Поезія Василя Стуса – цілісний поетичний організм зі сталими образно-смисловими комплексами, Детальна інформація

Усе частіше в його поезіях з'являються релігійні образи, звучать молитовні інтонації, вірші-сповіді переростають в клятви-запевнення вистояти, здолати зневіру, упевнитись в силі духу, вибороти для себе надію на свою правоту, утвердитися в стоїчності цього протистояння, свого щораз посилюваного спротиву владі як силі, що обмежує його свободу, ущемлює можливість вибору.

Весь білий світ – постав супроти,

Аж смертний пробиває піт.

І дух твій, збитий в околіт,

в єдиній постає досаді,

в єдиній люті – нею й стій.

І жодній не корися владі –

бодай в затятості своїй.

(“Довкола мене – смертна туга...”)

Стусів Бог далекий від канонічної церковної атрибутики. Це категорія філософсько-етична, втілення висоти й потуги духу. Складно переплітаються в нього різні духовні площини. В одному з найглибших філософських віршів “За читанням Ясунарі Кавабати “виразні відгомони східної філософії. Водночас на “чотирьох японських татамі”, на яких “розпросторюється” душа поета, вгадується знак хреста. Дорога до Бога для митця – “все дорога”. Не раз зринають в його поезіях символіка “високого вогню”, мотиви богообранності і жертовності. “Бог “ і “Україна” в його поезіях вторять двоєдине ціле, то його головна Sacrum (переклад з lat. – святиня).

Поетичне слово Стуса – в кращих своїх проявах – енергійне, м’язисте, гранично виразне попри безперечну ускладненість і рафінованість його словника, сповнене внутрішнього вогню, щомиті готового вибухнути. Це поезія так би мовити, чоловіча, чужа сентиментальність розслабленості: “Мужній і сам себе помножуй” – тільки так можна вистояти.

Поступово, в свідомості митця утверджується думка про вищу доцільність страждань, але так Стус не прирікав себе заздалегідь на жертовність, але обставини життя мимоволі визначили саме такий драматичний розвиток подій, і поет плекає думку, що ним створена поетична, наповнена його світлом вічність, в якій він примирив добро і зло. Тому душі “радісно вмерти, бо світ цей сліпить, бо суще не любить живого”.

Для поета зробити вибір – означає здобути свободу. Свободу внутрішню. Навіть якщо вона, ця свобода загрожує муками нового вибору.

Митець не вважає, що місія страдника природна і бажана. Інакше він би не написав:

Ми розминулися з життям

Не тим, напевне, бралися шляхом

і марне марним вороттям

на первопуть свою

(“Довкола мене цвинтар душ...”)

В кінцевому підсумку Стус обриває усі сподівання на повернення, ожорсточує присуд самому собі до тотальної відчуженості від усього того, що якоюсь мірою обнадіювало та сповнювало вірою у повернення на Україну:

“попереду прірва. І ока не мруж...”

Прощай Україно, навіки прощай.

чужа Україно, навіки прощай.

З такими думками і настроями завершувалося творче життя гордого, чесного, незалежного сина України. А починалося ж інакше. Іншою тональністю молодого поетичного голосу, іншою цінною орієнтацією на реалізацію себе як творчої індивідуальності:

Вперед керманичу!

Хай юність догорить –

ми віддані життю

і нам віддається в славі!

Жорстоке коло безнадії і відчаю невмолимо замикалося, щоб розірватися смертю на примусових роботах у таборі на Уралі в ніч з 3 на 4 вересня 1985 р.

Отже поезія В.Стуса – цілісний поетичний організм зі сталим образно-смисловими комплексами, щоб прочитати поезію Митця без ідеологізації кожного образу чи символу, необхідно вийти на відповідний етап чуттєвості і уяви.