Філософська та інтимна лірика Федора Тютчева, Детальна інформація

Перлиною поезії Тютчева є «Денисьєвський цикл».

У 1850-му, коли поету виповнилося 47 років, він бере цивільний шлюб з Оленою Денисьєвою, 24-літньою небогою і вихованкою інспектриси Смольного інституту шляхетних дівчат, у якому вчилися і доньки (!) поета, їхній зв'язок тривав 14 років (за цей час народилося троє дітей). Вище товариство не визнавало і засуджувало Денисьєву. Делікатна ситуація пригнічувала молоду жінку, що і спричинило її хворобу на сухоти і ранню смерть.

«Денисьевський цикл» — воістину роман у віршах про кохання. Ми дізнаємося про радість першої зустрічі, щастя взаємної любові, невблаганне наближення трагедії (кохана поета, яку засуджує оточення, не має можливості жити з коханим одним життям, має сумніви щодо вірності і сили його почуття), а потім смерть коханої і «гіркий біль і розпач» з приводу втрати, які не полишають поета до кінця життя («Чому молилась ти з любов'ю», «І я один...»).

В інтимному циклі багато особистого, пережитого самим автором, проте тут немає місця суб'єктивізму. Вірші хвилюють читача, асоціюються з власними почуттями.

Багато хто з літературознавців відзначає близькість у розкритті теми кохання Ф. Тютчева та І. Тургенєва. В обох кохання жінки трагічне, бо той, хто її кохає, не в змозі відповісти їй взаємністю такою мірою, як відчуває вона. Причина страждань полягає у відмінностях в жіночому та чоловічому характерах. Жінка може жити одним коханням, а у чоловіка почуття завжди співіснує з потребами соціальної чи інтелектуальної діяльності. Через це ліричний герой розкаюється у тому, що не здатний кохати з такою ж силою, як його обраниця. («Ой, не тривож мене...»).

Кохання ліричного героя Тютчева безсиле, таке, як і кохання героїв' тургенєвських романів. І це було типовим для того часу.

Тютчев за своїм світоглядом був ліберал. І його життєва доля схожа на долю героїв тургенєвських романів. Тургенєв-реаліст убачає причину неспроможності героїв кохати у їхній соціальній суті, соціальному безсиллі. Тютчев-романтик намагається знайти причину у неможливості зрозуміти до кінця людську природу, в обмеженості людського «я». Кохання набуває руйнівної сили, воно порушує відокремленість і цілісність внутрішнього світу людини. Прагнення самовираз йтися, досягти повного взаєморозуміння робить особу вразливою. Навіть взаємне почуття, бажання обох закоханих «розчинитися» в новій єдності — на зміну «я» — «ми» — не в змозі попередити, як призупинити руйнівний спалах індивідуальності, «особливості», відчуженості, яка фатально супроводжує закоханих і яка традиційно «видається» за мить гармонії душ («О, як же вбивче ми кохаємо...»).

Більшість віршів Тютчева були покладені на музику і стали популярними романсами.

Однак визнали поета лише на схилі його життя. 1850 року в часописі «Сучасник» була опублікована стаття М. Некрасова «Російські другорядні поети», котра, в основному, була присвячена Ф. Тютчеву. Критик підносить його до рівня О. Пушкіна та М. Лєрмонтова: бачить у ньому поета «першої величини», позаяк головна цінність його поезій — у «живому, граціозному, пластично-точному зображенні природи». Пізніше у вигляді додатку до одного з наступних номерів часопису було опубліковано 92 вірші Тютчева.

1854 року за редакцією І. Тургенєва побачив світ перший збірник віршів Тютчева. У статті «Декілька слів про вірші Ф.І. Тютчева» Тургенєв ставить його вище від усіх сучасних російських поетів.

Творчість Тютчева мала неабиякий вплив на російську літературу II пол. XIX ст. — поч. XX ст. Російський романтизм у його творчості досягнув вершини свого розвитку у XIX ст., проте не втратив своєї життєдайної сили, оскільки традиції тютчевської поетики ми простежуємо у творчості Л. Толстого, Ф. Достоєвського, О. Блока, М. Пришвіна, М. Цветаєвої, М. Гумільова та багатьох інших.

Українською мовою перекладено лише кілька віршів Тютчева (перекладачі: М. Рильський, П.Вороний), проте ці переклади не можна назвати досконалими. По-перше, дуже складно перекладати асоціативні вірші, оскільки вони не мають конкретного змісту, а по-друге, перепоною є також і поетичний словник Тютчева, у якому наявні такі змістові відтінки слів, котрі неможливо дослівно передати іншою мовою. Через це у перекладах відсутнє неповторне звучання саме Тютчевого мовлення у віршах.

«Silentium» (1830)

Вірш має латинську назву, яка в перекладі означає «Мовчання!» У ньому ніби схрестилися дві теми: традиційна для літератури тема поета й поезії і тема кохання. За формою та змістом вірш декларативний, тобто автор намагається переконати читача у правильності суджень, які задекларовані у ньому.

У першій строфі на основі власних світоглядних переконань Тютчев застерігає нас від намагання розповісти світові про свої почуття і думки:

Мовчи, заховуй од життя

І мрії, і свої чуття.

Переклад П.Вороного

Людина і природа живуть за одними законами. Як не можуть зрозуміти зорі того, чому вони мають блищати і згасати у височині, так і людина не може і не повинна намагатися зрозуміти, чому почуття раптово виникають і так же раптово зникають:

Нехай в безодні глибини

І сходять, і зайдуть вони,

Мов зорі ясні уночі:

Любуйся ними і мовчи.

Тютчев вважав, що почуття вищі від розуму, оскільки вони є породженням вічної душі, а не тлінної матерії. І через це намагатися висловити те, що відбувається в душі людини, не має сенсу, та й не можливо взагалі:

Як серцю висловить себе?

Чи ж зрозуміє хто тебе?

Не зрозуміє слова він,

Бо думка висловлена — тлін.

Людина — то «річ у собі», кожна особистість є неповторною і «загерметизованою» у своєму власному духовному світі. Саме у ньому людина й має почерпнути життєдайні сили, а не намагатися віднайти підтримку серед матеріального довкілля:

В собі самому жить умій!