Я ЄСТЬ ЛЮДИНА, СИН СВОГО НАРОДУ, Детальна інформація

Він смертю зник, як смертю виник,

І слід на солонцях присох,

Де йшов, кульгаючі, руїнник

Землі народів багатьох,

Де йшов, кульгаючі, сновида

Безплідних снів, безплідних діл,

Збиваючі до круговиду

Блукання швидкойдучий пил.

І на шляхах земного ширу

Пройшло усе, кінчилось все,

І склеп розпався Гур-Еміру,

І впали башти медресе.

Тут знов ми бачимо піднесений майже до символічності образ каменя, але тут цей камень - “холодний камень забуття”, в тьм`яних відсвітах якого видно лише “мертві далі безслідних війн, пустих смертей”. В образно-філософському осмисленні Бажана це - символ неминучої безславної поразки всіх антинародних, антигуманних сил, сил гніту, війни і розбою.

“Він смертю зник, як смертю виник…” - цей рядок точно відтворював провідну ідею поезії і мав, безперечно, відношення не лише до Тімура: в час створення вірша у 1938 році полчища Гитлера вже почали безсоромно топтати землю і волю народів.

Наближався 1941 рік. Але раніше ніж звернутися до місця поета в літературі Вітчизняної війни, варто згадати рядки одного з відомих довоєнних віршів: “Вітчизні віддати - невигризки душ, а всю повноцвітність життя або смерті”. Якщо вірші і поеми Бажана передодня війни несли в собі драматичні відсвіти передгроззя, то з червневого світанку 1941 року поет безпосередньо опинився перед небувалою грозою. В цикли “Клятва” (1941 рік), “Сталінградський зошит” (1943 рік) і “Київські етюди” (1944 рік) вона ввійшла разом з усім особисто баченим, відчутим, пережитим і вистражданим.

Сьогодні, через п`ять десятиліть після зображених подій, вірші поета яскраво відтворять, перш за все, зримий і чутний фізичний образ того, що було: палання великого приволзького степу, гігантськи дими над Сталінградом, “удари немислимої тяготи”, фонтани води над збуреною Волгою, напругу рукопашного бою, страшне видовище зруйнованого Києва, палаючий університет, де “книги, як птиці, на мокрій панелі розпачливо б`ють обгорілим крилом”, жах пережитого в очах дітей і жінок…

Але головне в ціх малюнках лежить глибше - в повноцінному синтезі зображення, ідеї та емоції. Такий синтез найбільш відчутний у віршах “Біля хати”, “На березі”, “Прорив”, що малюють окремі епізоди сталінградської епопеї.

Мета поета - розбудити у воїні всі чуття, що можуть служити розгрому ворога, чуття особистої відповідальності за хід війни, за майбутнє людей, землі, за долю старої жінки з вірша “Біля хати” і за долю Волги, Дніпра, всієї Батьківщини:

І зрозумів він: тисяча незнаних

Чиїхось дочок, матерів, дружин,

$

b

\x00BA

\x00D0

ae

&

(

*

,

.