Історія економічної думки на Україні, Детальна інформація

4

6

8

O

U

\x0F00\x8A84\x3105$\x845E\x058A



ргіналізму знайшли детальний виклад та власне оригінальне обгрунтування і розвиток.

Ґрунтовне викладення теорії К. Менгера в частині теорії цінності, визначення кількісної величини цінності граничною корисністю, виведення законів цінності (зниження, підвищення та співвідношення) як формальних законів свідомої діяльності, критика з позицій психологічної школи трудової теорії вартості класиків та інтерпретації її К. Марксом тощо міститься в першій науковій праці Р. Орженцького «Полезность и цена. Политико-экономический очерк», виданій в Одесі у 1895 р.

Проблема цінності розглядалася і в магістерській дисертації Р. Орженцького «Учение о ценности у классиков и канонистов» (Одесса, 1896), в якій історія питання простежується починаючи з античної літератури (творів Аристотеля), дається історико-філософське обгрунтування психологічного напряму в дослідженні економічних явищ, високо оцінюється перевага пропонованого ним розуміння природи цих явищ порівняно з класичною школою політичної економії. Розкривається сутність теорії граничної корисності. Саме цю теорію вчений вважає тим ключем, що допомагає розкрити внутрішній зміст теоретичних концепцій, розроблених у руслі інших напрямів політичної економії: «Завдання правильної і всебічної теорії цінності полягало б, на нашу думку, в тому, щоб, виходячи з цілком правильних і в сучасний період більш або менш визнаних положень теорії граничної корисності, дати внутрішнє пояснення, показати основу всіх тих зовнішніх і емпіричних співвідношень та законів обміну, які розроблені і відкриті іншими теоріями».

Проте у згаданій та ряді наступних праць (Понятие об экономическом явлений. 1903, Основные законы ценности и их практическое значение. 1904 та ін.) учений розвивав у власному оригінальному викладі переважно ті нові елементи та перспективні ідеї, які накопичувала саме австрійська школа більш ніж за двадцять років свого існування і які пов'язані передусім з іменами Ф. Візера та Є. Бем-Баверка. Слідом за цими вченими Р. Орженцький вводить у науковий оборот поняття об'єктивної оцінки, фактично — ціни («розцінки»), максимальної та мінімальної «розцінки», поділ благ на споживчі та продуктивні, поширює принцип граничної корисності на оцінку витрат виробництва згідно з теорією продуктивних благ (за цією теорією останні є лише майбутніми споживчими благами, які одержують оцінку тільки за кінцевим продуктом) тощо.

Таким чином, ні власна оригінальна трансформація ідей австрійської школи, ні глибоке філософське обгрунтування Р. Орженцьким у згаданих працях важливості і доцільності психологічного аспекту аналізу економічних явищ, передусім — цінності та ціни, все ж не виводили їх з кола вузько суб'єктивного трактування «австрійців». Величина цінності, стверджував учений, визначається «величиною почуттєвого стану» (ступеня відчуття задоволення або страждання), оскільки вона «являє собою вираз почуттєвого стану, який породжується впливом володіння або відсутності блага...».

З часом дедалі більшу увагу Р. Орженцького, як і більшості послідовників маргіналізму та математичної школи, привертає проблема взаємозалежності між ціною та витратами виробництва. Йому, зокрема, імпонував підхід до вирішення цієї проблеми, запропонований видатним російським ученим—економістом та математиком В. Дмитрієвим у його широко відомих на той час у науковому середовищі «Экономических очерках» (Серия 1-я: Опыт органического синтеза трудовой теории ценности и теории предельной полезности. М., 1904), В Дмитрієв пов'язав аналіз рівня суспільно необхідних витрат праці з питанням про співвідношення попиту та пропозиції і широко використав положення теорії граничної корисності, вважаючи надзвичайно важливим урахування психологічних передумов при економічному обгрунтуванні теорії ціни. Рівняння, запропоновані В. Дмитрієвим, базувалися на використанні одного з варіантів теорії витрат виробництва Д. Рікардо і так земної догми А. Сміта у варіанті розкладу ціни на заробітну плату та прибуток. Це дозволило йому дати математичне вираження залежності ціни від витрат виробництва, визначаючи величини заробітної плати і прибутку не в ціннісному вираженні, а у вигляді функціональних залежностей під технічних умов виробництва .

Систему рівнянь В. Дмитрієва для аналізу ціни використав і Р. Орженцький (Политическая экономия, 1909), розкладаючи ціну на заробітну плату робітників та середній прибуток.

З часом погляди Р. Орженцького розвиваються в напрямі розширення та поглиблення соціального обгрунтування економічних явищ та понять. У праці «К вопросу о природе психологических явлений и методе их изучения», опублікованій в «Юридическом вестнике» у 1914 р., і економічна поведінка, і економічні явища, зокрема цінність (ціна), виступають уже не тільки як продукт суб'єктивно-психологічних факторів, а й як результат їхньої взаємодії з об'єктивними соціальними факторами, які включають і обмеженість ресурсів. При цьому соціальні фактори значною мірою обмежують економічний принцип поведінки індивідуума. Звідси й цінність «не визначається законами цінності, тобто цінність, або на практиці—ціни, не зумовлюються відданням переваг індивідуумів, «формуються на основі неіндивідуальних, а суспільних оцінок корисності благ». Проте, як справедливо зазначає один з відомих на Заході українологів І. Коропецький у праці «Асаdemic Есоnomics іп the Nineteenth-Сеntury Ukrain» (Selected contribution of Ukrainion Scholars to Есоnomics, 1984), Р. Орженцький широко цитує «Принципи економіки А. Маршалла відносно розуміння природи економічного явища як синтезу суб'єктивно-психологічних та об'єктивних соціальних факторів, але теорії ціни А. Маршалла уваги не приділяє. Перегляд власних поглядів Р. Орженцьким відбив їх еволюцію від засад теоретичної економії як точної абстрактної науки в бік уявлень, характерних для представників соціального напряму політичної економії.

Основні теоретичні позиції австрійської школи, їх розвиток і поглиблення відбилися і в творах іншого відомого представника цього напряму — професора Київського університету О. Білімовича. Послідовник Київської психологічної школи, він був переконаним противником трудової теорії цінності. «В основі процесу розцінки господарських благ (ціни.—Л. Г.),—писав О. Білімович в одній з своїх найбільш ґрунтовних праць того часу «К вопросу о расценке хозяйственных благ» (1914),—лежить один факт, який впливає на напрям усього господарського життя. Це факт існування у кожної господарюючої людини певних, притаманних їй потреб». Виразом цих потреб, які О. Білімович трактує як почуття, що «випливає з відчуття відсутності», «прагнення усунути нестачу», і є суб'єктивні цінності. Пов'язуючи величину цінності з інтенсивністю потреб, учений вважав, що гранична корисність «є не що інше, як відбиття того задоволення потреб, яке залежить від даної кількості блага». Проте на відміну від теоретиків австрійської школи О. Білімович заперечував можливість вимірювання таких суб'єктивних величин, як інтенсивність потреб, корисність та суб'єктивна цінність речей не тільки на практиці, а й в теорії.

Теорію граничної корисності О. Білімович, подібно до Ф. Візера, Є. Бем-Баверка, Дж. Кларка та ін., доповнює теорією витрат виробництва, вносячи у неї засади маргіналізму, а також подає у власному трактуванні теорію вмінення. Ціна продуктів, вважає він, регулюється цінами факторів виробництва, кожен з яких має свою продуктивність і створює відповідний доход. «Кожна теорія цін товарів,— писав О. Білімович у праці «Социальная теория распределения» (1916),—відірвана від розцінки участі виробничих факторів, і кожна сучасна теорія створення доходів, що здійснюється через ринковий обмін, відірвана від розцінки продуктів,— логічно неможлива».

Отже, розподіл учений теж вважав складовою загальної проблеми створення цін: «Кожний доход є ціною, що сплачується на ринку за користування відповідними факторами виробництва... Вчення про створення доходів тоді виявляється окремим випадком загальної теорії розцінки». Відзначаючи особливості «оплати» кожного з факторів виробництва (О. Білімович розглядав їх як групи факторів: різні види капіталу, праці та природних ресурсів). Він, як і Є. Бем-Баверк, пояснює прибуток різницею оцінок теперішніх благ (заробітна плата або спожиті продуктивні блага) та благ майбутніх (засоби виробництва і праця) і трактує Ного як результат «очікування» капіталу. Заробітну плату О. Білімович розглядає як оплату всієї праці робітника і пов'язує її розмір з рівнем продуктивності праці, тобто ставить заробітну плату, як і прибуток, у пряму залежність від суто економічних факторів.

До останнього часу у вітчизняній історико-економічній літературі такий підхід, що розглядав усіх учасників виробництва як рівноправних партнерів незалежно від їхнього класового походження, таврувався як відкрита й злісна апологія капіталістичного способу виробництва. Лише в останні роки окремі дослідники доходять висновку, що саме такий підхід відбивав формування системи розгалужених механізмів інтегрування пролетаріату у буржуазне суспільство, яке розпочалося на рубежі століть і було пов'язане з могутнім динамізмом у поступальному русі капіталізму, інтенсивному наростанні нових явищ і модифікаційних процесів у господарській системі і т. ін.

На думку учених-маржиналістів, забезпечити ефективність цього поступального руху можна було лише шляхом раціонального використання основних факторів виробництва—праці й капіталу, що, в свою чергу, неможливо без гармонізації відносин між ними, досягнення їхньої єдності і взаємодії. Вони не були противниками соціальних реформ, лише вважали, що останні повинні здійснюватися в межах заходів, які б не порушували основ існуючого господарського ладу, що базується на принципі госпрозрахунку, не стримували економічного поступу. «Нагромадження капіталів і підвищення продуктивності людської праці,— писав О. Білімович у праці «Піднесення товарних цін у Росії» (1909),—були і залишаються тим основним фоном, на якому тільки й могло розгорнутися таке характерне для XIX століття... піднесення робітничих мас у західноєвропейських державах. У створенні їх і у нас лежить головним чином запорука тривкого поліпшення матеріального становища робітників».

Під впливом соціальної теорії розподілу, розробленої М. Туганом-Барановським незалежно від теорії ціни й цінності, О. Білімович доходить висновку про слушність ідеї регулювання рівня заробітної плати через сферу розподілу національного доходу і про можливість поступового включення ряду соціально-психологічних елементів у схеми теорії розцінки: «Навіть вплив таких умов, як розвиток самосвідомості у робітничого класу і пов'язані з ним згода чи небажання... працювати за певну плату,— писав він у праці «Социальная теория распределения»,— може бути включена у теоретичну схему шляхом введення даних про суб'єктивну обтяжливість праці для робітника і певну інтенсивність його потреб у різних господарських благах».

Ще однією характерною рисою формування і розвитку маргінального напряму в Україні була добра обізнаність його представників з досягненнями математичної школи як на Заході, так і в Росії, плідне їх використання і розвиток. Вважається, що саме Білімович дав в економічній літературі того часу найбільш детальне висвітлення всіх аргументів за і проти застосування математичних методів з позицій психологічної школи. Сам учений при цьому заперечував можливості застосування математичного методу для аналізу економічних явищ, розглядав його тільки як метод викладення тих чи інших положень економічної теорії.

Проте математичний метод поступово виходив за межі ілюстративності і перетворювався на вагоме знаряддя економічного аналізу, знаходження нових шляхів вирішення ряду важливих економічних проблем. Застосування методологічних підходів математичної школи та математичного апарату значною мірою сприяло виявленню і подоланню обмеженості теоретичних підходів у руслі моністичного пояснення ряду важливих економічних проблем як з позиції класичної теорії трудової вартості, так і не менш популярної тоді теорії граничної корисності.

Переконливим свідченням цього є творчість А. Маршалла, який прагнув перетворити економічну теорію на математичну науку, будував свій аналітичний метод (метод «часткової рівноваги») на широкому використанні та розвитку здобутків математичної школи. Застосування функціонального аналізу дозволило вченому сформулювати ряд перспективних ідей, які змінили саме бачення економічної ситуації, що до того грунтувалося на уявленні про закон спадної родючості землі, поширений і на капітал. Він сформулював принцип зміни віддачі всіх факторів виробництва залежно від розумної їх комбінації, яка сама перетворюється на один з факторів зростання.

Як зазначалося вище, у тому ж 1890 р., коли вийшли у світ «Принципи політичної економії» А. Маршалла, подібну ідею синтезу трудової теорії цінності з теорією «граничної корисності» і власний закон пропорційності трудових витрат граничним корисностям та відповідну його формулу запропонував М. Туган-Барановський. Недосконалість вихідної бази та формули запропонованого ним закону долалися саме на шляху застосування економіко-математичних методів. Так, у 1902 р. відомий математик Столяров представив на засіданні Київського фізико-математичного товариства аналітичний доказ теореми М. Тугана-Барановсько-го (Столяров Н. А. Аналитическое доказательство предложенной г. М. И. Туган-Барановским политико-экономической формулы: предельные полезности свободно произведенных продуктов пропорциональны их трудовим стоимостям. К., 1902). Завдяки застосуванню диференційного обчислення Столяров зумів певною мірою подолати обмеженість запропонованого у теоремі чисто суб'єктивного розуміння корисності: у Столярова граничні корисності господарських благ виступають як частинні похідні функції суспільної корисності. До речі, вважається, що саме він вперше у світовій літературі виразно сформулював цю функцію.

На цьому ж шляху В. Дмитрієвим була доведена доцільність урахування впливу на ціну всіх елементів виробничих витрат або факторів виробництва, вдосконалене формулювання концепції витрат виробництва Д. Рікардо тощо; українськими вченими Р. Орженцьким, В. Арнольдом й іншими використовувалася і модифікувалася система рівнянь Дмитрієва, пропонувалися власні аналітичні вираження для структури ціни (Арнольд В. Ф. Политико-экономические этюды. Одесса, 1904).

У міру подолання обмеженості моністичних підходів класичної школи та школи граничної корисності, суперечностей їхніх теорій цінності та ціни вдосконалювалися і самі економіко-математичні методи дослідження та запропоновані на їхній базі нові теоретичні підходи. Неоціненний вклад у цю справу вніс всесвітньо відомий український вчений-економіст, видатний математик і статистик, випускник Київського університету, а згодом (з 1911 до 1926 р.) викладач Київського комерційного інституту професор Є. Слуцький. Ще навчаючись в університеті, він написав працю «Теория предельной полезности» (не опубліковану), яка була удостоєна університетської золотої медалі. Коло його наукових інтересів було надзвичайно широке — від дослідження економічних поглядів У. Петті до аналізу теоретичних та методологічних засад маргіналізму, від найскладніших проблем математичної статистики до започаткування не тільки принципово нових підходів до розв'язання складних економічних проблем, а й нової галузі науки — праксеології (розробка принципів раціональної поведінки людей при різних комбінаціях умов).

У 1915 р. Є. Слуцький публікує в італійському журналі «Giornalle degli economisti revista di statistica» (Vol.L 1, № 1) працю «До теорії збалансованого бюджету споживача» (перевидану тільки в 1963 р. у Москві), яка започаткувала якісно новий етап у розвитку теорії попиту, визначила принципово нові підходи до розв'язання проблеми зв'язку між ціною, попитом та функцією корисності. Що ж нове вніс Є. Слуцький у розв'язання цієї проблеми в руслі математичної економіки порівняно з австрійською школою, неокласиками та математичною школою?

Послідовний прихильник ідей маргіналізму, він, проте, не поділяв поглядів його провідних представників, зокрема Є. Бем-Баверка, А. Маршалла й інших так званих кординалістів на можливість установлення величини граничних корисностей, тобто вимірювання суб'єктивних цінностей. Є. Слуцький відштовхується від ідеї про необхідність звільнити функцію корисності від чисто суб'єктивного трактування, використовує категорію віддання переваг споживачем як однієї з детермінант сукупного попиту, в якій і знаходить вираження корисність товару; виходить з можливості кількісного аналізу віддання переваги, їх порядкового зіставлення.

Слід зазначити, що цілий ряд попередників Є. Слуцького, зокрема, Л. Вальрас, В. Парето, В. Войтинський, зробили ряд важливих кроків, щоб звільнити теорію попиту і пропозиції від жорсткої прив'язки до поняття суб'єктивної цінності, зв'язати аналіз функції корисності з грошовими доходами, з споживчим бюджетом, тобто представити функцію корисності як певну систему віддання переваг споживача. Проте звільнити цю функцію від чисто суб'єктивного трактування, від уявлень про можливість визначення ступеня корисності благ, пов'язати функцію корисності з рухом цін та доходів їм не вдалося. Уперше це зробив саме Є. Слуцький у науковій розвідці, яка й стала основою сучасних економіко-математичних досліджень проблеми споживчого попиту.