Короткий Літопис Життя і Творчості Василя Стуса, Детальна інформація

Після демобілізації Василь Стус викладав українську мову та літературу в Ґорлівській школі № 23. Його гнітило жахливе становище української мови на Донбасі, здавалося, що він робить даремну справу, а українська культура в регіоні приречена на поступове вмирання. Болем і тривогою за долю народу, його духовність і майбуття пройнятий лист Стуса до Андрія Малишка від 13 грудня 1962 року: «Зараз я читаю рідну мову в Горлівці, в російській, звичайно, школі. В Горлівці є кілька (2—3) українських шкіл, яким животіти зовсім недовго. В Донецьку таких немає, здається. Отож, картинка дуже сумна.

У нас немає майбутнього. Коріння нації — тільки в селі, а «хуторянським» народом ми довго не проживем, пам'ятаючи про вплив міста, про армію, про всі інші канали русифікації.

Я знаю, що заради щастя рідного народу я міг би всім пожертвувати, я знаю, що тут я вихований рідним хлібом — «Жагою» Рильського, Вашим віршем «Україно моя», тож скажіть, поете, що робити?» Уже в цьому листі Стус однозначно визначає своє місце в суспільному житті. 1961—1963 роки стали для нього «часом поезії». Стус працював літературним редактором газети «Соціалістичний Донбас», багато писав сам.

У 1963 році поет вступив до аспірантури Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка АН України.

МУЖНЯ МУЗА ПОЕТА У ДРАМАТИЧНІ 60—70-ТІ РОКИ.

СУД ТА ПОКАРАННЯ

Перша половина шістдесятих років була позначена помітним, хоча і коротким розквітом духовного життя в Україні. Після довгих років сталінського терору, що глушив найменші паростки всього свіжого, демократичного, пролунали перші сміливі голоси молодих письменників Павличка, Симоненка, Драча, Коротича, які прагнули по-новому відтворити світ, поглянути на людину не як на гвинтик, а як на неповторну особистість.

Це було покоління новаторів, що будило національну самосвідомість народу, безкомпромісно висвітлювало соціальні суперечності, несло з собою свіжі теми й мотиви і цим рішуче ламало офіційні, казенні шаблони соціалістичного реалізму, виводило українську літературу на широкі горизонти світового мистецтва. І саме це покоління отримало назву «шістдесятники...»

«Шістдесятники» докорінно оновили арсенали поезії, виробили нові підходи до творення образів, які будувалися на широкій асоціативності, сміливому введенні в мистецьку практику понять і категорій, пов'язаних із досягненнями науково-технічного прогресу — з розвитком космонавтики, атомної фізики, генетики, значною мірою деструктували застиглі уявлення про традиційні поетичні жанрові форми, збагатили образну мову.

Однією з істотних прикмет творчості молодих митців було органічне злиття народно-пісенного начала з інтелектуальним, філософським, орієнтація на нові досягнення світової літератури, поетичне освоєння реалій науково-технічного прогресу, їхня творчість, громадська діяльність послужила детонатором пробудження національної самосвідомості народу, значним чинником розквіту (хоч і недовгого) українського мистецтва.

З другої половини шістдесятих років у житті країни відбулися зміни. З усунення від влади Хрущова розпочався мертвотний період застою, переслідування всіх інакомислячих, начеплення на них ярликів «націоналістів», «дисидентів», арешти, заслання, гулагівські табори.

Кращі представники інтелігенції на чолі з Л. Танюком утворили клуб творчої молоді, до якого входили художники Алла Горська та Панас Заливаха, літературознавці й письменники І. Дзюба, М. Коцюбинська, І. Світличний, Є. Сверстюк, В. Чорновіл. Вони протестували проти арештів та цькувань національної інтелігенції, проти переслідувань за прогресивні переконання і перші ж зазнали жорстоких репресій.

Безкомпромісний і запальний", нетерпимий до будь-якої неправди, Стус особливо боляче сприймав спроби тоталітарного режиму витравити останні рештки духовності нашого народу, зрусифікувати Україну, знищити саму українську мову. Йому було важко ужитися в задушливій атмосфері, що панувала в Інституті літератури АН України, директором якого був М. Шамота, прозваний «чорним академіком». Талановитого поета, що мав загострене почуття справедливості, відрізнявся правдолюбством, здатністю відчувати чужий біль сильніше, ніж власний, М. Шамота у вересні 1965 р. виключив з аспірантури. У його наказі значилося, що Стус звільнений «за систематичне пору-:• шення норм поведінки аспірантів і працівників наукового закладу». Але справжньою причиною покарання став випадок,, що трапився в кінотеатрі «Україна» на прем'єрі кінофільму С. Параджанова «Тіні забутих предків». Після перегляду картини і ~ виступу Івана Дзюби про те, що в Україні проходять арешти прогресивної інтелігенції, Василь Стус звернувся до глядачів і запропонував вставанням висловити протест проти незаконних дій уряду та КДБ.

І почалися поетові поневіряння. На роботу його не брали, деякий час довелося працювати навіть кочегаром. Друкувати, звісно, перестали. Рукопис першої збірки віршів «Круговерть» дістав негативну рецензію у видавництві «Молодь», і книга не побачила світ. Особливо болісно пережив Василь Стус те, що й другий рукопис — «Зимові дерева», який 5 років «залежував місце» у видавництві «Радянський письменник» і навіть був схвалений до друкуг теж зазнав долі «Круговерті». І тільки в 1970 році збірка «Зимові дерева» вийшла з друку і то за кордоном (у Брюсселі). Це була перша ^опублікована_книжка поета.

«Про поетів прийнято говорити на підставі публікацій. У цьому полягала партійна мудрість — «пропустити» чи «не пропустити» якогось автора в літературу. Пропустити — означало надрукувати книжку. Недруковані, так само як непрописані, були на пташиних правах. Потім слідчі називали їх «іменуючий себе літератором»,-^-пояснював Євген Сверстюк.

З 1966 по 1972 рік Василь Семенович Стус працював на посаді старшого інженера в системі Міністерства промисловості будматеріалів УРСР.

Василь Стус продовжував багато писати -І- активно виступав проти свавілля і беззаконь брежнєвської системи, захищав права людини. Над труною трагічно загиблої художниці Алли Горської він відкрито звинуватив у вбивстві своєї соратниці існуючу владу. Поет знав, який тернистий шлях йому судився, та не прагнув «сховатися од долі». Як згадує письменник Ю. Покальчук, у розмові з ним Василь, сказав одного разу: «Я просто інакше не можу! І жити не можу .спокійно і не зможу! Я знаю, що за мною одного разу прийдуть, знаю свою долю, але я почуваю, що мушу її пережити саме ось так».

І лихе передчуття збулося. Стус був заарештований і звинувачений у тому, що, як говориться у вироку київського обласного суду від 7 вересня 1972 року, «систематично виготовляв, зберігав і розповсюджував антирадянські наклепницькі документи, що порочили радянський державний лад, а також займався антирадянською агітацією в усній формі». Поета було засуджено до позбавлення волі у виправно-трудовій колонії суворого режиму на п'ять років і заслання на три роки. Василь Стус писав: «Своєї вини я не визнав і в останньому слові. Тоді я ще називав цю країну своєю Вітчизною, ще не міг зважитися на велику відмову: якщо на твоїй рідній землі тебе розпинають за любов до неї, ...тоді доводиться змиритися з тим, що в тебе є рідна земля, але немає рідної країни».

На суд над поетом викликали багато свідків. Це були люди, які добре знали Василя Стуса. Його дружина Валя, батько, колись міцний, приземкуватий чоловік, сиділи на лавах. До них підходили із співчуттям не всі, деякі «друзі» Василя боялися за себе і старанно відводили очі від-заплаканої дружини і похмурого батька.

Свідків по одному стали викликати в залу засідань. Василь Захарченко — один з найталановитіших українських прозаїків, товариш В. Стуса по навчанню,— не посвідчив проти свого друга, не ховався і не рятувався. Незабаром його теж виключили зі Спілки письменників, судили й посадили до тюрми. А ось Леонід Селезненко у суді покаявся у власних «злочинах», і це «визнання» стало причиною нещасть його друзів, в тому числі й Василя. На цьому ж суді постало питання про роботу Василя Стуса, в якій дається оцінка творчості Павла Григоровича Тичини. Ця робота була принциповим вкладом Стуса в тичинознавство, і що стосується літературознавчого і критичного плану, то вона була цінною і могла б стати основою для подальшої праці автора над книгою про генія української літератури. Але суддя побачив кримінал у тому, що Стус дуже різко критикував творчість Тичини періоду 30-х років, сказавши, що академік «геніальний поет і геніальний блазень». Цій ~ критиці суд дав певну політичну оцінку.

Василь Стус писав про Тичину: «Але його горе стало нашим горем, а над своїм горем ми можемо мислити хай і жорстоко, бо ж «поетів геній обернувся проти нього прокляттям, став йому за найбільшого ворога, з яким треба було постійно боротися, щоб не виявити свій найбільший гріх «перед добою».

Стус не ображав Тичину — він виступив проти радянського тичинознавства, яке трактувало великого національного поета як вірнопідданого пігмея. Він виступив від величезної любові до понівеченого таланту Тичини.

А що ж ті, які так запопадливо й цинічно відбирали віру в чесність і порядність, приписували антирадянщину таким, як Стус, судили і відправляли в табори цвіт нації? А вони живуть і далі працюють. Вони, які до ноги розгромили правозахисний рух, які мордували у таборах та горьківських засланнях, які виставляли за кордон світлі уми та найшляхетніші душі країни, не отримали навіть доган і плавно вписалися в перебудову.

Так що прокурор Є. В. Макашов став активним діячем відродження України, а на прохання в реабілітації поета Стуса довго відпо-~~ відав, що «не вбачає підстав».

І вірші «Йдуть циганки розцяцьковані...» (1963 р.). Василь Стус, мов передбачаючи появу «плавно вписаних у перебудову» людей типу Макашова, писав:

Циганки вміють ворожити,

їм ланки не копать, не дніти

у полі, вміють так прожити —

без трудоднів.

Циганки щедрі на слова,