Біографія і творчий шлях Лесі Українки, Детальна інформація

@\x02C6

@\x02C6

@\x02C6

@\x02C6

&

(

\x017E

@

B

3/4

&їну осяйну, наче світло ідеалу, неначе світло правди» («Коли втомлюся я життям щоденним...»).

Революцію 1905 року Леся Українка привітала як прихід весни, яка давно марилась «невільникам-народам». А коли настали роки реакції, то це боляче вразило поетесу і знайшло художнє втілення в образі лютої і ненависної зими.

Невигойна хвороба, яка дедалі ускладнювалася, змушувала письменницю їхати шукати ліку, не давала можливості взяти безпосередню участь у революційній боротьбі. Та вона була певна, що її слово допоможе народові вибороти свої права, і твердо заявляла: «Вірю я в правду свого ідеалу» («Ось уночі пробудились

думки...»).

«...Будуйте міст, що мусить з'єднувати народи». Революційний патріотизм Лесі Українки, який виявлявся в її непохитному прагненні бачити свій народ вільним і щасливим, поєднувався в неї з турботою про соціальне визволення трудящих всіх націй, з відчуттям своєї причетності «до всіх людських змагань, до всіх земних надій» (М. Бажан).

Своєрідним девізом громадської і творчої діяльності поетеси є її заклик, звернений до прогресивної французької інтелігенції: «...Будуйте міст, що мусить з'єднувати народи» («Голос однієї російської ув'язненої»). Сама Леся Українка була невтомним і вправним будівником ідейних мостів між народами. Вона розглядала літературу як могутній засіб взаємопізнання і зближення народів.

Письменниця любила російський народ і його культуру, замолоду почала перекладати українською мовою і пропагувати твори видатних російських письменників. Для молодих київських літераторів, що об'єднувалися в гуртку «Плеяда», 1889 року вона склала список творів тих російських письменників, які слід перекласти. Серед них значилися твори О. Пушкіна, М. Гоголя, М. Лєрмонтова, І. Гончарова, Л. Толстого, М. Салтикова-Щед-ріна, Ф. Достоєвського, М. Некрасова, І. Тургенєва, В. Короленка.

Багатьма своїми творами велика поетеса перегукувалася з Буревісником пролетарської революції М. Горьким. «Адже обоє вони були буряні натури»,— як сказав про них П. Тичина. Леся Українка не знала особисто Горького, але вони друкувалися разом з великим Леніним на сторінках прогресивного російського журналу «Жизнь». У 1900—1901 роках тут надруковані статті Лесі Українки «Два напрями в новітній італійській літературі», «Українські письменники на Буковині» та інші.

Письменниця різко критикувала тих, хто був проти участі українців у загальноросійському визвольному русі, викривала українських буржуазних націоналістів, разом з І. Франком, М. Коцюбинським, В. Стефаником, О. Кобилянською боролася проти національної обмеженості і хуторянства, обстоювала єднання української літератури з великою російською—"найпере-довішою літературою світу.

Поетесу глибоко хвилювала доля всіх народів Росії, пригноблених царатом, цікавила їхня історія і культура. Добрий друг поетеси в часи її молодості, студент Київського .університету грузин Нестор Гамбарашвілі, згадує: «Одного разу, побачивши у мене на столі книгу Шота Руставелі «Витязь у тигровій шкурі», вона була приємно здивована цим шедевром грузинської літератури XII ст. і засипала мене питаннями про Грузію, її природу, давню культуру, письменників, художників, театри. Довго й уважно вона слухала мою розповідь і відповіді на ці питання і сказала: «Який цікавий, дивний куточок — Грузія! Скільки мужності і доблесті повинен мати народ-жменька, щоб уціліти і охоронити себе від напастей і знегод, які випали на його долю! Коли б я не була українкою, я б хотіла бути грузинкою!»

Пізніше, коли з 1903 року поетеса майже постійно жила в Грузії, вона мала багато друзів серед найкращих людей грузинського народу.

Слідом за Шевченком і російськими революційними демократами поетеса засуджувала розбрат між слов'янськими народами, називала слов'янщину «величною», закликала слов'янські народи до"єднання і спільної боротьби за кращу долю.

Крім великої російської культури, Леся Українка глибоко знала польську культуру, а під час перебування в Болгарії 1894— 1895 років удосконалювала свої знання з болгарської мови, вивчала звичаї й літературу болгарського народу.

Поетеса цікавиться давньою матеріальною і духовною культурою Італії, куди вона виїздила на лікування в 1901—1903 роках. Письменниця побувала в багатьох містах Італії, де вона знайомилася з пам'ятками архітектури, живопису, скульптури Леонардо да Вінчі, Рафаеля, Мікеланджело та інших великих митців епохи Відродження. Велику радість мала поетеса від спілкування з простими людьми цієї співучої країни, де їй довелося бачити не лише представників панівних класів, а й «інтелігентів, і слуг, і робітників в звичайних обставинах». У листі на батьківщину від 5 березня 1902 року Леся Українка писала: «...Вони мені подобаються: якісь вони природно ґречні, і привітні, і веселі».

Мости між народами зводила поетеса і своїми перекладами на українську мову творів М. Гоголя («Запропаща грамота», «Зачароване місце»), І. Тургенєва («Німфи»), Г. Гейне («Книга пісень»), Г. Гауптмана («Ткачі»), віршів А. Міцкевича, В. Гюго, Дж.-Г. Байрона та інших. Переклади поетеси збагачували духовну культуру українського народу та його художнє слово.

Леся Українка була переконана, що її рідний народ має чим поділитися з людством, високо цінувала українські народні пісні і думи, творчість І. Котляревського, Т. Шевченка, І. Франка. 1903 року на власні кошти йона організувала експедицію для запису на фонограф героїчного епосу українського народу від його творців і носіїв — кобзарів-бандуристів та лірників. Поетеса дуже раділа, коли вийшла збірка «Дум». «Тепер уже справді можна сказати: «Наша пісня, наша дума не вмре, не загине!»,— писала вона вченому-музикознавцеві Ф. Колессі, який здійснив запис дум на фонограф і їх видання.

Кілька зим наприкінці свого життя (1909—1913) Леся Українка лікувалася в Єгипті. І тут поетеса дружила з простими людьми, вивчала життя і стародавню культуру арабів. «Доля того народу,— писала вона,— не була веселою — вся історія його пройшла під гнітом або своїх деспотів, або чужих напасників». У циклі віршів «Весна в Єгипті» (1910) письменниця увічнила неповторні картини природи єгипетського літа, висловила глибоке співчуття до арабів-трудівників, своє захоплення їхньою працею.

У той час Єгипет був під владою англійських колонізаторів. Та поетеса твердо вірила, що вільнолюбну душу єгипетського народу «гніт фараонів, кормига чужинців не здолає» («Таємний дар»).

Леся Українка побувала в Каїрському музеї, оглядала піраміди — одне з семи чудес світу. «Не розчарував мене Єгипет, а ще більше причарував, і тепер тільки я зрозуміла його до кінця геніальний хист, як побувала в Каїрському музеї»,— зазначає в одному з листів письменниця.

Вона переклала ряд ліричних пісень Стародавнього Єгипту, які вважала зразками «ясної, радісної поезії великого загадкового народу».