Поезія Василя Стуса – цілісний поетичний організм зі сталими образно-смисловими комплексами, Детальна інформація

і навертань у своє, у забуте

й дочасне.

(“Гойдається вечора зламана віть...”) -

їх треба терпляче відновлювати, повертаючи народові пам'ять.

Говорячи про ті чи інші мотиви поезії Стуса слід пам’ятати про умовність їх виокремлення. Власне всі вони поєднуються в ній у загальну картину. Поезія ця на одну “тему”: поетове самопочуття стан його “Я”.

У поезії зосереджений на самопізнанні неминуче з'являється проблема ідентичності свого “Я” і тоді самопізнання із спокійного, а то й комфортного стає дискомфортним, болісним.

“Сто дзеркал спрямовано на мене, в самоту мою і німоту” – читаємо в одному з його віршів. Але насправді, то не якісь дзеркала світу, а сто очей його власного сумління й суворого самоперемінювання, то мука пошуків самого себе: “Де ж ти є! А де ж ти є?” Часом доскіпливість такого само пошуку призводить до самозаперечення, до відчуття відчуженості від самого себе: “Мені здається, що живу не я, а інший хтось живе за мене в світі в моїй подобі”.

Поет прагнув передавати складні, майже невловимі психологічні перепади настроїв, які максимально посилюють почуття і доводять емоційну напругу до граничного стану. Далі – вибух, іноді неочікуваний, непередбачуваний нерідко – й небажаний.

Та поезія поривається до узагальнень. Навіть цілком реалістичний план може “вибухнути” символом. Особливо тоді, коли він зростає на передчуттях і настроях, зумовлених тверезим аналізом певної ситуації:

Вже цілий місяць обмиваю хату,

що, мабуть і навикнути пора.

Стілець і ліжко, вільних три квадрати

в віконці грати, а в кутку пара...

Вірш написаний коли поет був під слідством у 1972 році. Описується реальна ситуація - страшна, небажана, майже абсурдна приреченість. Проте поета тривожить не стільки фізична ізоляція, а настрої і переживання рідних: як батьки?, як здоров'я дружини?, сина?, що думають про нього друзі?.. А надто ж завдавала мук думка про зламу його як особистості, згуби власної індивідуальності.

Враження від віршів, написаних під час його арешту, таке, начебто поет свідомо наштовхується на гострі кути в болісні спогади, його гнітить нерухомість, застиглість часу, важка психологічна напруга.

Зринають образи фатального змісту, відбувається відчуження внутрішнього розпачу від реальних речей, і чим песимістичній тональність його поезій, тим чіткіше аналізується ситуація, яка набуває символу, застиглості, тотальності:

Весь обшир мій чотири на чотири.

Куди не глянь – то мур, куток і ріг.

Всю душу з’їв цей шлак лілово-сірий,

Це плетиво заламаних доріг.

(“Весь обшир мій чотири на чотири”).



Не все з творчої спадщини В.Стуса збереглося, але з того, що залишилося в рідних і близьких, можна судити про зміну поглядів на своє майбутнє, і на розвиток своїх ідейно-світоглядних принципів. Поступово у нього виникає потреба осмислити, визначити і образно виразити своє, як на митця, як на художника, призначення і роль у цій, драматичній ситуації. Підсвідомо закрадається думка про жертовність своєї, як художника, долі, про якусь свою фатальну приреченість, якій він повинен підкоритися і вже далі нести хрест, уготований долею і місією мученика. Спочатку ці ідеї ледве “прозирають” поміж рядками, але поступово міцніють, бо знаходять історичні аналоги, передусім із долею улюбленого Шевченка, з долею М.Чернишевського, виходять на рівень символічних узагальнень:

Над цей тюремний мур, над цю журу

і над Софіївську дзвіницю зносить

мене мій дух. Нехай-но і помру –

та він за мені відтонкоголосить

три тисячі пропащих вечорів,

три тисячі світанків, що зблудили,

як оленями йшли між чагарів