Історія економічної думки на Україні, Детальна інформація

Значне місце в наукових розробках учених-економістів займали проблеми монополій, економічної політики держа- . ви, імперіалізму, соціалізму та ін., пов'язані з переходом капіталізму у його монополістичну стадію. Глибокі дослідження нових явищ у суспільно-економічному житті породжують багату літературу з цих проблем. Створюються нові курси, які вводилися на початку XX ст. у вищих навчальних закладах—економічної політики (торгової, фінансової та ін.), державного господарства (державного бюджету, його джерел, доходів і їх розподілу), вчення про капіталістичні монополії, курси з економіки окремих галузей господарства тощо. Вагомий внесок у цю роботу був зроблений і українськими економістами. Так, автор першої в Росії праці про монополії (Торгово-промислові страйки.- 1885) професор Київського університету Д. Піхно розробив і читав курс про капіталістичні монополії; у розробці курсу «Синдикати й трести» разом з 1. Гольдштейном, П. Струве, М. Назаревським і іншими брав участь професор Харківського університету П. Фомін. Глибоке висвітлення питань державного господарства в контексті розвитку загальної економічної теорії, теорії фінансів тощо здійснив у відповідному курсі П. Мігулін. Докладний аналіз монополій та пов'язаних з їхнім розвитком нових соціально-економічних явищ був зроблений в ці роки у працях М. Тугана-Барановського, В. Желєзнова, М. Бернацького, А. Антоновича, Л. Федоровича й ін.

Особливо вагомі здобутки, що визначали собою характер і загальний рівень розвитку економічної думки в Україні у різних її відгалуженнях, були пов'язані з розвитком теоретичної, тобто політичної, економії. Досягнення у цій галузі знань багатьох українських учених, а також учених, що працювали у той час в Україні, не втратили свого наукового значення і сьогодні. Деякі з них увійшли і до скарбниці світової економічної культури. Тільки спираючись на вивчення і глибоке розуміння цієї теоретичної бази, можна дати об'єктивну оцінку поглядам на спеціальні та конкретні економічні проблеми, які хвилювали наукову громадськість в зазначений період і розроблялися у працях тих чи інших учених.

2. У сучасній російській та українській вітчизняній історико-економічній літературі до останнього часу творчість більшості визначних учених-економістів, що працювали наприкінці XIX—початку XX ст., оцінювалася в цілому негативно, а сам період розглядався як кризовий для всіх шкіл і напрямів суспільно-економічної думки, за винятком марксистського.

Досить однозначні оцінки наукової економічної спадщини кінця XIX—початку XX ст. пов'язані передусім з граничною ідеологізацією та політизацією вітчизняного суспільствознавства в цілому та історії економічної думки зокрема. Саме через це абсолютна більшість учених-економістів тієї доби—представників різних суспільних течій та політекономічних шкіл — віднесені до поміщицького, буржуазного або дрібнобуржуазного напрямів суспільно-економічної думки і проголошені тою чи іншою мірою апологетами буржуазно-поміщицького ладу.

Кризове ж становище немарксистської економічної теорії радянські науковці пов'язували або з переходом її представників з позицій «наукової» (тобто класичної, чи марксистської.—Л. Г.) на позиції «вульгарної» політичної економії», до якої були віднесені всі без винятку школи, або з так званою загальною кризою капіталізму. У другому випадку початок кризи немарксистської політичної економії з початку XX ст. переносився до часів першої світової війни та жовтневого перевороту.

Повертаючись сьогодні до багатої спадщини, що залишили нам провідні вчені тієї доби, слід передусім розібратися у характері того кризового становища, в яке дійсно потрапила політико-економічна наука в Росії та Україні наприкінці XIX—початку XX ст., у причинах і наслідках цієї кризи, а також визначити реальний внесок у розвиток вітчизняної і світової економічної теорії представників як марксистської, так і немарксистських течій, зіставити їх із здобутками й рівнем тогочасної і сучасної економічної науки. Передусім потрібно з'ясувати ті методологічні і теоретичні засади, на базі яких формувалася наукова економічна думка в Україні наприкінці XIX ст., якісні зміни, що відбулися в них і визначили основні течії подальшого розвитку економічної теорії.

Неоціненним джерелом для вивчення цих питань є ціла низка глибоких досліджень, зокрема українських економістів, з проблем історії економічних учень, що з'являються в цей період. Зважаючи на їх велике історико-економічне, пізнавальне та наукове значення, наведемо деякі з тих праць, які допоможуть розібратися і в особливостях формування основних політико-економічних напрямів та шкіл в Україні.

Насамперед це монографія М. Бунге «Очерки политико-экономической литературы» (СПб., 1895), написана на базі дослідження близько шести з половиною тисяч джерел; надзвичайно цікаві і глибокі розвідки з історії економічних учень та соціалізму ЛІ. Тугана-Барановського: «Современный социализм в своем историческом развитии» (СПб., 1906), «Очерки из новейшей истории политической экономии и социализма» (СПб., 1906) та ін.; праці В. Желєзнова «Очерки политической экономии» (М., 1902) та «Главные направлення в разработке теории заработной платы» (К., 1904); монографія В. Левитського «История политическои экономии в связи с историей хозяйственного быта», видана у Харкові у 1907 та 1914 рр.; відомий курс з історії економічних учень, що неодноразово перевидавався, П. Лященка та його ж «Очерки аграрной эволюции России» в двох томах (СПб., 1908—1913); дослідження О. Миклашевського «История политической экономии. Философские, исторические й теоретические начала экономии XIX в.» (Юрьєв, 1909); С. Булгакова «История экономических учений» (М., 1910) та «История социальных учений в XIX веке» (М., 1913); О. Русова «Краткая энциклопедия земского дела в его историческом развитии» (К., 1914); К. Воблого «Начальний курс политической экономии. История, теория, финансы» (К., 1918) та ряд ін.

Ці й інші праці відбивають той напружений пошук науковців у галузі політекономічної теорії, який здійснювався на базі переосмислення світового та вітчизняного досвіду її розвитку, зіставлення різних методологічних та теоретичних підходів, виявлення їх залежності від конкретно історичних умов та пошуку загальних закономірностей цього процесу в цілому, а також у межах окремих шкіл та галузей наукового знання. Дослідження згаданих учених свідчать, що напрями і течії політико-економічної теорії в Росії та Україні в зазначений період формуються в напрямі тих основних політико-економічних шкіл, які склалися та розвивалися на Заході у другій половині XIX ст. Для того щоб краще зрозуміти характер цього процесу, його своєрідні риси та закономірності, нагадаємо про ці школи, звертаючись, по можливості, до їх оцінок українськими ученими-економістами.

Характеризуючи основні напрями розвитку економічної теорії, видатний український учений-економіст М. Туган-Барановський вважав основною визначальною рисою їх формування зміну загального плину суспільно-економічної думки. Увага економістів, зазначав він у «Очерках из новейшей истории политической экономии и социализма», дедалі більше переноситься у бік соціальних явищ, породжуваних капіталізмом, на розв'язання питання «про причини стійкої бідності серед зростаючого багатства», яке, на думку М. Тугана-Барановського, своєю значущістю переважило всі інші питання, поставлені капіталістичним ладом економічній науці. Саме відповідаючи на це питання, вважав учений, політична економія і розпалася на три основні напрями, представлені, по-перше, захисниками нерегульованого товарно-господарського ладу, по-друге, прихильниками ідей соціалізму як антиподу першого, що у всіх відношеннях має бути повною протилежністю товарному господарству; і, нарешті, представниками третього напряму, які вважають необхідним, за словами М. Тугана-Барановського, зберегти товарно-господарський лад, пом'якшивши водночас шляхом посилення державного втручання в інтересах слабих різкість класових антагонізмів.

Перший з визначених ученим напрямів був представлений, як відомо, класичною політичною економією, на зміну якій прийшла так звана австрійська школа, започаткована в 70-ті роки XIX ст. К. Менгером і, незалежно від нього, в Англії У. Джевонсом та у Швейцарії Л. Вальрасом і розвинена у працях Ф. Візера, Є. Бем-Баверка, послідовників математичної школи—В. Парето та ін. Сприйнявши від класиків визнання загальних економічних законів та абстрактно-дедуктивний метод дослідження економічних явищ, цей напрям водночас означав певне цільове переорієнтування економічної теорії: від визначення законів, які управляють розподілом продукту між основними класами суспільства (землевласниками, капіталістами та робітниками), у чому вбачали основне завдання політичної економії її класики, до поглибленого вивчення процесів функціонування капіталістичної економіки, її структурних елементів, механізмів їхньої взаємодії з метою раціонального використання ресурсів.

Основна ідея маргіналізму, тобто першого напряму, полягала у вивченні закономірностей оптимального режиму функціонування підприємства (фірми) в умовах системи вільної конкуренції, визначенні принципів економічної рівноваги такої системи. Центральними для цього напряму були проблеми, пов'язані з функціонуванням ринку, його закономірностями та ефективним розподілом ресурсів. Звичайно, ці завдання не могли бути здійснені на методологічних засадах класичної школи з її абсолютизацією ролі капіталістичного нагромадження та прибутку в забезпеченні зростання виробництва, трудової субстанції цінності, яка фактично протиставлялася результатам ринкових процесів тощо. Виникла необхідність перегляду предмета політичної економії, її вихідних понять і принципів. Формування нових уявлень у цій галузі і започаткувала австрійська школа та її математичне відгалуження.

Представники цього напряму протиставили теорії трудової цінності класиків власну суб'єктивно-психологічну теорію цінності. Остання грунтувалася на повному запереченні суспільне необхідних витрат праці як єдиної субстанції цінності, пояснювала цінність речей (благ) виключно їх граничною корисністю, тобто абсолютизували суб'єктивно-психологічний момент і примат споживання над виробництвом. Каузально-генетичному підходу до вивчення економічних явищ учені австрійської та математичної шкіл протиставили функціональний принцип дослідження, який і став методологічною основою теорії рівноваги — вихідної засади цих шкіл. Вони прагнули перетворити політичну економію у «чисту» економічну теорію, вільну від впливу ідеології, відмежувати її від соціальних та конкретно-економічних наук.

Що стосується другого, визначеного М. Туганом-Барановським як соціалістичного, напряму економічної теорії, то він був представлений передусім теорією К. Маркса, яку взяли на озброєння так звані ортодоксальні (правовірні.— Л. Г.) марксисти, її методологічні засади найповніше висвітлені у вітчизняній економічній літературі і добре відомі. Зазначимо тільки, що марксизм, грунтуючи свою економічну теорію на методологічних засадах та абстрактно дедуктивному методі класичної політичної економії, разом із тим протиставив поясненню класиками економічних явищ природними, позаісторичними причинами, тобто загальноекономічними законами, своє історичне їх бачення.

Суть розуміння змісту й завдань політичної економії марксизмом випливала з трактування економічних явиш. як вираження суспільних відносин людей, що виникають у процесі виробництва незалежно від їх господарської волі і визначають відносини у сфері обміну і розподілу; тобто економічних явищ як абстрактних понять суспільного устрою. Соціальну обумовленість зв'язків і закономірностей економічних явищ марксизм розглядає як об'єктивну їх засаду, на противагу індивідуалістичному (у класиків), суб'єктивно-психологічному (психологічна, австрійська та математична школи) їх поясненню.

Відповідно і метод дослідження виходить з причинного визначення цих закономірностей як історично минущих, обумовлених суспільно-економічними відносинами на тому чи іншому етапі їх розвитку. Суспільно-обумовлене виробництво, або суспільний спосіб виробництва, виступає вихідним пунктом пояснення причинних залежностей та соціально-економічних закономірностей у всій їх складності і визначає собою принцип методологічного монізму—зведення причин, що діють в економічному житті, до однієї основної. Всі основні категорії політичної економії виводяться з відношення лише двох суспільних класів—робітників і капіталістів. Дане відношення визначене як головне у системі суспільних відносин. На цій базі і розробляється марксистська концепція закону розвитку та революційного знищення капіталізму.

І, нарешті, в руслі третього напряму, виділеного М. Туганом-Барановським як такого, що базувався на ідеї поєднання приватної власності та підприємництва з державним регулюванням, формується німецька школа, розвиваються в останній третині XIX ст. різні її течії — історико-етична (Г. Шмоллер і ін.) та соціально-політична (Л. Брентано та ін.). Абстрактно-дедуктивному методу класиків ця школа протиставила описово-емпіричний підхід у дослідженні економічних явищ, суб'єктивне пояснення економічних категорій, заперечення будь-яких економічних законів, трактування політичної економії як «національної економії» тощо. За висловом М. Тугана-Барановського, зневажливе ставлення представників цієї школи до теоретичної економії взагалі призвело «не до перетворення економічної теорії..., а до тимчасового охолодження інтересу до економічної теорії або навіть до повного заперечення її».

Недоліки чисто емпіричного вивчення явищ економічного життя, відмову, по суті, від економічної теорії, визнання різних теорій для різних історичних періодів, народів та правових установ і взаємовідносин, що склалися, тощо відзначав і відомий український учений К. Воблий. У рецензії, опублікованій у 1907 р. (Журнал Министерства народного образования) на книгу Г. Шмоллера він писав про жалюгідність тієї науки, яка вважає себе безсилою охопити економічне життя в цілому, причину ж відсутності єдиної теорії вбачав у недосконалості її розвитку на той час. Аналогічні думки висловлювали й інші вчені-економісти. Так, О. Миклашевський—відомий дослідник історії економічних учень, відзначаючи у згаданій вище праці з історії політичної економії особливо великий вплив соціально-політичного напряму, вважав, що більшість його представників та прихильників далі звичайної соціальної політики не йшли і нічого не зробили для розвитку власне теоретичних засад політичної економії.

Ці основні напрями політичної економії та відповідні їм школи виникали як альтернативні (історична школа заперечувала засади класичної, австрійська школа виникла як реакція на теоретичну безплідність історичної тощо) і розвивалися у конфронтації одна до одної, а всі разом — до марксизму з його інтерпретацією засад класичної школи та політичною доктриною. Однак необхідно підкреслити, що з часом основна тенденція у розвитку цього процесу змінюється.

Бурхливі дискусії 70-х років між «австрійцями» та представниками історичної школи про переваги абстрактно-дедуктивного чи емпіричного методів дослідження призвели до взаємного визнання доцільності використання економічною теорією методу як індукції, так і дедукції. Прагнення подолати однобічність моністичного пояснення всіх економічних явищ або ж виключно з позицій класичної теорії трудової цінності чи теорії граничної корисності австрійської школи дали поштовх до поглиблення теоретичних засад останньої американською школою на чолі з Дж. Кларком («теорія граничної продуктивності капіталу» та ін.), а також англійською на чолі з А. Маршаллом. Праці А. Маршалла, який запропонував власне розв'язання проблеми цін на основі поєднання теорії граничної корисності з елементами теорії трудової цінності Д. Рікардо (в частині інтерпретації витрат виробництва), започаткували у 90-ті роки XIX ст. неокласичний напрям теоретичної економії, який мав надзвичайно великий вплив на її подальший розвиток.

У свою чергу, соціальна школа політичної економії, що розвинулася в Німеччині в 90-ті роки (Р. Штаммлер, К. Діль, А. Аммон й ін.) на базі нової історичної школи, почала широко використовувати теоретичні засади маргіналізму, його категоріальний апарат тощо, прагнучи поєднати їх застосування з вивченням соціально-правового, етичного аспекту ринкових відносин, проблеми розподілу та ін. Щодо представників маргінальної школи та неокласицизму, то, зберігаючи методологічну основу підходу — аналіз ринкових відносин в умовах вільної конкуренції, вони не тільки визнають необхідність і доцільність соціальних реформ та певного державного регулювання економіки, а й намагаються обгрунтувати їх напрями, межі, ступінь економічної доцільності тощо.

«Життя йшло всупереч науці,— писав з цього приводу М. Туган-Барановський,— і наука пішла на поступки... захисників ніким не регульованого, зовсім вільного товарного господарства залишилось зовсім мало... Вивчення законів вільної гри економічних сил — у чому й полягає найважливіший зміст політичної економії — призвело до визнання необхідності планомірного регулювання цієї гри суспільною владою».

Значно посилюється наприкінці 90-х—початку 1900-х років і критичний струмінь в оцінці теоретичних методологічних засад марксизму. На цей час досвід таких провідних капіталістичних країн, як Англія і США, де капіталізм розвивався на власній основі, а також таких, як Німеччина та Росія, де він міцнів під егідою протекціоністської політики імперських держав, дедалі переконливіше свідчив, що не справджувалися ні висновки класиків буржуазної політичної економії щодо можливостей автоматичного саморозвитку капіталізму та меж такого розвитку, ні прогнози основоположників марксизму щодо його загибелі. Відносно цих прогнозів Ф. Енгельс у 1895 р. визнав, що замість революції соціальної, на яку очікували вони з К. Марксом, відбулася революція економічна, що охопила весь Європейський континент, вперше дійсно ствердила у Франції, Австрії, Угорщині, Польщі і недавно в Росії крупну промисловість, перетворила Німеччину на першокласну промислову країну,— і все це на капіталістичній основі. Звичайно, цей висновок Енгельс ніякою мірою не поширював на теоретичні засади марксизму та його соціально-політичну спрямованість.

Проте в соціал-демократичному рухові відбувається розкол саме на основі переосмислення марксистської економічної і політичної доктрини. На Заході, зокрема в Німеччині, у соціал-демократичному середовищі вже наприкінці 90-х років сформувалися два основні напрями. Перший з них, за визначенням видатного, всесвітньо відомого вченого-економіста, спеціаліста з аграрних проблем, історії економічних учень та народного господарства П. Лященка, був «більш ортодоксальний» у теорії, спрямований до розвитку й поглиблення доктрини марксизму відповідно до нової епохи у розвитку капіталізму та нового його етапу — імперіалізму. Разом з тим його представники були більш «лівими» у практичній політиці, прагнучи до здійснення революційних лозунгів марксизму. Прихильники другого напряму— напряму «політичного реформізму»—і в теорії висували ідею «перегляду», ревізії всіх теоретичних передумов марксизму.

До першого напряму П. Лященко відносив, поряд з творами К. Каутського, праці К. Лібкнехта, А. Бебеля, Р. Гільфердінга, Р. Люксембург; найпослідовнішими виразниками ідей другого, реформістського, напряму П. Лященко справедливо вважав Е. Бернштейна та Е. Давіда. Проте, поділяючи значною мірою погляди ортодоксальних марксистів, він у своїй «Історії економічних учень» оцінював позицію цих «ревізіоністів» як «пряме вбивство теоретичної марксистської думки», яка «пішла у них назад, дійшовши у теорії до «граничної корисності», в соціально-політичних переконаннях—до Сисмонді, на практиці—до повної відмови від тактики непримиренного марксизму».

Дійсно, у своїх останніх і, як свідчить подальша світова практика суспільного розвитку, далекоглядних передбаченнях Е. Бернштейн, Е. Давід, Ф. Герц та інші теоретики цього напряму виходили з найновіших досягнень економічної теорії того часу і підтверджували їх переглядом та аргументованою критикою теоретичних засад і політичних висновків марксизму. Вони доводили обмеженість марксистського діалектико-матеріалістичного методу аналізу суспільних явищ, наукову доцільність використання як класичної теорії трудової цінності, так і теорії граничної корисності, заперечували марксистське вчення про загальний закон капіталістичного нагромадження, відносне та абсолютне погіршення становища пролетаріату, кінцеве розшарування селянства на крупну буржуазію і пролетаріат та загибель селянства як класу тощо. На цій основі давалася критика теорії «наукового соціалізму», марксистської програми соціалістичної революції, диктатури пролетаріату та будівництва нового суспільства. Поряд з цим розвивалася теза про поступове визрівання нових соціально-економічних відносин у надрах капіталізму в міру його зрілості, про можливість мирного переростання капіталізму на його вищих стадіях у соціалізм.

Подібні позиції не могли не викликати гострої непримиренної критики з боку ортодоксальних марксистів на чолі з К. Каутським на Заході та Г. Плехановим, а згодом і

В. Леніним — у Росії. Проте у сферу впливу ідей нового напряму соціал-демократичної думки, її реалістичних концепцій та еволюційних засад була поступово втягнута абсолютна більшість теоретиків соціал-демократичного руху, навіть такий ортодокс марксизму, як К. Каутський.

Таким чином, зміни у тенденціях розвитку політико-економічного знання, що виявилися у пошуку консенсусу різних його напрямів та відповідних політекономічних шкіл одночасно з розвитком їхньої власної методологічної та теоретичної бази, були пов'язані передусім із змінами в суспільно-економічній дійсності. Нові явища, породжувані в ній капіталізмом на його монополістичній стадії, вели до якісних перетворень у всіх соціально-економічних структурах західних країн, значно змінювали і ускладнювали характер функціонування економіки і настійно вимагали суттєвої перебудови політичної економії у різних її напрямах, адаптації її до нових умов і завдань. Саме з цим і була пов'язана та своєрідна криза, яку переживала політична економія на Заході у другій половині XIX ст.

Аналогічні процеси, хоч і дещо пізніше, протікали і в економічній теорії в Україні. Як було показано вище, в останній третині XIX ст. її розвиток тут відбувався у сфері впливу та самобутньої інтерпретації на власному суспільно-економічному грунті класичної .школи політичної економії, західноєвропейських та російських соціалістичних вчень, у тому числі й марксизму; плідний розвиток психологічного напряму (київська психологічна школа) готував грунт для наступного розвитку його 'маргінального та математичного відгалужень тощо. На відміну від Заходу, в Україні ще і в 90-х роках зберігається досить відчутний вплив концептуальних положень класичної школи, маргіналізм тільки починає формуватися у самостійний напрям, надзвичайно популярним у наукових економічних колах залишається економічна теорія марксизму.