Київо-Могелянська Академія, Детальна інформація

Іов Борецький, перший ректор школи, вважав, що освіта і виховання мусять бути цілеспрямованими. Молоді слід прищеплювати гідність, прагнення виборювати право бути господарями на своїй землі.

У різні часи школу очолювали Мелетій Смотрицький, автор «Граматики», Хома Євлевич, Касіян Сакович, автор «Віршів на жалостний погреб...». «Вірші...» Саковича — живе свідчення патріотичного виховання в Київській школі, її народного характеру. Школа вчила любити свою віру, її традиції, народну культуру, вольності. Школа гідно протистояла польським католицьким та езуїтським школам, що розповсюджували католицизм.

У 1631 p. Петро Могила заснував Лаврську школу, яка за обсягом предметів, що вивчались, і структурою була подібна до польських та західноєвропейських колегій. Викладали в Лаврській школі викладачі, які «навчалися в академіях латинських Польщі, Литви й Відня». Філософію викладав ректор Трохимович-Козловський—вчений і духовний діяч. Сильвестр Косов, прихильник «польсько-латинського напрямку» в навчанні, викладав поетику і риторику.

Стефан Почаський, один із засновників Слов'яно-греколатинської академії в Молдові, викладав риторику.

Боячись, що Петро Могила може підкорити справу виховання молоді винятково релігійним потребам, та турбуючись про європейську орієнтацію школи з перевагою латинської та польської мов, братчики Києва ставлять перед Петром Могилою вимогу об'єднати Лаврську школу з Києвською братською школою і віддати її під управління виборних старост.

Повне об'єднання шкіл відбулося 1632 p. Про цю подію схвально відгукнулися козаки, пообіцявши Петрові Могилі школу «твердо захищати від всяких неприятелів, противностей і перешкод, міцно боронити, заступати й за них до самої смерті стояти».

Об'єднана школа спочатку діяла під назвою Колегії. Відомо, що колегіями в Західній Європі називалися школи вищого типу. Об'єднана школа не відразу стала вищою школою, її становленню прислужилися досвід викладачів обох шкіл, підтримка різних суспільних верств населення, політичний талант П. Могили, його освіченість і авторитет у тодішньому суспільстві.

Петро Могила заснував Колегію як навчальний заклад, що був доступний і для неімущих студентів. Він збудував для них при Колегії бурсу, посилав за власний кошт здібних молодих людей здобувати освіту за кордоном з умовою повернення в Колегію. У Польщі боялися, щоб Колегія не стала ідеологічним центром відокремлення України від Польщі, а тому на шляху до рангу вищого навчального закладу перед Колегією поставало багато перешкод. Попри все Петро Могила зумів зберегти Колегію як навчальний заклад, що не перетворився на закритий заклад для імущих, не втратив національних освітніх традицій.

Київська Колегія стала тією вищою школою, яка не покупалася своєю структурою, змістом навчальних програм, Рівнем освіти вимогам європейських вищих закладів. Тут глибоко шанували вітчизняну історію, культуру, традиції, мову, навчали студентів пишатися своїм родом та походженням, усвідомлювати свою приналежність до українського народу, захищати своє право бути рівним і вільним серед інших народів. У Колегії стежили за тим, щоб національні традиції поєднувалися з досягненнями європейської наукової та освітньої думки.

У духовному житті України друга половина XVII ст. була періодом оформлення світогляду Просвітництва, активного засвоєння та осмислення вікових надбань західноєвропейської культури, звернення до ідеї залежності суспільного прогресу від поширення освіти. Про те, що в Києво-Могилянській академії утверджувалася в цей період атмосфера вільнодумства, свідчить хоча б викладання у ній філософії) Кожен професор філософії повинен був виробити собі свій оригінальний курс, до цього його навіть зобов'язував статут академії. І хоч філософія в академії була пов'язана з теологією як системою домінуючих принципів і мала схоластичний характер, це була вже інша схоластика. Феофан Прокопович, Сильвестр Кулябка, Михайло Козачинський, Георгій Кониський прагнуть зрозуміти картезіанську філософію, намагаються тлумачити основні питання натурфілософії у дусі науки нового часу, а Амвросій Дубневич називає Декарта фальсифікатором філософії Арістотеля, Фоми Аквінського, не визнає його авторитету в галузі філософії.

Такий різнобій в оцінках авторитетів, суперечливі орієнтації в поглядах професорів академії свідчили про «постійну боротьбу думок, різкі контрасти й пошуки істини, відображаючи суть вітчизняної натурфілософії того періоду». Просвітництво як антипод схоластики виходить з його прагнення відкрити істину через аналіз досвіду і наукових фактів. Й. Кононович-Горбацький та І. Гізель намагаються знайомити студентів з філософією античного світу, з основними напрямами філософії середньовічної, прищеплюючи своїм слухачам філософську культуру і створюючи передумови для самостійного мислення. Оригінальні курси філософії залишили після себе такі професори, як Христофор Чарнуцький, Платон Малиновський, Амвросій Дубневич, Стефан Калиновський, Йосип Туробойський, Мануйло Козачинський та ін.

Завдяки ідейній спрямованості всієї системи навчання в Києво-Могилянській академії її прогресивні професори прагнули спиратися на доктрини, які суперечили б не лише схоластизованому арістотелізмові, томізмові, а й вченням представників іншої схоластики. У своїх пошуках вони натрапляли на візантійську патристику, італійський гуманізм, вчення епохи Відродження, на філософію і науку Нового часу. Відбувається зміна ціннісних орієнтацій усієї вітчизняної філософії, зумовлена зародженням нового суспільного ладу.

Учення отців церкви, догми Біблії уже не задовольняють допитливий розум. Природа, досвід, експеримент стають критеріями істинних знань.) У філософії з'являються елементи й тенденції (матеріалістичного спрямування, то суперечать релігійному світоглядові.) Професори Києво-Могилянської академії наприкінці XVII — на початку XVIII ст. визнавали вчення М. Коперника і Г. Галілея. Г. Кониський відверто зазначає, що не бачиїь інших причин, крім Св. Письма, яке суперечить ученню М. Коперника, ігнорувати це вчення. Він наголошує на розбіжностях між Св. Письмом і науковими даними.

Незалежність науки і філософії від релігії і богослов'я встановлювалась шляхом вилучення віри з наукового раціонального знання: все, що доводиться експериментами, не може бути заперечене вірою) Всупереч офіційній ортодоксальній думці, Г. Кониський викладає у своєму курсі теорію вихорів Декарта, яка пояснювала будову Всесвіту з допомогою законів механіки. У курсах філософії Г. Кониського, М. Козачинського та Ф. Прокоповича можна знайти посилання на дослідження Евкліда, Архімеда, Коперника, Галілея, Везалія, Декарта та ін. Звернення до природничих наук, посилання на дослідження астрономів, фізиків, математиків нового часу — у курсах натурфілософії означали не лише звільнення філософії від богослів'я,а й заперечення середньовічної традиції знання з культом авторитету, це був виступ проти авторитарного знання. Натурфілософія виступає проти закостенілого принципу метафізичної схоластики ,що втілював догматичний метод мислення, згідно з яким істина вічна, раз і назавжди дана, чи то у Св. Письмі, чи у творіннях отців церкви, чи спадщині Арістотеля, а пошуки істини зводяться до коментування того чи іншого тексту.

В українській філософії першої половини XVIII ст. виразно звучить ідея про саморух природи. Професори академії настоюють на внутрішніх джерелах руху, на принципі саморуху речей і живих тіл, вважаючи вимушеним і випадковим рух від зовнішньої сили. Вони не можуть ще в своїх курсах обійтися без універсальної причини матеріального світу — Бога, як не могли обійтися без нього Ньютон, Декарт, Галілей. Але не можна не помітити, аналізуючи ці курси, що Богові як універсальній причині матеріального світу залишається в цьому світі місця все менше і менше, йoго намагаються усунути за межі цього матеріального світу. Щоб дати простір думці. Перефразовуючи крилатий вислів Арістотеля, Ф. Лопатинський пише: «Друзі всі, але більший друг істина. Розум був не в одного Платона чи Арістотеля... Ті, що вчили раніше, не суть володарі наші, а тільки провідники. Істина відкрита для всіх і ще не вичерпана». До розуму як критерію у сфері теології та філософії звертається Ф. Прокопович: «Якщо б мені довелося Казати щось таке, що не буде підтверджене свідченням слова Божого або доводитиметься не зовсім переконливими аргументами... то я наперід кажу про своє бажання й вимогу, щоб усе подібне не тільки не приймалося учнями на віру, але й прямо відкидалося як незадовільне й брехливе».

В академії, як і в суспільному житті тодішньої України панував дух релігійної толерантності, прихильниками якої були єпископи Р. Заборовський, Й. Кроковський, В. Ясинський. Наприклад, у Стародубському полку вільно проживали в слободах російські розкольники, а Чернігівська друкарня видавала їхні твори — «лютеранські вольності». Думки про те, що ніякі релігійні переконання не повинні заважати людям пізнавати істину, спілкуватися на ниві науки, вивчати філософію, часто висловлювали у своїх творах Ф. Прокопович, Г. Кониський, Г. Бужинський.

Істина науково-філософська та істина богословська можуть існувати незалежно одна від одної — так твердила теорія двох істин, і це, безперечно, сприяло розкріпаченню думки, готувало нові кроки на тернистому шляху до істини.

Великий внесок у створення атмосфери вільнодумства у Києво-Могилянській академії зробили її викладачі своєю обізнаністю зі здобутками природничих наук. Зокрема, Феофан Прокопович був досить добре обізнаний із зоологією, геологією, ботанікою. Його бібліотека була наповнена книгами з біології, астрономії, медицини, фізики, математики. Добрими знавцями цих наук були К. Кіндратович, С. Яворський, Я. Маркевич, а Є. Славінецький ще у XVII ст. переклав з латинської «Книгу врачевскую» Везалія. Таке зближення філософії з природознавством не могло не сприяти посиленню цікавості до світу і місця людини у ньому. А теорія подвійної істини починає грати у вітчизняній філософії наступальну роль у боротьбі проти авторитаризму та догматизму .Спираючись на неї, професори Києво-Могилянської академії, зберігаючи лояльність до релігійної ідеології, водночас мимоволі звільняли філософську думку від настирливої теологічної оціки.

Не можна забувати про те, що методом викладання філософії в Києво-Могилянській академії, як і в багатьох вищих навчальних закладах Західної Європи, залишався схоластичний. Якщо мислителі доби ранніх буржуазних революцій Гассенді, Гоббс, Локк, Лейбніц не були спеціально пов'язані з якоюсь філософією чи навчальною програмою, то викладачі академії неухильно повинні були її виконувати. Академія мала давати не лише філософську освіту. Вона стала осередком боротьби проти католицької експансії. Самі єзуїти змушені були визнати, що, коли "козаки відстоювали свою свободу варварськими методами, то діячі Києво-Могилянської академії не менш успішно боролися за неї на ниві науки і освіти». Викладачі академії зуміли відчути і оцінити теоретико-пізнавальний потенціал філософської науки, її практичний характер як одного із засобів утвердження національної свідомості.

Як писав І. Крип'якевич, «все цінне, за що велася боротьба, мало назву «вольностей». Це поняття з'явилося в XVI ст., коли різним гуртам та класам доводилося обороняти свої давні права. За свої вольності заступалися українські пани на люблінському соймі, так само бояри обороняли свої землі, селяни — волю, міщани домагалися рівноправності в місті, інтелігенція протестувала проти національних обмежень, врешті Запорізьке Військо об'єднало всіх до боротьби за державну самостійність. Оборона вольностей була головною справою, якою жила тогочасна Україна».

Поряд із боротьбою за вольності відбувається й інший процес — тяжіння досить широких верств українського суспільства до гуманістичних цінностей. Глибокий інтерес до людини виявляється уже в першій половині XVII ст.: відкриваються школи, видаються дешеві та доступні книги, підручники, поезія оспівує людину праці, її земні турботи, душевні переживання, любов до природи; мистецтво та архітектура прославляють розум, любов, талант. Істотно переглядаються моральні норми, які регулюють поведінку людей.

В цих умовах самостійною галуззю філософського знання стає етика, в якій знайшла відбиток криза феодального життя суспільства і становлення нових капіталістичних відносин. Гуманістичні ідеї розкріпачення людини, утвердження її гідності, її сила, активність, самостійність стають центральними проблемами в курсах етики викладачів академії. Вони доходять висновку про те, що людина велична своїм розумом, ділами, чеснотами.

Професори академії трактують людину як абстрактну істоту, не торкаючись її соціальної суті, однак деякі викладачі вже роблять перші кроки від абстрактного до конкретного розуміння людини. «Людина абстрактна» уже не розуміється ними лише як або аристократ, або раб, або черв — навіть перед лицем Бога вона сповнена гідності й відома своєї значимості у Всесвіті.

Зберігаючи видимість вірності християнській доктрині, нове етичне вчення професорів академії заперечує аскетизм, споглядальність, пасивність, рабську покірність долі. У ньому чітко звучить нове розуміння свободи, волі, ролі розуму, гармонійної єдності духовного і тілесного. Інтерес до земних цінностей не в останню чергу пробуджений національно-визвольною боротьбою українського народу. З метою протистояння духовному поневоленню прогресивні діячі України спрямовували свої погляди до власної культурно-національної традиції, яка від часів Київської Русі була найтісніше пов'язана з культурою греко-візантійського світу. В етиці громадянського гуманізму центральною була ідея загального блага, що стала критерієм всіх моральних оцінок. Ця етика закликає особу утверджуватися через її діяльність, активне ставлення до світу. Ідея утвердження людини через її діяльність, активне ставлення до дійсності виразно звучить у творі І. Гізеля «Мир з богом чоловіку». Смисл життя він вбачає не у втечі від світу в ім'я споглядання й осягнення божественної благодаті, а в боротьбі з усілякими вадами, злочинами. У лекційному курсі риторики Й Кононовича-Горбацького звучить ідея про те що на землі, крім людини, немає нічого великого і «нічого великого в людині, крім розуму».

Професори академії послідовно плекають в етичних курсах ідею громадянського патріотизму, вчать любити свій народ, землю і пишатися ними. В академії велика увага приділялася мові, її походженню, мовній культурі. У Ф. Прокоповича є твори, написані українською мовою. Випускник академії, проповідник А. Радивиловський писав, що батьківщина повинна бути милою для кожного, «бо она вас уродила, она вас виховала, она вас всеми добрами збагатила». Той же А. Радивиловський вважає, що всіляких прославлянь та величань гідна та людина, котра все життя дотримується своєї віри, готова її боронити. Не забуваймо, що віра в ті часи була символом вітчизни.

«Спільне добро» — одна з головних категорій етики громадянського гуманізму. «Спільне добро» розглядається в етичних настановах того часу як принцип, якому повинні підкорятися всі правителі. Причиною суспільного зла, моральних вад вважаються невігластво, неуцтво, лінощі церковників, котрі зловживають соїм становищем, беруть хабарі, надмірно наживаються, не поступаються в розкоші державним правителям. Загострення уваги до людини як суб'єкта морального життя викликало появу великої кількості перекладної морально-етичної літератури, з якої видно, що викладачі етики вже мали чітке уявлення про категорії добра і зла, про їх зв'язок з людиною, її розумом і діяльністю.

Однією з найважливіших гуманістичних ідей морально-дидактичної літератури того часу є свобода волі, або «самовладдя» людини. Найвиразніше ця ідея звучить у Л. Зизанія: «Самовластием человек обращается к добродетелям, яко ж і злобам». Звідси випливає, що людина — творець своєї долі, свого життєвого шляху. Отже, люди можуть самі, 6ез втручання Христа, церкви бути доброчесними. Людське життя повинно зводитися до життя, узгодженого природними законами. Свобода людини — це панування людини над собою, своїми пристрастями, вчинками та емоціями. Київських професорів, судячи з їх етичних курсів та філософських поглядів, не можна звинувачувати в тім, що вони виступали проти насолоди життя. Людські пристрасті вони вважали невід'ємним атрибутом людської природи, але виступали проти надмірного їх вияву.

І. Гізель вважає людську совість основним критерієм розрізнення добра і зла. Такий висновок грунтується на ідеї «самовладання» людини. Іншим критерієм добра і зла, за І. Гізелем, є людський розум. У. М. Козачинського також існує чітка думка про те, що найважливішими з людських прав є право бути собою, жити за власною волею, право на свободу совісті, приватної власності, право вибору. Там, деці права зникають, нема підстав говорити про свободу. Подібні думки знаходимо й у Феофана Прокоповича, котрий пише, що сваволя —це така «властивість розумної душі, зокрема волі, коли є всі умови для діяння, може діяти чи не діяти, робити те чи інше. Слово «вільний» означав щось звільнене, нічим не зв'язане».

В етичних курсах викладачів Києво-Могилянської академії відчувається глибокий інтерес до внутрішнього світу, людини в усій його багатогранності, співчуття людським пристрастям, розуміння величі людського розуму, духу. Все Це сприяло звільненню людини від аскетичної церковної моралі. Впевненість у тім, що здобування і поширення знань, гарне виховання можуть зробити людину гідною поваги і честі, підкреслює загальну світськи раціоналістичну спрямованість умонастроїв нової суспільної верстви, що народжувалася і міцніла. У дусі нової, тепер уже буржуазної моралі, стверджується, що кожна людина, незалежно від її походження, має право на щастя, яке полягає не у відреченні, втечі від земних благ, а, навпаки, — в сумі всіх чеснот і благ, що не суперечить людській природі. Людина у своїх діях вільна, як Бог, стверджують київські професори їх етика — це етика доби становлення капіталізму, В ній ще не звучить мотив трагізму людської свободи. В цей період історії вільна, розкріпачена, залежна від свого розуму та усіляких інших чеснот людина ще йде по висхідній.

З позицій гуманізму вчені академії виступають проти всілякого насильства над людиною. Зокрем, І. Гізель звинувачує панівну верхівку в порушенні прав підданих, знущанні над ними. У його книзі «Мир з богом чоловіку» аналізуються зловживання в державних установах, безчинство чиновників, суддів тощо. Це свідчить про те, що київські викладачі були добре обізнані з тогочасним суспільним життям і бачили в моралі силу, яка покликана стати важливим чинником досконалості земного життя. І. Гізель вважав, що мораль може встановити гармонію між людиною і суспільством, апелюючи до їх розуму, свідомості, мудрості. Він вірив, що людина стане морально досконалоюі щасливою у цьому світі, розцінював людину не з точки зору християнської любові до ближнього, а як гуманіст, що возвеличував її, робив її господарем своєї долі і воді Тенденція розриву між світською мораллю та релігією значно поглиблюється в курсах етики XVIII ст. Ф. Прокоповича, С. Калиновського, М. Козачинського, С. Кулябки.