Філософська та інтимна лірика Федора Тютчева, Детальна інформація

Природа у поета мінлива, динамічна. Вона не знає спокою, знаходячись одвічно у стані боротьби протиріч, зіткнень стихій, у безперервній зміні пір року, дня і ночі. Вона має багато «облич», насичена фарбами і запахами (вірші «Яке ж бо гарне ти, нічне море», «Весняна гроза», «Який веселий гуркіт літньої бурі» тощо).

Епітет і метафора мають несподіваній характер, вони за своїм значенням здебільшого є такими, які взаємовиключають одна одну. Саме це допомагає створити картину боротьби протилежностей, постійних змін, тому особливо привертають увагу поета перехідні миттєвості у природі: весна, осінь, вечір, ранок («Є в осені...», «Осінній вечір»). Та найчастіше Тютчев звертається до весни:

Зимі настала мука,

Тому вона сумна –

Їй у віконце стука,

Жене її весна.

Переклад М. Рильського

Бурі, заметілі прагнуть зупинити поступ весни, проте закон життя невблаганний:

Зима іти не хоче,

На весну все бурчить,

Але весна регоче

І молодо шумить!

Переклад М. Рильського

Природа у віршах Тютчева олюднена. Вона близька людині. І хоча у віршах не натрапляємо на безпосередній образ людини чи якісь ознаки її присутності (помешкання, знаряддя праці, предмети побуту та ін.), ми внутрішньо відчуваємо, що йдеться саме про людину, її життя, почуття, про те, що на зміну старому поколінню приходить молоде. Виникає думка про вічне свято життя на землі:

Зима лиха почула

Кінець свого життя,

Востаннє сніг шпурнула

У чарівне дитя.

Та що то вража сила!

Сніжком умилась тим

І лиш порожевіла Весна в цвіту своїм.

Переклад М.Рильського

Творчо засвоївши вчення Шеллінга про панування у світі єдиної «світової душі», поет переконаний, що вона знаходить своє вираження як у природі, так і у внутрішньому світі окремої людини. Через це природа і людина органічно злиті в ліриці Тютчева і утворюють нерозривне ціле. «Дума за думою, хвиля за хвилею — два вияви однієї стихії» («Хвиля і дума»).

Почуття оптимізму, утвердження свята життя є сутністю тютчевської поезії. Саме тому Л. Толстой кожну весну зустрічав рядками вірша Тютчева «Весна». М. Некрасов писав з приводу поезії «Весняні води»: «Читаючи вірші, відчуваючи весну, звідкись, і сам не знаю, стає весело і легко на серці, ніби на кілька років помолодшав».

Традиції пейзажної лірики Тютчева мають витоки з поезій Жуковського і Батюшкова. Для стилю цих поетів характерним є, так би мовити, перетворення якісних характеристик об'єктивного світу в емоційні. Проте Тютчева вирізняє філософська спрямованість думки і яскрава, мальовнича мова, яка надає віршам милозвучності. Він використовує особливо ніжні епітети: «блаженний», «світлий», «чарівний», «солодкий», «блакитний» тощо. У пейзажній ліриці Тютчев постає як поет-романтик, а в окремих його віршах відчутними є тенденції до символізму («Дні і ночі», «Тіні сизі»).

Високої майстерності досягає Тютчев і в інтимній ліриці. Він підносить її до висоти такого ж узагальнення, як це спостерігаємо і в пейзажній ліриці. Проте, коли пейзажна — пройнята філософськими думками, то інтимна — психологізмом у розкритті внутрішнього світу закоханої людини. Уперше в російській ліриці увага автора змістилася від ліричних страждань чоловіка до жінки. Образ коханої вже не є абстрактним, він набуває живих, конкретно-психологічних форм. Ми бачимо її рухи («Вона сиділа на підлозі...»), дізнаємося про її переживання.

У поета є навіть вірші, написані безпосередньо від імені жінки («Не кажи: мене він любить, як раніше...»).

У 40-50-і рр. жіноче питання в Росії стає проблемним. Іще живим залишається романтичний ідеал, згідно з яким жінка уявлялася феєю, царицею, проте аж ніяк не реальним земним створінням.

Жорж Санд у світовій літературі розпочинає боротьбу за емансипацію жінки. У Росії опубліковано безліч робіт, у яких окреслюється характер, інтелектуальні можливості жінки: чи є повноцінною вона, порівняно з чоловіком? У чому її призначення на землі?

Революційно-демократична критика і література розглядали жінку як рівноцінну чоловікові істоту, але безправну (роман М.Чернишевського «Що робити?», поема М. Некрасова «Російські жінки»). Тютчев поділяв некрасовську («Панаєвський цикл») позицію. Проте, на відміну від демократів, кличе не до соціального, а до духовного розкріпачення жінки.