Михайло Грушевський, його життя, праці, президенство, Детальна інформація

У своїх спогадах Іван Крип'якевич визнавав, що усі відчували, що «між нами живе хтось великий. Всі дивилися на нашого історика, як на надзвичайну людину, як на вченого, що сміливо може стати поруч найбільших людей науки на світі, всі ми подивляли його роботящість, і бачили в ньому одного з найкращих борців за єдність нації».

Михайло Грушевський був не лише визнаним істориком і організатором наукових видань, але став й відомим громадсько-політичним діячем.

Ще у Києві Михайло Грушевський був активним політичним діячем, а в 1899 році Став одним з організаторів національно-демократичної партії в Галичині.

Окрім цього, Михайло Грушевський значну увагу приділяє галицькій рідній школі. 1908 року за його почином створюється у Львові організація українського вчительства середніх шкіл «Учительська громада». Він стає першим її головою та редактором її журналу «Наша школа». В 1910 році повстає за його почином «Український шкільний союз», що ставить собі за мету опікуватися розбудовою українського приватного середнього шкільництва. І знову професор Грушевський стає його першим головою.

Яскравим прикладом цього може послужити його патріотичне ставлення до української мови. У передмові до своєї праці «Про українську мову і українську школу» він писав: «В сій книжечці зібрав я статті про українську мову і шкільну науку чи освіту, що друкував у газеті «Село» в роках 1909 і 1910, головне для читачів селян». Саме в ній М. Грушевський чітко висловився про те, що «вчити добре можна тільки такою мовою, котру ученики добре знають і розуміють», «треба доконче вчити дітей рідною мовою, щоб наука йшла добре - значить на Україні треба вчити по школах українською мовою. Інакше український народ не вийде з теперішньої темноти». У численних працях з цього ж приводу учений висловлює обурення тим, що російські чиновники («російське начальство») робили все для того, аби діти «инородцев» не вчились в сільських школах рідною мовою; спростовує тенденційні твердження, що, мовляв, «наші селяни самі не хочуть того, щоб їх дітей учили українською мовою, а хочуть мови руської».

На багатьох прикладах історії нашого народу учений демонструє, як колись на Україні процвітала широка освіта, були «усі діти письменні, навіть дівчатка, навіть сирітки». «Український народ, як порівняти його до московського, приміром, - був тоді далеко розумніший, освіченіший, проворніший... З України потім ціле століття находили на Московщину люде, що там заводили школи, бібліотеки, вчили, писали і друкували», - стверджує історик.

А далі на противагу становищу народної освіти українців в Росії Михайло Грушевський наводить приклади галичан, які в умовах австрійського панування успішно борються за народну українську освіту в школах, гімназіях і навіть «добиваються тепер..., щоб у Львові був осібний український університет».

ЯК ПИСАЛАСЯ БАГАТОТОМНА «ІСТОРІЯ УКРАЇНИ-РУСИ»

Найбільш фундаментальним виданням Михайла Грушевського стала 10-томна у 13 книгах «Історія України-Руси» - плід копіткої багаторічної праці вченого, що приніс йому світову славу. Збір матеріалів, підготовка і видання цих книг має свою історію. Задум такої великої праці зародився в автора ще під час навчання в Київському університеті. Але на цей сподвижницький шлях трудно було вступити, потрібно було зібрати колосальну силу першоджерел, аналітичне осмислити всі праці своїх попередників, створити свою схему, винайти видавничі можливості і спробувати окремими частинами друкувати певні розділи...

Лише з переходом у Львів вдалося приступити вченому до видання перших томів «Історії України-Руси». Але цьому передувала велика робота по збору матеріалів, частину яких, безперечно, допомогли виявити його учні, але систематизація і узагальнення уважно опрацьовувалися вже досвідченим професором. Тому тенденційні твердження професора Л.А.Коваленка з Кам'янця-Подільського у його «Історіографії історії УРСР» (1983) про те, що всі вісім томів, котрі вийшли до 1917 року, побудовані на підібраних і систематизованих матеріалах учнів, є просто вигадкою і не роблять честі авторові. Модою було і для деяких радянських істориків фальсифікувати титанічну спадщину Грушевського, зводити її до «волюнтаризму», як це зробив Коваленко.

Михайло Грушевський згадував, що «зайнявши кафедру, я сім семестрів к ряду (1894-97) читав загальний курс історії України. Повторений потім вдруге ще раз у 1898-1902 рр. курс сей мав послужити мов би скелетом тої задуманої історії... “Ближче розглянувшися, прийшов я скоро до переконання, що розпочати діло треба не такою популярною й короткою, а ширшою й строго науковою історією України, яку б потім можна переробити в коротку й популярнішу... Протягом 1897-98 рр. був написаний І том і при кінці 1898 р. був видрукуваний».

З цього року й почали виходити по черзі томи «Історії України-Руси» Михайла Грушевського. У 1899 р. був написаний і виданий другий том, у 1990 - третій, у 1903 - четвертий, у 1905 - п'ятий, а на початку XX ст. були опубліковані наступні 6-8 томи.

Пізніше затримка видання наступних томів була викликана політичними обставинами, працею на посаді голови Центральної Ради. вимушеною еміграцією і тільки з поверненням на Україну в 1924 році історик спромігся підготувати і видати дев'ятий том «Історії Українн-Руси» (1928-31). Він підготував і десятий та одинадцятий томи, десятий вийшов вже після його смерті, під редакцією дочки Катерини Грушевської у 1936 році, а доля подальших рукописів стала таємницею для нас.

Деякі томи «Історії України-Руси» перевидавалися ще за життя вченого у Львові, Києві, Відні, а з наступом сталінізму на українську культуру в 30-х роках і пізніших десятиліттях такого роду перевидання припинились. І тільки за кордоном, у Нью-Йорку, в 1954-58 рр. перевидано цей десятитомник. Жаль, що вчений довів своє дослідження тільки до 1658 року.

У цілому багатотомна історія України Михайла Грушевського, як уже говорено, грунтується на величезній кількості першоджерел, що стосуються історичного процесу на Україні з найдавніших часів до середини XVII століття.

Незважаючи на різні перипетії і труднощі з виданням цієї праці, вона стала найбільшим твором української національної історіографії, а її автор - Михайло Грушевський зайняв місце в когорті найбільших світових істориків. Тому не випадково, починаючи від Івана Франка, спеціалісти і визначні діячі науки та культури давали таку високу оцінку цьому дослідженню.

Працюючи в поті чола над багатотомником, Михайло Грушевський готував і науково-популярну книгу для народу, причому не одну, а три. У 1907 році в С.-Петербурзі вийшла невеличка за обсягом книжка М. Грушевського «Про старі часи на Україні». Вона стала другою ластівкою у підготовці до наступних подібних книг з історії України для масового читача. Знайомство з нею дає можливість в загальних рисах переглянути славні сторінки літопису українського народу з найдавніших часів до середини XIX ст. Ще раніше, у 1904 р., в Петербурзі вийшла його книга «Очерк истории украинского народа», яка перевидавалась у 1906, 1911, 1990 роках. А у 1911 році в Києві з'явилася третя, значно більша книга автора - «Ілюстрована історія України», яка серед інших науково-популярних праць не лише початку XX ст., але й до нашого часу залишається однією з найкращих за джерельною базою. Цінна вона ще й тим, що в ній вміщено велику кількість ілюстрацій - старовинні гравюри, малюнки, портрети і т. д.

Це був свого роду дар народові за відзначення 25-ліття наукової діяльності. У передмові до першого видання М. Грушевський писав: «Бажаючи подякувати українському громадянству, що привітало мене з 25-літтям моєї письменської діяльності, вернувсь я до отсього діла і випускаю тепер отсю книгу. Хотів я дати громадянству нашому книгу, написану легко і приступно, оживлену образами минулого життя, уривками нашої старої творчості, нашої словесности, і знимками цікавих предметів старого побуту, портретами давніх українських діячів, картками і планами вікопомних подій».

Ця книга багато разів перевидавалась у нас і за рубежем і стає сьогодні настільною книгою кожного свідомого українця.

Невмирущість історичних праць Михайла Грушевського грунтується на тому, що ці книги написані на міцних першоджерелах, з глибоким науковим аналізом і синтетичним узагальненням різних проблем історії України з праісторичних часів до початку XX століття. Найголовніша цінність їх полягає у правильній схемі подання історії України, яку виробив вчений. Ще у 1904 році М. Грушевський в «Сборнике статей по славяноведению» опублікував статтю під назвою «Звичайна схема «русской історії», або справа раціонального укладу історії східного слов'янства», в якій на основі вагомих джерел подав концепцію-схему історичного розвитку українського і білоруського народів. Ця схема стала основою всієї пізнішої історіографії не лише на Україні, але й серед українських істориків діаспори.

ЗА КЕРМОМ ЦЕНТРАЛЬНОЇ РАДИ

У листопаді 1911 року царські власті заарештували професора М.Грушевського безглуздо звинувативши його у шпигунській діяльності на користь Австро-Угощини вислали на заслання в Симбірськ.

Після розвалу царизму Грушевський повертається на Україну і, як загально визнаний вождь українства, обіймає провід Центральної Ради, стає першим президентом Української держави. Керував він на цій посаді від 4 березня 1917 р. по 28 квітня 1918 р.

Оцінюючи сьогодні політичну діяльність Михайла Грушевського як Голови Української Центральної Ради, ми можемо сказати, що в тих бурхливих подіях 1917- 18 рр., коли Україна відроджувала свою державність, керувати визначному вченому було нелегко, бо й не мав такого досвіду політичного організатора, однак на хвилі визвольних змагань йому довірили цей пост і він, як міг, брався до роботи.

Не можна повністю погодитися з твердженням деяких істориків, що Грушевський був поганим політиком, тому що він програв, а кожний політик, який, на їх думку, програє, є поганим політиком. Та відомо з історії, що деколи політики програвали, хоча все зробили для виграшу, але обставини робили їх без вини винуватими. Так було й з М. Грушевським. Але ми не повинні забувати «його щирі і патріотичні зусилля, яких він докладав до визволення України, починаючи від 27 березня, коли прибув до Києва, і кінчаючи порадами для посланців, котрі делегувалися на переговори в Брест”. Про це пише в своїй праці Дмитро Дорошенко («Історія України 1917-1923 рр.», т. І «Доба Центральної Ради». Ужгород. 1932), який, як свідок і учасник подій, згадував, що при утворенні Центральної Ради 4 березня 1917 р. місце голови було зарезервоване для професора Грушевського, який мав приїхати з останнього свого заслання - з Москви.

Отже, 27 березня 1917 року Грушевський прибув до Києва і, як свідчить Дмитро Дорошенко, з його прибуттям український рух у Києві зразу відчув досвідчену руку свого керівника.

І дійсно, вже у першій статті («Велика хвиля») Михайло Грушевський влучно оцінив ситуацію і ясно поставив перед українством нові завдання. Голова Центральної Ради писав, що нема нічого більш помилкового, як «витягти тепер старі українські петиції й подавати їх наново правительству, як наші домагання... Те, чого ми добивались п'ять, чотири, три, навіть рік тому, коли б дане було тоді, було б прийнято українським громадянством з щирою подякою... але воно ніяк не може вважатись задоволенням українських потреб, «розв'язанням українського питання» для даного моменту! Українського питання вже нема. Є вільний український народ, який будує свою долю в нових умовах свободи...».

І далі Д. Дорошенко визнає, що Грушевський послідовно і енергійно проводив ідею автономії України і в своїх програмових статтях, які до квітня друкувалися ще на сторінках «Ради», і в політиці Центральної Ради, в якій він перебрав керму.

За свій понад річний період головування Центральною Радою Грушевський всюди встигав бути і діяти в інтересах державного керівництва.

25-26 березня на з'їзді Товариства Українських Поступовців, де зібралися делегати з усієї України, Михайло Грушевський головував, а 19 квітня 1917 року він відкрив Український Національний Конгрес, де також зібралися 900 делегатів з усієї України, і де були прийняті відповідні резолюції і проведено перевибори Центральної Ради та затверджено програму дальшої діяльності організованого українського громадянства. І взагалі багато вклав труду Грушевський в організацію роботи Центральної Ради у перших її кроках.