Дмитро Васильович Павличко – поет нової доби, Детальна інформація

Сучасна людина має жити повноцінним життям, має сприйняти від своїх предків і передати своїм нащадкам духовні надбання народу, серед яких — високі моральні поняття про добро, справедливість, честь,, повагу до праці і пісні. Пісня в народній свідомості нерозривно пов'язана з працею, вона не тільки дає розраду у важкій і виснажливій праці, полегшує її, а й одухотворює труд. Франкова формула «Пісня і праця — великі дві сили» виражає розуміння поетом пісні як вираження самосвідомості народу, його історичного мислення. Невипадково поетична творчість так часто ототожнюється з пісенністю, поети вбачають найбільшим щастям створити пісню, яка б пішла в народ, стала краплиною в його невичерпному пісенному морі. Таке розуміння пісні — в творчості Д. Павличка, який вбачає, що душа людини бере з пісні напій для віків, і прагне своєю поезією це розуміння втілити, висловити, здійснити. Кількісно пісенний жанр у поезії Павличка невеликий, розділ «Пісні» в його двотомнику налічує чотирнадцять творів. Але такий поділ на вірші пісенні і непісенні відносний.

Як багато віршів, писаних з приспівами і за всіма зовнішніми ознаками пісенного жанру, вмирають, часом навіть зблиснувши короткочасною популярністю завдяки то екзотиці (зокрема, карпатській з неодмінними «плаями» та «легінями»), то музично-вокальним ефектам, що приворожують невибагливий смак, в'януть і всихають назавжди. А тим часом із непісенних, здавалося б, творів у пісенний жанр переходять вірші, сповнені глибини почуття, майстерності слова, як то сталося і стається з поезіями Т. Шевченка, І. Франка, П. Тичини, М. Рильського, Б. Олійника. Та й у самого Д. Павличка вірш «Клен» переріс у пісню після того, як був написаний (1958), як зазвучали пісенно «Цвітуть осінні тихі небеса...» А. Малишка або ж «Лебеді материнства» В. Симоненка, вже після смерті поетів.

Саме як «звичайний вірш», самостійний художній твір сприймається одна з найпопулярніших пісень Д. Павличка, що стала вже народною піснею,— «Два кольори», музику до якої написав О. Білаш. Текст цієї пісні міг би існувати й без мелодії в поетичному доробку Павличка. Задум поезії спирається на драматизм, такий властивий фольклорній баладності, в ній за конкретним образом деталлю відкривається безконечність життя драма буття. Самі основи асоціацій, на яких будується задум, мають глибоко народну фольклорну традицію, тому так просто й природно сприймаються, так глибоко хвилюють:

Як я малим збирався навесні

Піти у світ незнаними шляхами,

Сорочку мати вишила мені

Червоними і чорними нитками.

-



ae



ae

\x2403\x1203\x6864\x0101\x3100$\x2437\x3800$\x2448\x6100\x0324\x1500а усвідомлювалася народом як вираження самої суті людського буття, поєднання радості й туги, а ширше — життя і смерті. Саме тому на всій Україні у вишиванні сорочок (і не тільки сорочок) мотиви орнаментів, композиції, кольори передавалися з покоління в покоління, і у всіх техніках вишивок переважає чорний колір у поєднанні з червоним.

Д. Павличко в побудові сюжету йде за принципом образотворення, характерним для народної пісенності:

Два кольори мої, два кольори —

Червоне — то любов, а чорне — то журба.

Спорідненість вірша «Гаптує дівчина...» з «Двома кольорами» могла бути результатом безпосереднього впливу або спільного джерела. Однак ні перше, ні друге не знижує оригінальності твору Д. Павличка.

Отже, червоне й чорне вишивання виступає у творі П. Тичини як один із рівнозначних компонентів загального задуму, руху ідеї — осягнення складності, драматизму людського життя і людського пізнання. Натомість герой Д. Павличка уже збагнув переплетіння «двох кольорів» материнської вишивки — любові і журби на власному досвіді:

Мене водило в безвісті життя,

Та я вертався на свої пороги,

Переплелись, як мамине шиття,

Мої сумні і радісні дороги.

Мотив вишитої матір'ю сорочки червоним і чорним вплітається у мотив дороги. Дорога виступає тут як модифікація здійсненого, один з її образних, можна сказати, символізованих виявів. У поезії, особливо двадцятого століття, — це один з найпоширеніших мотивів.

«Два кольори» типологічне прилягають до цього магістрального мотиву великої подорожі життя, хоч автор не підкреслює метафоричність самого образу подорожі. Постійна націленість в трансцедентне не властива Д. Павличкові, проекція на сферу універсального проходить глибоким підтекстом, скоріше вгадується, аніж свідомо акцентується, поет підкреслює всю привабливість земних доріг, радості й суму життя, бо це, власне, й становить вищий сенс людського буття, його велику доцільність. У цьому плані «Два кольори» споріднені скоріше з відомою піснею «Рушничок» А. Малишка. Тут мотив дороги, в яку проводжала мати сина, й мотив вишиваного рушника як долі —отже, дві акцентовані образні деталі: «дитинство, й розлука, і вірна любов». Правда, А. Малишко не виражає ці поняття через мову символів, як це згодом зробив Д. Павличко, але ця символіка малася на увазі як щось само собою зрозуміле. Сам поет з цього приводу писав: «Отак воно у пісні зацвіло, як склалося. В осінні темні ночі той рушничок попавсь мені на очі, в червоно-чорнім кольорі двійнім землі й пожару, туги й перемоги».

Як бачимо, вірш Д. Павличка «Два кольори», який став популярною піснею, вводить нас у коло поширених мотивів поезії, опосередкувань і типологічних спорідненостей, які включають твір у коло складної життєвої і філософської проблематики. Але попри все це «Два кольори» містять у собі ту первозданну свіжість одкровення, первісність, яка не може бути повторенням і не може бути повтореною, ту цілісність художньої структури, яка відзначається єдністю змісту і форми, проблематики, поетики, враження і вираження. Твір хвилює, зворушує до глибини душі, і це є найпереконливішим свідченням неповторності поетичного таланту, його глибини і сили. Поет розповідає про власну життєву дорогу, власне життя, вишите матір'ю на шматку полотна, а читач упізнає в усьому цьому свої дороги, радощі і болі.

Вірш «Два кольори» і без музики є яскравим оригінальним художнім твором, музика тільки відкрила його потенціальний заряд, зробила потаємне реальним.

Жанрові видозміни в творах Д. Павличка дійсно були спричинені вимогами змісту, який шукав відповідності формотворчих елементів. Та норма відхилень теж має свої межі. За жанром стоїть традиція, він опирається «перебудові». Цей консерватизм не зовнішній, кожен автор сам відчуває допустимість відхилень і час від часу знову повертається до вихідної точки.

Характер жанру і його видозмін значною мірою залежить від конкретного художнього задуму, а також від загальної художньої атмосфери певного періоду розвитку літератури. 60-і роки, коли писалася переважна частина «Білих сонетів», були позначені інтенсивними пошуками нових форм і способів художнього вираження, що зумовило елемент деструкції традиційних жанрів, появу жанрів-гібридів. Ця загальна тенденція і вплинула на оновлення сонета в творчості Д. Павличка. Тяжіння до традицій, яке дало себе відчути уже в кінці 60-х та протягом 70-х років, сприяло і стабілізації жанрів. Звичайно, загальна картина розвитку поезії складніша і не вкладається повністю у чіткі рамки окресленої схеми, але у визначальних своїх моментах вона має саме таке окреслення.

Д. Павличко належить до тієї категорії літераторів, які не обмежуються лише одним видом чи жанром творчості, а належить до діячів культури у широкому значенні цього слова. Літературознавство, критика є внутрішньою потребою його душі й інтелекту, є виявом розуміння ролі письменника в літературному й громадському житті. Свідченням цього є дві книги літературно-критичних статей: «Магістралями слова» (1977) та «Над глибинами» (1983), які привернули увагу читачів. Поет признається — і немає жодних підстав сумніватися у щиросердності цього визнання: «До речі, мені написати статтю значно важче, ніж художню річ».

Очевидно, в кожному письменникові, в кожному талантові поєднуються два начала: творче і дослідницьке — тобто художник і критик. Поет є неодмінно і критиком у собі, бо виробляє не тільки статус оцінки власної творчості, а й орієнтацію в літературному процесі, формує власний стиль, відповідний характерові творчої індивідуальності. Критик — якщо він критик справжній— неодмінно, опріч інших якостей, мусить володіти художнім чуттям, яке дозволяє йому складати первісне судження про твір. І все ж в кожному митцеві переважає або художник, або критик.