Українська мова - державна мова України, Детальна інформація

Українська мова - державна мова України
Тип документу: Реферат
Сторінок: 4
Предмет: Мова, Лінгвістика
Автор: Гуля
Розмір: 25.9
Скачувань: 8195
Ще задовго до читання грецьких книг українці мали свою абетку з 38-ми літер, В "Панонських житіях" записано, що в Корсуні (Херсонес) св. Кирило зустрів не тільки чоловіка, що розмовляв "руською бесідою", а й мав книги, писані "руськими" літерами. А в "Крехівській палеї” чітко зазначено: "Грамота руська Богом дана русину в Корсуні, від неї вивчився філософ Костянтин

(СВ.КИРИЛО)".

Українській алфавіт побудований на основі кирилиці. А оскільки це так, то питання про її виникнення цікавило і продовжує цікавити все нові покоління українців. Узагальнюючі різні припущення щодо походження двох слов’янських азбук, ми обстоюємо позицію тих учених, які стверджують, що все-таки кирилицю, в основі яких лежать грецькі „устроєні” букви, створив Костянтин-Кирило Філософ, систематизувавши грецьке письмо для точнішої передачі фонетики слов’янської мови. У кінці IX – на початку X ст. його учні в Болгарії, очевидно, поповнили азбуку свого вчителя кількома літерами (ю, є, „юси”, . . .). Одночасно з працею моравських вигнанців деякі учні Мефодія, які залишилися в Моравії чи повернулися туди, щоб уберегти слов’янські тексти від переслідувань німецького католицького духовенства, цілком імовірно, могли переробити графічно схожу з візантійським уставом кирилицю (першокирилицю – без доданих пізніше деяких літер) на глаголицю. Для цього вони могли використати вже існуючі різновиди дохристиянського слов’янського письма, так звані „черти”, „різи” та інше. Отже, графічні накреслення протоглаголиці і справді могли існувати в слов’ян раніше, що й дало підстави деяким дослідникам вважати глаголицю „старшою”. Хоча питання „старшого брата” щодо цих двох азбук не має принципового значення. На нашу думку, важливу роль у їх побутуванні відіграли особливості створення та умови використання цих двох графічних систем, побудованих за єдиним принципом, і священних текстів, написаних (перекладених) на їх основі. Після смерті солунських братів глаголиця з Моравії проникла до східних і південних слов’ян, які мали в той час зносини з Римом, хоча, звичайно, вона не могла витіснити більш просту, чітку, зручну кирилицю. Саме локально-специфічними історичними причинами виникнення глаголичної азбуки пояснюється і наявність у глаголичних рукописах моралізмів та латинізмів, штучний характер її ускладненої графіки (своєрідний тайнопис, шифр), що важко засвоюється і відтворюється.

Важливим свідченням вторинності глаголиці (не в плані „старшості”, а саме „якісної”, творчо-змістової вторинності) є її функціональне використання: на землях, де справа Кирила і Мефодія у введенні слов’янської мови як святої зазнала багатолітніх переслідувань, про що свідчать заборони слов’янських духовних книг і слов’янських богослужінь папи Стефана V (886 р.) та Йоанна X (близько 915 р.), що діяли на землях південно-західних слов’ян, які прийняли католицтво, але намагалися зберегти слов’янські переклади богослужінь та інших християнських книг. Таким чином, користуючись графічно відмінним письменством, вони могли підкреслити своє відділення від християн Східної церкви, що перебували під омофором візантійського патріарха і застосовували для письма кирилицю. Так глаголиця засвідчувала певну лояльність південно-західних слов’ян до Римського престолу і водночас давала можливість слов’янам-католикам використовувати Кирило-Мефодіївську спадщину, зберегти повноцінний духовний зв’язок зі своїм національним та загальнослов’янським корінням. Відсутність у глаголиці якихось зв’язків із Візантією та грецьким письмом зумовила поступове примирення з глаголицею Римсько-католицької церкви саме в часи її найрізкішого протистояння з церквою Східною.

Зачинателі слов’янської духовної писемності Кирило та Мефодій визначали права всіх народів світу мати Святе Письмо рідною мовою і не обмежували ніколи будь-якими мовними „догматами” конкретних слов’янських народів на основі їх природних мов, - окрім вимог і потреб доцільності смислу, художньої гармонії, високої відповідальності, євангельському, Христовому духу всіх творів, які обслуговують релігійні потреби слов’ян-християн. Отже, солунські брати могли вже в період своєї діяльності в Моравії поруч із кирилицею розробляти з учнями глаголицю і використовувати її в тих землях, де слов’яни перебували під особливим тиском німецьких католицьких єпископів, які не могли допустити жодних ознак візантійського впливу на підлеглих їм територіям. Можливо, для обох слов’янських абеток були використані елементи „руських письмен”, з якими Кирило познайомився в Херсонесі.

Для віруючої людини не видаватиметься випадковою і та думка, що глаголиця як людське творіння Божої Премудрості – збереглася на віки, стала ґрунтом для багатьох культурних надбань. Не випадково біографи, автори „Житія Кирила”, наголошують на чудесній, надприродній появі кирилиці. Можна опустити якісь деталі, сприйняти символічно якісь перебільшення, але потрібно безперечно визнати: Бог благодатно просвятив Костянтина-Кирила, подвижника-аскета, молитви якого Він слухав.

Кирило – геніальній творець слов’янської азбуки, бо лише геніальний учений міг створити слов’янську азбуку, яка була і залишається, за визнанням західноєвропейських учених, найдосконалішим алфавітом європейських народів.

Про походження української мови:

Наші прапредки під різними назвами — оріяни, анти, скіфи, алани та ін. — мали, як про це написано вище, свою систему організації і свою рідну мову, своє письмо. Цю систему — організацію разом з вірою — релігією, звичаями й традиціями, військом, монетною системою, власними князями успадкувала княжа Україна — Київська Русь в 2-й половині VI ст.

Ми, люди, — істоти суспільні, тобто такі, що в процесі історичного розвитку об’єднуються між собою на основі взаємних інтересів, постійно спілкуються, обмінюючись досвідом, знаннями, думками, доходячи взаємної згоди або виявляючи розбіжності в поглядах і визначаючи міру типовості та своєрідності кожного індивідуума. А основний засіб нашого спілкування і, зрештою, людського самовизначення — звичайно ж, мова. Через мову, головним чином, за допомогою усних переказів та писемності передається й більшість духовних надбань народів від покоління до покоління. Кожен народ, великий ти малий, усвідомлює себе, об'єднує, зберігає І проносить через віки своєрідну, неповторну сутність, яка називається національною культурою, насамперед завдяки своїй мові. І скарбниця світової культури завжди поповнювалась і поповнюється струменями з чистих джерелі національних культур.

Проте історія свідчить: народ, що втрачає власну мову, яким би значним до пори до часу він не залишався в інших відношеннях, неодмінно знеособлюється, сходить з історичної арени. Й кінець кінцем перестає існувати як народ.

Був час панування антинаукової концепції про існування в IX— XIII ст. якоїсь єдиної давньоруської народності з властивою їй давньоруською мовою, яка нібито почала розпадатися в період феодальної роздробленості, і начебто лише тоді виникли три окремі мови — російська, українська і білоруська, а їх самостійна історія, мовляв, розпочинається не раніше XIV ст. Виступати в минулому (в часи більшовизму) проти цієї лжеконцепції було не тільки безперспективно, а й небезпечно для життя.

Як давно встановлено, виникнення окремих мов сталося після розпаду в середині І тисячоліття н. е. праслов'янської етномовної спільності : східнослов’янські діалекти не утворили мовної єдності, яку можна було б вважати окремою, спільною для трьох народів давньоруською мовою. Не було такої мови! Москви взагалі ще не було — навіть як села.

В добу тоталітаризму (а подекуди ще й тепер) російську мову вважають єдиною прямою спадкоємницею мови Київської Русі, а українську — як таку, що відкололася від давньоруської. До того ж давньоруську (себто прадавню українську) мову російські вчені ще й зараз називають "древнерусским язиком", а російську мову не "россиянским язиком" чи хоча б "российским", а "русским". Але ж добре відомо, що до 1710 р. Росія називалася Московією. Така строкатість поглядів на національно-мовне питання в незалежній Україні — явище неприродне й нездорове, її зумовлено «найзлочиннішими геноцидами й лінгвоцидами, чорніших від яких не спізнав на собі «в обіймах» сусіди жоден народ світу. Те й те, як розтлумачують словники, пов'язується з фашизмом... «Житниця» імперії —Україна пухне ВІД голоду в 1933 і 1947 роках (і не тільки!..) — тут втрати навіть чисельніші, ніж у кривавому пеклі другої світової війни. Знищення ж мови велось постійно: відкрито й голобельно, таємно й витончено. Від московської заборони духовних здобутків Петра Могили, Кирила Ставровецького та інших будителів національної думки (це 1690 рік) з'явилося аж 16 царських жорстоких указів, а ще ж секретні приписи недремних тоталітарних радянських часів. (Демократична Україна, 2000.— 13 квітня).

У публікаціях ЗМІ лівого проросійського спрямування, особливо на Півдні та Сході України, вже стали звичними ідеї про двомовність, повернення до складу Радянського Союзу, про союзу трьох слов'янських народів (Росії, України та Білорусі), про насильницьку українізацію «українських росіян», неминуче зубожіння української культури без російської мови і навіть про пріоритетність російської культури та мови в питанні об'єднання всіх націй на території України.

Мовна ситуація в княжій Україні була така: існувала церковнослов'янська (староболгарська) мова, на яку з грецької Кирило і Мефодій переклали богослужбові книги (і на якій велося в церквах богослужіння). Але основною мовою населення на території від Закарпаття до Дону і від Прип'яті до Чорного моря була українська — і в основі вона була такою, як і сучасна, але багато її елементів не збереглося, з'явилися нові лексеми, нові нюанси стилістики тощо.

Про українську мову та її носіїв, які утворили український народ, можна з певністю говорити: починаючи з VI ст., а то й раніше, про що свідчить "Послання оріян до хозарів" та санскрит, існувала наша мова. Цікаво, що між українським і білоруським етносами та їх мовами було більше спільного, ніж відмінного, а між російським і українським етносами та їх мовами було більше відмінного, ніж спільного. На думку відомого мовознавця, професора І.Ющука, українська мова формувалась не століттями, а тисячоліттями, її основні елементи виникли в ті часи, коли витворювалася латинська мова. Через те наші роздуми над лексикою санскриту не такі вже й безпідставні. А потім наша мова зазнала різних впливів: мови готів (НІ— IV ст, н.е.), мови гунів (IV— V ст,), тюркомовних ава-рів (УІ-УШ ст.). У VI— VII ст. українська мова вже мала окреслені, майже сучасні обриси, свідченням чого є сербо-хорватська мова. Справа в тому, шо предки сучасних сербів і хорватів у Уї-УП ст. н. е. переселились з Ураїни на Балкани, зберігаючи багато елементів, властивих лише українській мові.

Отже, якщо не було давньоруського народу, то не могло бути і давньоруської розмовної мови. Для росіян, які пізніше перейняли назву Русь, переінакшивши її на Росію, щоб таким чином висунути претензії на українську територію як прабатьківщину Росії, а українців перехрестили на малоросів, було вигідно носитися з "теорією" про єдину давньоруську розмовну мову. А одна літературна: мова була — староболгарська з нашаруванням рис східнослов'янських мов. Це була мова богослужіння, мова влади, документів, але не мова народу.

Первісною основою української мови була жива мова нашого етносу. Змінювалася, поліпшувалася і літературна мова часів княжої України: переписувачі книг під впливом народнорозмовної стихії робили описки, вставляли слова живої мови. В глибинах усного мовлення народжувалася загальнонародна українська літературна мова. Правда, книжною мовою була строката мішанина української, церковнослов'янської, болгарської, латинської та інших мов, але елементи живої, розмовної мови народу все більше проникають в мову писемну. Варто знати, що в цей час існувала літературна мова майже без домішок церковнослов’янської, т. зв. "руська мова" — спільна літературна мова українців та білорусів. Вона була державною на території України в часи Великого князівства Литовського.

Аж до часів Богдана Хмельницького та Івана Мазепи Україна майже не спілкувалася з Московським царством, а тому наша мова, пісня, культура в цілому розвивалися окремо від Московії своїм власним шляхом, щедро постачаючи цій державі своїх письменників, педагогів, композиторів, співаків, дяків-писарів, музикантів, друковану продукцію, — і було це задовго до того, як з Болгарії через Україну прийшла туди грамота, азбука. І християнство прийшло з Києва на землі Півночі, які належали до княжої України. Там, за В.Ключевським, жили три фінські племені: мурома, меря і весь зі своїми мовами, які зі слов'янською не мали нічого спільного. Інший російський історик С.Бернштейн писав, що "на північ від Прип'яті слов'янська мова не звучала до середини першого тисячоліття" (а наша мова вже звучала декілька тисячоліть ще до н. е.). А зарубіжний учений Б.Корчмарик на підставі студій над багатьма історичними джерелами прийшов до висновку, що московська історіографія присвоїла собі традиційний термін "Русь" для цільового ототожнення історичного минулого Київської імперії з Московським царством. У нас не було іншого виходу, як удатися до другої назви — Україна, зафіксованої ще в XII ст. в Іпатієвському літописі. Таким чином, українська мова виникла в глибоку давнину на корінних землях по обидва береги Дніпра. А російська мова, яка ще на початку XVIII ст. називалася московською, виникла з мішанини угро-фінських мов під впливом слов'янських. Це був процес послов'янізації російської мови, в якій первинні, її азійські мовні риси збереглися ще й донині.

З ХУ-ХУІ ст. українське письменство стало шукати доріг до розриву з практикою двомовності: одна мова літературна, а друга — розмовна. Почали цей процес Петро Могила, Памва Беринда, Тарасій Земка та інші, які переклали Святе Письмо вже на зрозумілішу для українського читача мову, наближаючись до народної, особливо в "Передмовах" і "Післямовах" багатьох книг. Цього вимагав сам народ. В "Антології" Петра Могили чітко сказано, що автор вдається до "розмовної мови" на вимогу спудеїв і викладачів. І хоча москалі накинули нам принизливу, образливу для нашої гідності назву "Малая Россия", наша мова продовжувала розвиватися і досягла таких висот і таких глибин, що багато хто зрозумів, що "Малая Россия" — насправді це Московія. У 1607 р. священик Решетилівського козачого полку на Полтавщині отець Симон склав збірку проповідей повністю народною мовою, а Лазар Баранович назвою своєї збірки "Меч духовний" сказав, що зрозуміла для народу мова — це його найперша зброя. І хоча москалі опутали наш народ заборонами української мови, вона не вмерла, вона є і завжди буде, бо вона стародавня, вічна.

Дивна мовна ситуація і в діловодстві, проектно-конструкторській документації, звітності. Одразу ж відкинемо закид щодо відсутності необхідної української термінології в технічній, медичній та інших галузях. Це неправда. Ще в радянські часи викладачі, які читали лекції українською мовою, ніколи не зазнавали труднощів у пошуках того чи того українського відповідника. Росія ніколи не була лідером науково-технічного прогресу, отже, переважна більшість науково-технічних термінів запозичена з європейських мов (у томучислі вже з мертвих нині). А основа, скажімо, медичної термінології - латина.

Це не означає, що не існує проблеми творення української науково-професійної, у тому числі й технічної, термінології, її поширення та апробації в наукових і фахових середовищах; унормування і стандартизації, підготовки словників і довідників, уведення наукової термінології до підручників, навчальних посібників, у методичне забезпечення. Йдеться про те, що настав час прокинутися, сміливо взятися до роботи, часом невдячної, інколи затратної з різних сторін, зокрема й фінансової, поволі й виважено рухатися в напрямку утвердження української державності. Настав час, відповідно до Конституції України та Закону про мови, рішуче переводити І навчання в усій системі освіти на державну мову, надаючи широких прав, де є в цьому потреба, мовам етнічних груп.

Місце української мови серед інших слов’янських мов

Українська мова належить до східної групи слов’янських мов, функціонує як національна мова українського народу в Україні. За даними перепису 1989р., у складі населення України, яке становило 51,4млн., чоловік налічувалось 37,4 млн. українців. З цієї кількості рідною українську мову вважали 32,8 млн. чоловік. Поза межами України українська мова в усній формі поширена в Росії, Молдові, Білорусі, Казахстані. Крім того, в усній і писемній формах, зокрема в пресі освітніх і наукових закладах, художній літературі, українською мовою послуговуються українці в Польщі, Чехії, Словаччині, Румунії, Сербії, Хорватії, Угорщині, США, Канаді, країнах Латинської Америки, Австралії.

Українська мова є однією з найбагатших слов’янських мов, вона навряд чи поступиться, наприклад, перед богемською щодо багатства слів і виразів, перед польською щодо мальовничості, перед сербською щодо приємності, це мова, яка будучи необробленою, може вже порівнятись з мовами культурними; щодо гнучкості й багатства синтаксичного – це мова поетична, музикальна, мальовнича. Українською мовою можна передати найтонші відтінки почуттів і найскладніші наукові поняття, змалювати як реальні, так і найфантастичніші картини.

А в 30-х роках XX ст. відбулися відомі паризькі конкурси на визначення мелодійності мови. Найбільші лігвістичні авторитети континенту серед десятків і десятків європейських мов нашій українській визначили то 3-тє, то 2-ге, а то й 1-2 місце поруч італійської, французької, іспанської мов.

На думку відомого мовознавця, професора І.Ющука, українська мова формувалась не століттями, а тисячоліттями, її основні елементи виникли в ті часи, коли витворювалася латинська мова. А потім наша мова зазнала різних впливів: мови готів (ІІІ— IV ст, н.е.), мови гунів (IV— V ст,), тюркомовних аварів (УІ-УШ ст.). У VI— VII ст. українська мова вже мала окреслені, майже сучасні обриси, свідченням чого є сербо-хорватська мова. Справа в тому, шо предки сучасних сербів і хорватів у УІ-УП ст. н. е. переселились з Ураїни на Балкани, зберігаючи багато елементів, властивих лише українській мові. Через те і сьогодні сербо-хорватська мова і наша є близькі.

Є різні люди, різного культурного рівня і по різному вони ставляться до мови. Одні розуміють всю глибину значення мови в житті народу, тому плекають її і леліють, дбають про неї, невпинно збагачують свій словник, фразеологію, образність.

Немає кращих і гірших мов, усі мови неповторно чудові. Але найкращою для людини повинна бути мова її рідного народу, мова тієї землі, на якій вона живе. Хто нехтує мовою предків, той не тільки зневажає їхню священну пам’ять, а й обкрадає себе, збіднює націю.

The online video editor trusted by teams to make professional video in minutes