Загальнолюдські цінності в поезії Ліни Костенко, Детальна інформація

У пейзажній ліриці Ліни Костенко часто зустрічаємо слово «люблю». Природа, ніби відчуваючи настрій людини, приймає її болі і страждання, наснажує світлою радістю і тихим умиротворенням, дарує відчуття скороми-нущості суєтного людського життя і вічності навколишнього світу, і поетеса відповідає їй любов'ю і вдячністю:

Мене ізмалку люблять всі дерева,

І розуміє бузиновий Пан,

чому верба, від крапель кришталева,

мені сказала: «Здрастуй!» — крізь туман.

Чому ліси чекають мене знову,

на щит піднявши сонце і зорю. -

Я їх люблю. Я знаю їхню. мову.

Я з ними теж мовчанням говорю.

Л. Костенко не може спокійно пройти повз жорстокість, підлість, лицемірство, зраду. Пряма і чесна, вона обрала девізою свого життя правду і сміливість. Її турбує духовне здоров'я нації, що втрачає свою природну самобутність, забуває вивірені століттями одвічні моральні закони:

Які слова страхітливі — дволикість,

дворушництво, двозначність, двоєдушність!

Двомовність — як роздвоєне жало.

Віки духовної руйнації.

Змія вжалила серце нації.

Пристрасно закохана в життя, Ліна Костенко гнівно засуджує війну, що забирає найдорожче — людські життя. Маленькою дівчинкою переживши страхіття війни, поетеса написала ряд віршів, які пронизує біль від усвідомлення тих втрат, яких зазнало людство від численних воєн. Одна з її поезій так і називається «Мій перший вірш написаний в окопі»:

Мій перший вірш написаний в окопі,

на тій сипкій од вибухів стіні,

коли згубило зорі в гороскопі

моє дитинство, вбите на війні.

Кількома виразними штрихами змальовує вона картини воєнного лихоліття, пережитого її земляками:

Гула земля. Сусідський плакав хлопчик.

Хрестилась баба, і кінчався хліб.

Двигтів отой вузесенький окопчик,

Де дві сім'ї тулились кілька діб.

О, перший біль тих не дитячих вражень,

який він слід на серці залиша!

Як невимовне віршами не скажеш,

чи не німою зробиться душа?!

«У війни страшне обличчя», — стверджує Ліна Костенко. Про це вона пише у віршах «Пастораль XX сторіччя», «Тут обелісків ціла рота». Божа заповідь «не убий» близька і дорога серцю письменниці. Тому вона засуджує класову і національну ненависть, що призводить до втрати духовності, людяності, викликає руйнації і смерть.