що східнослов’янські землі поділялися на окремі землі, які називалися країнами, або українами, зазначає, що слово “Україна” семантично споріднене з словами “сторона”, “країна”, “краяти”. Б. Чепурко погоджуючись з попередньою гіпотезою, доповнив її твердженням, що назва “Україна” походить від слова раїна(рай), тобто має значення земного відображення раю на землі.

Алфавіт Кирила і Мефодія. Глаголиця.

На Русі писемність існувала задовго до виникнення християнства: був трипільсько -пелагський, перший у світі буквено-звуковий алфавіт - за IV-III тис. до н.е., а трипільці — попередники стародавніх еллінів. Алфавітів, за дослідженнями М.Суслопарова та О.Знойка, було сім, найдавніші з них — етрусків і пелазгів. Пелазгічне або етруське письмо — фонетичне. А від пелазгів абетку запозичили давні греки, що підтверджують„анти.чні письменники, зокрема Таціт.. Мало того: "алфавіт етрусків в Італії, і алфавіт карійців у Малій Азії, і нарешті — найдавніший грецький алфавіт — усі вони у своїй основі — алфавіт пелазгів, тобто того народу, який жив на території нинішньої України."