В.Симоненко. Поезії, Детальна інформація

Усмішка твоя –єдина

Мука твоя – єдина,

Очі твої –одні.

І ця проста, здавалось би, думка виявляється зовсім не просто. Людина замислюється над нею. Починає думати – а чи так я живу? Чи гідний я високого імені людини? ЩО треба зробити, аби залишити по собі добру пам’ять, бо ж

Завтра на цій землі

Інші ходитимуть люди,

Інші кохатимуть люди –

Добрі, ласкаві й злі.

А сьогодні все – озера, гай, степи – для тебе. Отож проживи життя гідно, достойно людини, передай нащадкам те, що дістав ти в спадок від пращурів. На такі роздуми наводить вірш. Людина повинна відчути власну значимість, власну гідність на цьому світі.

Разом з тим В.Симоненко засуджує бюрократів, апаратників, чиновне керівництво – від колгоспу й сільради до центральних установ – за бездумне, зневажливе ставлення до людей праці, до їхнього життя, потреб, вимог. Так, в одному з найсильніших віршів –“Злодій” – розповідається про те, як “дядька затримали чи впіймали – Дядька і сільраду ескортували”, “дядька повчали й докоряли: “Як же вам, дядьку, не ай-ай-ай красти на полі свій урожай?” Та дядько знай і без них , що красти погано, куди вже гірше”… Це бачимо й з таких деталей, як “він кліпав довгими віями”, як йому “важко дивитися в очі ганьби” й самого мучить совість. Та крав він, якщо це можна назвати крадіжкою, з безвиході.

Поет це добре розуміє і питає:

…Хто обікрав, обскуб його душу,

Хто його совісті руки зв’язав?

Це вони, оті демагоги, що кричали про “світле майбутнє”, вони “в’язи скрутили дядьковій вірі”. І їх поет хоче поставити до суду, їх, а не дядька.

А вони – це ж вони довели до того, що такі самі качани, які можливо, вкрав дядько, гниють на заготпунктах, тоннами – і за це ніхто не відповідає (“Некролог кукурудзяному качанові, що згнив на заготпункті”).

Нелегко жилося чесним і працьовитим, яких вважали “щасливими”. Саме про це йдеться у вірші, що так і називається, “Дума про щастя”. І розповідається в ньому справді про щасливу людину – колгоспну доярку, хоч уже з перших рядків відчувається – живеться їй не легко. Вона увійшла “вайлувато” в сіни – чому так? Та, мабуть від утому, хоч це тільки натяк.

А далі штрихи, що насторожують читача: з хати віє “нудьга й самота”. Мабуть, жінка самотня, адже живеться їх не легко. А праця – у неї навіть віник в руках “засміявся”, з нею у хату ввірвався “гамір, ошалілий сміх сніговиць. Коли мати прийшла, то принишклі діти мов воскресли”. І так весело, так радісно стало, що від дитячого “реготу й писку” навіть місяцю захотілося завітати у цю оселю.

Поет наче захоплюється цією картиною:

Хлюпа щастя

Дзвінкою хвилею,

Ніби тут вікувало воно…

Однак поет несподівано повертає в іншому напрямі. Він іронічно запрошує фотографів, поетів відтворити це щастя в газетних фото чи в “жахливо веселому” вірші або “грунтовно важких” статтях, де “стрибають веселі цифри”

Далі поет розкриває глибоку сутність, дорогу ціну, яку платить ця жінка за щастя:

В доярки цієї

Щасливої

Руки й ноги

Вночі гудуть.

Так лише одним висловом – “руки й ноги вночі гудуть” – В.Симоненко показує оту надважку працю доярки . Тому то її щастя –“важке”.

У “Думі про щастя” зображено хорошу, працьовиту людину з доброю душею. Людину, яка справді заслуговує на велике щастя за свій труд, роботу, любов до інших, скромну й невибагливу. Вона щаслива, бо її люблять і вона любить своїх дітей. Доярка –життєлюбна, весела людина. Але щастя її окрадене, бідне. Вона здобула його важкою фізичною працею, постійною втомою. Так В.Симоненко показав красу й велич душі простої трудівниці і засудив тих, хто не цінуючи важкої праці і права на щастя, змушує їх жити і працювати в тяжких умовах.

Героям багатьох поезій В.Симоненка і є отакі, як ця бідна безіменна доярка, люди праці – прості, звичайні, відверті, багаті духовно. Таким був і Василів дід Федір Трохимович, від якого онук узяв багато хорошого, зокрема, доброти та любові до людей. Саме про нього написаний один з кращих віршів поета “Дід умер”