В.Симоненко. Поезії, Детальна інформація

Образ діда, вічного сільського трудівника, виписаний з величезною любов’ю, з глибокою вдячністю за все, зроблене ним для людей, для землі.

Починається вірш просто, наче зітхання. Ось повернулися з похорон, сіли за скорботний поминальний стіл, і хтось, може й сам онук, наче підсумовує: “От і все. Поховали старезного діда”. І почали за прадавнім селянським звичаєм поминати покійного. Поминати не горілкою, а добрим словом: якою він був доброю людиною, як любив працювати.

Він тепер вже не встане

І ранком не піде

Із косою на гору круту

І не стане мантачкою тишу будити,

Задивляться в небо, як гаснуть зірки,

Лиш росою по нім буде плакати жито

І пливуть над ним непомітно віки.

Дід був “хорошою людиною” – так просто і вичерпно дається в народі найвища оцінка людині, її моральним якостям. Такою людиною, що “росою по нім буде плакати жито” – це уособлення, яким передано єдність людини і природи. Після роздумів про життя і смерть у поета вириваються слова, сповнені щирості, відчаю й протесту.

… не хочу

щоб в землю ішли без сліда

безіменні,

святі,

незрівнянно чудесні,

горді діти землі,

вірні діти труда.

І ще один цікавий поворот знайшов Симоненко, щоб розкрити велич душі діда – селянина, показати значення його життя, його праці для людства. Він перефразовує слова з вірша О Пушкіна “Пам’ятник”:

…вірю,

що ні –

він увесь не умре

Його думи нехитрі

Додумають внуки.

Він житиме в праці й думках, у пам’яті внуків, яким він передавав свою пристрасть і гнів, радощі й муки. Отже висновок: безсмертя людини – в праці, доброті, в тому, що вона зуміла передати нащадкам. У що кожна людина заслуговує на пам’ять, чи то в граніті і бронзі, чи в людських душах і серцях. І треба вміти бачити і розуміти прекрасне й велике у живих – простих, звичайних, на перший погляд, людях. Треба любити їх.

Сила поезії Симоненка в безмежній щирості й справедливості. У нього, як писав Шевченко, “нема зерна неправди за собою”, і є велична любов до людини.

Посвята Україні

- В поетичній спадщині Симоненка чимало віршів адресовано Батьківщині (“Україні”, “Задивляюсь у твої зіниці”, ”О земле з переораним чолом”… “Земле рідна” та ін.). Національна самосвідомість, діалог з народом, поставленим у злиденні, варварські умови буття, звертання до джерел козацького минулого – то визначальне підгрунтя майже всієї громадянської лірики.

Щирість інтонацій, задушевна синівська розмова у поезії.

“Задивляюсь я в твої зіниці”. Поезія написана у формі монологу ліричного героя, зверненого до матері –України, у вирі буденної суєти, ліричний герой наче на хвилину зупинився, щоб звести подих, щоб подивитися в материні очі. Побачити все, що приховане в них тільки для сина. Набратися натхнення і сили для подальших битв. Вируюче життя земної кулі постійно перебиває тихий діалог сина-патріота і матері. Тому в поезії стільки звертань: “Україно!”, “мамо горда і вродлива”, “нене”.

Починається поезія з неповторного олюдненого портрета, вірніше з очей матері-України: