Короткий Літопис Життя і Творчості Василя Стуса, Детальна інформація

казати — ціпом не махати.

За красне слова красну плату,

чи збіжжя, чи грішми давай...

За красне слово високої поезії, за красне слово пристрасної публіцистики і чесного літературознавства «красно» віддячила поетові адміністративно-командна система— 5 роками тюрми і 3 роками" ; :заслання.

Покинув я гнилий підвал,

лишив майдан Богдана,

де гетьман огиря учвал

кудись жене щорана.

Я там давненько вже не знав

про справжні емпіреї,

а тут Господь наобіцяв

гетьманські привілеї.

\x02C6

\x0160

\x0160

;Це сповідь з гіркою посмішкою. Бо й справді, все так мало змінилось: підземелля, де працював «старший інженер» Василь Стус,— праворуч собору св. Софії, тюрма в околицях колишньої церкви св. Ірини — зліва, а суд, де роздавали вироки,— навпроти, через дорогу від «гнилого підвалу» — і все розмістилось на півкілометрі старого княжого Києва.

У маленьких камерах у бік св. Софії крізь ґрати на маленькому віконці під стелею було видно клаптик неба й вранішню зорю. Це було найрадіснішим моментом сірих ранків. Для Василя ця зоря кинула віщий промінь, з якого народилися рядки: -

Мені зоря сіяла нині вранці,

устромлена в вікно. І благодать

така ясна лягла мені на душу.

...ота зоря — то тільки скалок болю,

що вічністю протятий, мов огнем.

Ота зоря — вістунка твого шляху.

У камері Василь відганяє диявола спокуси, що шукає «шпари у :: твоїй натурі», і готується до прийняття безневинної кари. ;

Жорстоке і несправедливе покарання поет відбував у гулагівському таборі в Мордовській АРСР, заслання — в Магаданській області.

Поет не визнавав своєї вини перед народом і перед державою. У листі, до Президії Верховної Ради СРСР 1 серпня 1976 р. він писав: «Я боровся за демократизацію — а це оцінили як спробу звести наклеп на радянський лад: мою любов до рідного народу, занепокоєння кризовим станом української культури закваліфікували як націоналізм; моє невизнання практики, на ґрунті якої виросли сталінізм, беріївщина та інші подібні явища, визнали як особливо злісний наклеп»: Та слухати, а тим більше розуміти в'язня совісті ніхто не хотів.

Лише по багатьох роках нині можна сказати: він ніби знав, ніби відчував накреслену йому долю і йшов до неї, бачив свій нелегкий мученицький шлях, але ніколи перед ним не здригнувся.

Суворий, козацький вигляд мав Василь. Завжди коротке чорне волосся, підтягнутий, охайний, стриманий,— і водночас не раз із тим бісиком в очах, що дозволяв йому вмить, в якісь долі секунди скинути з себе оту поважність і видати веселий дотеп, пожартувати. Але так тільки з товаришами, з друзями, кому довіряв, перед ким не треба бути настороженим, бо з незнайомими поводився ввічливо стримано, а з недругами неприступне, навіть загрозливо. Вороги боялись Василя. Боялись його слова, навіть його погляду, бо очі у нього були такі, яких не мають звичайні люди. Така в них була впевненість у вищій правоті істини і фанатична готовність служити Істині, Добру і Красі, що викликали на себе роздратування, злість, наговори потай. .

«Та це ж бандит, ваш Стус! Ви на нього лиш глянете! Як він дивиться! Як він на нас дивиться, як він на світ дивиться! Та він же готовий усіх нас повбивати!» — жахався академік Микола Шамота. —

Арешт Василя для людей, які добре знали його, не був несподіванкою. Була в цьому варварському акті певна своя логіка — закон, помірне продовження тих ідеологічних «шабашів», які широко розгорталися і набирали обертів. Судове переслідування за інакомислення ставало реальністю, у якій усі змушені були жити і якось визначатися.