Курсова робота «Дмитро Павличко», Детальна інформація

Уже в перших творах Павличка чітко визначилися найприкметніші ознаки його поетичного голосу – чесність, відвертість, прямота, почуття відповідальності перед народом і перед історією. Свої вірші поет будує на гострих зіткненнях таких понять, як любов і ненависть, правда і брехня, велич і дріб’язковість, добропорядність, нікчемність.

Дмитро Павличко зростав під благотворним впливом літератури високої громадянської напруги. Водночас він настроював власний голос, вирізняв власний голос, вирівзняв власний поетичний стиль.

Появляється його збірка “Моя земля”.

Тема дружби народів зокрема України і Росії розкрита у вірші “Що зв’язане віками”.

З патріотичною гордістю говорить поет про високий рівень культури, освіти нашої Батьківщини в стародавні часи, коли, наприклад, за неграмотних французьких “королів підписувалась Анна Ярославна”. Символом науки і Культури виступають “друкарні першої таблиці та верстати” Івана Федорова, який заклав основи друкування в Росії та на Україні.

Важливу роль в утверджені ідей єдності братніх народів відіграють і інші яскраві сторичні деталі. Це і “єдиний стрій” повсталих військ Богдана Хмельницького х донцями й дончаками”, і написаний Брюсловим портрет Жуковського – ціна викупу Тараса Шевченка з кріпацтва, й Кобзарів “Заповіт”, під яким клялись народи “новій сім’ї на вірність”. Такі самі точні й повнозначні деталі знаходить Павличко, щоб розкрити єдність народів у наш час.

Воєнне лихоліття відтворюється різними, трагічними штрихами з Бабиного Яру шрами окопів. І сильним, поетичним образом, близьким до наодної пісні “Ще з України ждуть російські матері своїх синів, що стали Яворами”. Гаряча любов до братнього російського народу звучить у рядках:

Ще слово йде моє звеличувать Москву

За правду світову й свободоносну вроду,

За все, що маю я, за все, чи я живу,

За волю українського народу.

Сила дружніх почуттів, усеосяжність братніх зв’язків між народами передаються повторенням прийменника на початку рядків та нагнітанням однорідних членів: за правду, за волю, за вроду, за все чим я живу…

Цій любові протистоїть пекуча ненависть до ворогів радянського народу буржуазії, націоналістів. Тут голос поета набирає гнівного сатиричного звучання.

Д.Павличко зневажливо називав їх “зпризубниками”, таврує печу кую ненавистю як фашистських найманців, кривавих привидів, що прислужують заокеанському “захланному суперменту”.

Подавши широку картину історичного минулого, на фоні якого гартувалася дружба народів, поет утверджує її нерушимість, її вічність.

Хто міну припае під наш крутий поріг.

На себе зрушить сам, як скелю, смертний камінь.

Ще не вродився той, що все порвати б зміг

Що зв’язане народами й віками.

Поезія своєю суттю покликана говорити про найінтимніше, найзаповітніше в людині: про любов до Вітчизни, до матері, про чисте й велике кохання, дружбу, почуття прекрасного в людині, природі, мистецтві. У ліриці Д.Павличка природно й невимушено переплітаються громадянські мотиви з найніжнішими інтимними, філософське осмислення важливих суспільних подій – з м’якими, задушевними картинами внутрішнього світу людини. В усіх своїх творах він залишається нашим сучасником, поетом соціалістичного суспільства, палкий у пристрасті, ніжним у почуттях, причому ніколи вузько особисто, навіть найсокровенніше, не заступає загальнолюдського, громадянського.

Однією з так званих вічних тем літератури є тема кохання. Д.Павличко, продовжуючи традиції. О.Пушкіна, І.Франка, Лесі Українки, О.Блока, створює чудесну поетичну, збірку “Таємниця твого обличчя”, в якій захоплено, але й цнотливо пише про кохання наших сучасників. Перед читачем постає багатий, складний світ почуття, де воєдино зливаються юнацька любов, життя природи, моральна чистота радянських людей, зримі прикмети сучасності.

Одним із найпопулярніших творів Д.Павличка цього циклу є поезія “Коли ми йшли удвох з тобою..”, де показано, як глибоке, щире почуття кохання розбивається об душевну глухоту, черствість дівчини.

Ліричний герой, юнак, йде з коханою полем, і він, селянський син, що знає й тяжку працю в полі, й голод милується достиглим хлібом. Душа його сповнена щастям, він милується й дівчиною, яку “любив безмірно”, і радіє дорідному врожаєві: свіже, точне порівняння передає шанобливе, згідно народної моралі, ставлення героя до хліба. Він гладив золоте колосся, як гладить милому волосся щаслива ніжна наречена. А на противагу йому бездушна дівчина грубо топтала колоски пшениці. Біль і обурення героя посилюються персоніфікацією-колосочки кричали, немов живі істоти, наче діти. Так морально бідна дівчина не чула цього крику. Герой же пригадує – тут знову автобіографічні моменти – і голодне минуле, коли він нищечком збирав на чужому полі колоски, і прищеплене з дитинства шанобливе ставлення до людської праці, до його втілення – хліба, який мати з “долівки вчила піднімати, як батька в руку, цілувати”.

Народна етика, народна мораль перемагають. Юнак відчув справжню сутність, порожнечу душі коханої дівчини, яка, так йому здалося, стоптала не золоте колосся, а його любов.

Тут також основі в твору – контраст, різні життєві позиції, погляди на людську працю, природу, зрештою на важливі морально-етичні цінності.

В ряді інших творів Д.Павличко висловлює народні погляди на такі неперехідні цінності, як рідна мова, природа, вірність рідній землі, та рідному дому. Пристрасна любов до рідної мови проймає сонет “Якби я втратив очі, Україно...” Відчувається, що він написаний саме поетом, який живе в стихії слова, рідної мови.

Народна мудрість говорить: найдорожче в людини – око. І ото Павличко знаходить оригінальний і сміливий хід, щоб показати свою любов до мови до рідного слова. “Якби я втрати очі, Україно, то міг би жити, не бачити ланів, дерев, озер, Дніпра, хоч вони такі прекрасні. І світ знову заяснів би від сяйва або “лунала мова солов’їна”, а в ній є все, вона все може передати відтворити. Коли б же втратив слух, не чув би пісні, мови співу солов’я – тоді й жити не зміг би:

А глухоти не зможу перенести,

Бо не вкладе ніхто в печальні жести

Шум Черемошу, співи солов’я