Дмитро Васильович Павличко – поет нової доби, Детальна інформація

Д. Павличко усвідомлює складність «співіснування» в однім єстві двох іпостасей, говорячи з приводу І. Франка, який у душі погодив між собою різні таланти: «Кожен з них вимагав часу і труда від одних і тих же рук, від одного й того ж мозку. Це було тяжко: ділити час і труд між ними, а ще тяжче було мирити їх, вислуховувати скарги їхні, страждати від усвідомлення неможливості бути справедливим до всіх пожадань їхніх». Подібні нарікання в тій чи іншій мірі може висловити кожен письменник.

Тим-то прозаїки і поети, беручи слово в розмові про проблеми літератури чи про творчість письменника, часто роблять застереження: я не теоретик, я не дослідник. Той же М. Рильський не раз застерігав, що він не теоретик, і коли «забирав голос» у розмові, то для того лише, щоб поділитися думками з товаришами-фахівцями і читачами, яких цікавить розвиток літератури і мистецтва. Олесь Гончар свою книгу статей про літературу назвав «Письменницькі роздуми», підкреслюючи цим, що читач має справу не з критиком чи літературознавцем, а саме з художником. Д. Павличко не робить подібних застережень, та все ж визнається, що написати статтю йому важче, ніж вірш.

В літературно-критичних працях Д, Павличка органічно поєднані талант аналітика і художника. Він може яскравим поетичним образом, метафоричним визначенням окреслити творче обличчя митця чи охарактеризувати розвиток певного жанру на тому чи іншому етапі його розвитку. Ось які асоціації викликають, приміром, у нього художні засоби Василя Стефаника: «Від образів Стефаника стає моторошно, як від погляду в глибочезний колодязь. Темна синява народного болю відбита в оці далекого дна, але ти заглянь туди, придивися і побачиш, хоч, може, й невиразно, подобу власної душі».

Таких прикладів можна навести чимало, і всі вони засвідчують не прагнення говорити «красиво», а, навпаки, відразу до показної псевдопоетичності; ці характеристики, визначення вражають точністю, місткістю, образ цілком бере на себе функцію літературознавчої дефініції. Цю особливість Павличкового критичного мислення помітили і оцінили літературознавців.

Із книг Д. Павличка «Магістралями слова» та «Над глибинами» постає ціла низка постатей, фактів вітчизняної і світової літератури. Шукати в цій низці імен і творів якоїсь хронологічної, проблемно-тематичної чи якоїсь іншої послідовності не можна, і все ж є своя логіка і своя цілісність у літературно-критичних дослідах поета.

Можна окреслити — певна річ, зі значною мірою умовності — кілька найголовніших пластів літературознавчих зацікавлень Д. Павличка. В першу чергу — це осмислення класики, як дореволюційного, так і радянського періоду, а також творчості «учителів і друзів». Важливе місце посідають студії про поетів, чию творчість він перекладав, іноді в повному обсязі. Нарешті, в критичних виступах виявляється чутливість визнаного майстра до молоді, яка приходить в літературу.

Кожна із статей Д. Павличка має своє осердя, зосереджує увагу на одній проблемі, крізь призму якої розкриваються важливі грані творчості письменника і ділового літературного процесу. Так, у статті про Юрія Федьковича Д. Павличко дошукується таємниці того глибинного внутрішнього поклику, «живлющого кореня душі поета», який допоміг йому скласти свої перші найсокровенніші поетичні рядки рідною мовою. У далекій Італії, біля Касано, в травні 1859 року був написаний його перший вірш «Нічліг». Цей факт, що став початком справжньої літературної діяльності Федьковича, викликає в Павличка особливий інтерес. Що спонукало 25-річного офіцера австрійської армії, який до того писав тільки по-німецьки, написати поетичний твір «руською» мовою (до речі, німецькими літерами, бо інших не знав)? Д. Павличко наводить як найголовніший психологічний стимул: «Треба ж було воякові перед можливою завтрашньою баталією й смертю помолитися, а молитися найкраще материнською мовою».

Такий висновок підказує Д. Павличкові передусім поетична інтуїція, розуміння самої природи психології творчості, природи таланту (в статті наводяться й інші важливі мотиви: українське низове жовнірське оточення Ю. Федьковича, співчуття італійським повстанцям-гарібальдійцям.

Особливо цікавим є погляд Д. Павличка на новелістичну творчість В. Стефаника, напружене, аж болюче прагнення збагнути таємницю сили і влади його «пластичного лаконізму». Дослідник шукає відправної точки, з якої відкрилася б можливість знайти критерії підходу, і він вдається до такої аналогії: «З того часу, як глобальний погляд космонавта зобов'язав нас натужувати зір, приглядатись до подій у далеких землях, носити в уяві мерехтливо-мозаїчний образ нинішнього світу, часом важко помітити на землі цятку — багато речей і навіть почуттів стали глобальними. Чи ж буде письменник сьогодні і завтра писати про людей лишень одного села чи району? Буде. Дон Шолохова, Джефферсон Фолкнера, Макондо Маркеса далекі від Стефаникового Русова, але й вони можуть бути прикладом того, як письменники нашого віку, малюючи людей щонайдалі з околиць свого дитинства, дають нам постаті світового формату».

Намагаючись збагнути силу впливу стефаниківського слова, Д. Павличко дошукується способу художньої типізації, застосовуваного майстром української психологічної новели. Домінантним є твердження про злитність творчості автора «Синьої книжечки» і «Камінного хреста» з особистими переживаннями, про перевтілення в його героїв власної нестерпної муки, «мучеництва його душі». Це твердження Д. Павличко підкріплює тим, що найпродуктивнішим у творчості В. Стефаника були 1895—1900 роки, коли була важко хвора його мати, і він не раз в своїй уяві переживав її смерть, «і те пережиття було страшнішим, як її справжній похорон».

Літературознавчій науці доведеться ще не раз досліджувати художній феномен і Лесі Українки, і В. Стефаника, і О. Кобилянської, над творчістю яких замислюється Д. Павличко, але треба відзначити, що його статті і за своїм методологічним підходом і за дослідницьки-критичним інструментарієм стоять на рівні досягнень сучасної літературознавчої науки, виявляють і глибоку ерудицію, і концептуальність мислення, і майстерність аналізу.

Літературознавчий хист Павличка особливо виразно розкрився в його статтях, присвячених творчості поетів, які залишили яскравий слід в історії української радянської літератури. Кожна з них — глибоке й ґрунтовне дослідження і водночас кожна має свій сюжет, свою інтонацію, свої композиційні точки опори. Іноді критична студія може триматися на наскрізному образі, який підноситься автором до рівня концепції. Приклад такого розгортання сюжету — стаття «Відкритість генія», стрижневим моментом якої є образ відчинених дверей у поезії П. Тичини. Тут особливо переконливо проявилася єдність образного і логічно-аналітичного начал, які взаємно підтримують і доповнюють одне одного, творячи в загальному граціозну споруду з рівновагою архітектурних компонентів спостереження і роздуму.

Характер поета, неповторність його життєвої і творчої долі зумовлює і внутрішню логіку дослідження. Д. Павличко в своїх літературно-критичних статтях не «перевтілюється» в поета, щоб «зсередини» розкрити секрети його майстерності, темперамент неодмінно видав би його, зате чутливе око зауважить і зважить найтонші деталі, помітить нові якості, які ці деталі (в художньому творі деталь—першоелемент світосприйняття і світорозуміння) несуть з собою, в якому руслі вони змінюють творчість."

Літературно-критичні дослідницькі праці Д. Павличка, пов'язані з його перекладацькою діяльністю, дають можливість краще зрозуміти його засади в справі інтерпретації художнього тексту, донесення всього багатства першотвору на новому мовно-культурному ґрунті, контакту і взаємодії різних поетик у процесі сприймання твору інакшомовної літератури. Виходячи з того, що «переклад як творчий акт — це найповільніше, багаторазове, вдумливе читання оригіналу й відтворення його іншими мовними засобами» і що «при перекладі зрихлюється, а подекуди й руйнується грунт поезії, чорнозем замінюється менш родючими, глинистими породами», поет прагне компенсувати це зрихлення і руйнування скріплюючою силою власного таланту, прагне в новій етно-культурній атмосфері й новій мовній одежі залишити поезію поезією, а не блідою тінню оригіналу. Оцінюючи, наприклад, переклад поеми Т. Г. Шевченка «Марія», здійснений Б. Пастернаком, він говорить, що «геніальне Шевченкове осяяння було не просто вивчене, а вистраждане російським поетом. Б. Пастернак вклав у переклад «Марії» не тільки шевченківський, але й свій біль за тих матерів, трагедія котрих полягає в тому, що вони народжують спасителів, одержимих справедливістю апостолів завтрашнього дня»2. Д. Павличко уміло знаходить для перекладу твори, в яких його тонке естетичне чуття вловлює спорідненість з українською поезією в творах Ю. Словацького і Я. Івашкевича, в О. Блока йому помітні перегуки з П. Тичиною, в О. Прокоф'єва — з українською народною піснею, в А. Тарковського — відгомін Г. Сковороди, в Н. Вапцарова і Л. Новомеського «прочитує» сліди впливу шевченківського слова, що лежать не на поверхні, а виявляються в глибоких шарах генезису поета, кровоносних судинах його стилю.

У статтях, рецензіях, виступах Д. Павличка зосереджено цілий комплекс актуальних проблем сучасного творчого процесу, що обіймає такі галузі, як прочитання класики, теорія і практика поетичного перекладу, оцінка — не раз у вдумливому першопрочитанні нового твору, роль пісні в нашому житті і вимоги повноцінного поетичного тексту, зростання літературної зміни.

Глибока серйозність і відповідальність, якими позначений підхід Д. Павличка до творчості молодих, характеризує цю ділянку його творчої діяльності як одну з найважливіших і найпотрібніших, як глибоко усвідомлене почуття обов'язку, сформульоване народною етикою ще наших предків: вчитель має виховати учня, учень повинен перерости вчителя. Загалом же літературно-критична діяльність Д. Павличка є не тільки однією з важливих граней різнобічного таланту письменника, а й важливим фактором розвитку української радянської літератури протягом останніх десятиліть, фактором, який визначає постійне зростання її ідейно-естетичного рівня, збагачення ідей і форм.

Важливою гранню творчості Д. Павличка є його робота в кіно, позначена такими талановитими кінотворами, як «Сон», «Захар Беркут», що ставилися за сценаріями поета й здобули широке визнання глядачів. Непересічна й пристрасна публіцистика, пройнята наскрізною ідеєю любові і ненависті, а ще, як свідчать визнання у ліричну хвилю, манить до себе й сувора проза...

Належачи до типу письменників, яким тісно в рамках одного жанру, — це найголовніша і найповніша ознака таланту — Д. Павличко підпорядковує всю свою творчу діяльність благодатній меті розвитку культури зрілого соціалізму, духовного взаємозбагачення народів нашої країни, зближення прогресивних культур світу.